У середині 90-х років минулого століття стало відомо, що в рамках кампанії по репресуванню «ворогів народу» особлива трійка УНКВС Ленінградської області (начальник УНКВС по Ленінградській області комісар держбезпеки 1-го рангу Леонід Михайлович Заковський (справжнє ім’я Генріх Ернестович Шубіс) (1894-1938), його заступник – старший майор держбезпеки Володимир (Іван) Миколайович Гарін (Жебеньов) (1896-1940) та прокурор Ленінграда Борис Платонович Позерн (1882-1939)) ухвалила розстріляти групу в’язнів (усього 1825 чоловік) Соловецької тюрми.
Розстріл був здійснений у три етапи. Доля першої, найбільшої групи (із 1116 чоловік за списками на кінець жовтня 1937 року було розстріляно 1111 осіб), довгий час залишалася невідомою.
У 1995 році в архіві УФСБ по Архангельській області виявили повні списки приречених в’язнів Соловків. Після цієї «знахідки» у свідомість цілого світу увійшло страшне слово «Сандармох» – назва урочища, де під командуванням і за особистою участю заступника начальника адміністративно-господарського управління УНКВС по Ленінградській області капітана держбезпеки Михайла Родіоновича Матвєєва (1892-1971) було здійснено розстріл.
Ув’язнених повантажили на баржі та доставили в селище Повенець. Доставкою командував начальник Соловецького табору спеціального призначення НКВС СРСР старший майор держбезпеки Іван Андрійович Апетер (1890-1938).
Смертників «готували» до страти в трьох кімнатах бараку на станції Медвежа Гора (з 1930 року адміністративний центр будівництва Біломоро – Балтійського виправно-трудового табору, а з 1933 – Управління Біломоро – Балтійського комбінату НКВС СРСР).
В першій – звіряли прізвище та роздягали, в другій – зв’язували, в третій – били по голові дерев’яною «колотушкою», аби людина втратила свідомість. Далі вантажили на машини і по 40 душ перевозили в Сандармох. Напівживих людей скидали до великих ям і розстрілювали.
Більшу частину засуджених Михайло Матвєєв розстріляв особисто вистрілом у потилицю, в ряді випадків йому сприяв помічник коменданта УНКВС молодший лейтенант держбезпеки Георгій Леонардович Алафер.
За кілька днів загинули 1111 соловецьких в’язнів (ще один помер до екзекуції), серед них – провідні українські митці Микола Зеров, Лесь Курбас, Микола Куліш, Валер’ян Підмогильний, Валер’ян Поліщук, Павло Пилипович, а також вчені, політичні та державні діячі (Володимир Чехівський, Степан Рудницький, Матвій Яворський та інші).
Наказом по УНКВС по Ленінградській області від 20 грудня 1937 року за «самовіддану роботу по боротьбі з контрреволюцією» Михайло Матвєєв і Георгій Алфер були нагороджені цінними подарунками.
В 1939 році Михайло Матвєєв був засуджений на 10 років виправно-трудового табору за «перевищення службових повноважень, відбував покарання в Рибінську. Звільнений достроково на початку німецько-радянської війни, продовжував роботу в органах держбезпеки. Дожив до похилого віку.
Кожного, хто читає розстрільні списки, звертає увагу на непропорційно великий відсоток представників української інтелігенції.
Серед прізвищ розстріляних упродовж п’яти днів – з 27 жовтня по 4 листопада 1937 році у Сандаморху – є й імена уродженців чернігівської землі, зокрема:
Іван Іванович Бойко, народився у 1892 році у селі Олексинці (нині Срібнянського району) Чернігівської області, підпоручик царської армії, штабс-капітан армії Денікіна, старшина армії УНР. За радянської влади працював старшим агрономом «Укрплодовоч Трактороцентру» (в місті Харків). Він «був великим організатором і тямущим господарем. Був хорошим товаришем, хоч і недовірливим», проте признався друзям, що служив сотником у Симона Петлюри. Заарештували 31 грудня 1932 року за «шкідницьку діяльність» («контрреволюційна змова в сільському господарстві»). Засудила Колегія ОДПУ СРСР 11 березня 1933 року (ст. 58-4-6-7 КК РСФСР) – дали 8 років тюремного ув’язнення. Розстріляний 3 листопада 1937 року;
Олексій Феодосійович Вангенгейм (у протоколі трійки Федосійович), народився у 1881 році в селі Кропивне Конотопського повіту Чернігівської губернії (нині Бахмацького району Чернігівської області), росіянин, з дворян, освіта вища, закінчив фізмат Московського університету і сільгоспінститут, служив у царському війську (начальник метеослужби 8-ї армії, нагороджений золотою зброєю), був членом ВКП(б) (1928–1934). Професор, заступник голови Центрального бюро краєзнавства (1920–1931), дійсний член Головної геофізичної обсерваторії (Ленінград), організатор і перший керівник (1929–1935) Єдиної гідрометеорологічної служби СРСР.
Зарештований 8 січня 1934 року. За рішенням Колегії ОДПУ СРСР від 27 березня 1934 року (ст. 58-7 КК РСФСР) отримав 10 років виправно-трудових таборів. Відбував покарання на Соловках, працював у бібліотеці. Розстріляний 3 листопада 1937 року;
Марко Миколайович Вороний, народився в 1904 році в Чернігові, українець, із дворян, син письменника Миколи Вороного, освіта н/вища, навчався в Київському музично-драматичному інституті (режисерський факультет) та інституті народної освіти, поет (псевдонім Антіох), перекладач, член Спілки радянських письменників. З 1928-го – працівник кіностудії, восени 1933-го переїхав до Москви, працював у журналі. Повернувся в УРСР 1934-року.
Арештований 19 березня 1935 року. За вироком Військового трибуналу Київського військового округу 1–4.02.1936 року (ст. 54-8, 11 КК УРСР) – 8 років виправно-трудових таборів. Розстріляний 3 листопада 1937 року;
Григорій Давидович Глейх, народився 1901 року в Прилуках, єврей, з робітників, був членом КП(б)У (1925–1935), культпрацівник, начальник адмінуправління тресту «Індивідуальне будівництво» (Індубуд) в місті Харків.
Заарештований у справі «контрреволюційної троцькістської організації на Україні». За ОН при НКВС СРСР від 1 квітня 1935 року (ст. 58-1 КК РСФСР) отримав 5 років виправно-трудових таборів. Розстріляний 2 листопада 1937 року;
Віра Миколаївна Гутман, народилася в 1901 році у Чернігові, за національністю єврейка, за походженням міщанка, була членом ВКП (б), літературний працівник з вищою освітою, проживала в Москві. Вислана 1929 року за «контрреволюційну діяльність», 1930-го повернулася із заслання.
Її судила Військова колегія Верховного Суду СРСР 11 листопада 1936 року. Вирок – 10 років тюрми, з обмеженням у правах на 5 років. Розстріляна 4 листопада 1937 року
Озерський Юрій Іванович (справжнє прізвище Зебницький), народився в 1896 році у селі Смяч Новгород-Сіверського повіту Чернігівської губернії (нині Новгород-Сіверський район Чернігівської області). Після закінчення Чернігівської духовної семінарії навчався у Петроградському історико-філологічному інституті. За радянських часів зробив непогану кар’єру – у липні 1927 року його призначили головою Укрнауки та завідувачем Управління політосвіти наркомату освіти УРСР. обіймав посаду голови Держвидаву УРСР (1932—1933).
Був прибічником політики українізації в УСРР (проводилася в 1920-х роках), Заарештований 23 листопада 1933року у сфабрикованій справі «Української військової організації» («УВО»). Судова трійка при Колегії ДПУ УСРР 26 лютого 1934 року ухвалила присуд за ст. 54-11 КК УРСР – 10 років виправно-трудових таборів. Розстріляний 3 листопада 1937 року;
Борис Кузьмич Пилипенко, народився 16 липня 1892 року у Чернігові. По закінченні в 1918 році юридичного факультету Київського університету, він поступив у партію українських есерів. Юнака захопила музейна справа, до якої він прилучився у рідному місті. Пройшов школу наукової та дослідницької роботи у видатного вченого – історика, археографа і генеалога Вадима Львовича Модзалевського. В 1922 – 1929 роках він був завідувачем Чернігівського етнографічного музею, а з весни 1929 року став співробітником Всеукраїнського історичного музею імені Тараса Шевченка у Києві. Хоча активним учасником партії українських есерів так і не став, але цей факт не пройшов повз увагу пильних «органів». Вперше його заарештували органи ОДПУ у лютому 1933 року, приписавши участь у міфічній УВО (Українській військовій організації), наступного року справу припинили, але Борис Пилипенко залишався під підозрою. Через певний час у його колег вибили свідчення про те, що в Києві контрреволюційну роботу проводили в Історичному музеї имені Тараса Шевченка Ернст, Пилипенко, Мощенко. А тому у квітні 1935 року Бориса Пилипенка арештували повторно. Військовий трибунал Київського військового округу ухвалив вирок: 7 років виправно-трудових таборів. Так він опинився на Соловках. Розстріляний 3 листопада 1937 року.
Прізвища чернігівців у розстрільних списках Сандормоху не вичерпуються цим переліком.
У Карелії, в урочищі Сандармох, у 2004 році встановлено гранітний пам’ятник – Козацький хрест: «Убієнним синам України». Земляків щороку поминають у молитвах прочани.
У Києві по вулиці Прорізній у сквері поблизу будинку №8 1 квітня 2002 року відкрито пам’ятник Лесю Курбасу – українському актору, режисеру, основоположнику національного модерного театру. Неподалік у будівлі, що тепер має №17, містився Молодий театр, яким Лесь Курбас керував.
Лесь Курбас був заарештований у зв’язку зі справою УВО 26 грудня 1933 року. 3 листопада 1937 року його розстріляли в урочищі Сандармох.
Щороку біля пам’ятника Лесю Курбасу велелюдно, особливо з 27 жовтня по 4 листопада. Люди приходять, щоб пом’янути своїх земляків.
Олексій ОРЄХОВИЧ
Дана публікація – чергове дослідження Олексія Орєховича, вражаюче земляка-відвідувача сайту своєю актуальністю та точністю. Привертає увагу й підбір фотографій, на яких зображені не тільки земляки, чиє життя обірвалося в урочищі Сандармох, а й ті, що приймали рішення про розстріл і той нелюд, хто безжалісно та цинічно стріляв у потилицю. По фотографіям видно, що загиблі – це розумні, виховані люди, а в катів – в очах пустота, байдужість і цинізм.
Ознайомившись з грунтовним дослідженням Олексія Орєховича та перебуваючи в ці пам’ятні дні в Києві, ми з представницею Сосницького відділення в районі, вчителькою української мови та літератури Великоустівської ЗОШ I-III ступенів Валентиною Миколаївною Мовчан не змогли не відвідати пам’ятник Лесю Курбасу, щоб вшанувати пам’ять невинно страчених земляків.
Дуже великий плюс Раді земляцтва, що один з її членів,та ще й заступник голови, веде постійну роботу над питанням належного вшанування пам’яті наших земляків, у тому числі й тих, чиє життя було обірване в урочищі Сандармох. А скільки таких урочищ на теренах колишнього Радянського Союзу?
Звичайно, що зараз вже нема серед живих тих нелюдів, хто розстрілював незаконно засуджених, але є живі нащадки і тих, кого розстріляли, і тих, хто розстрілював. Діти, онуки та правнуки, родичів яких було знищено протягом тридцятих – сорокових років минулого століття повинні пам’ятати про своїх не таких вже й далеких предків. А нащадки тих, хто розстрілював, повинні для себе покаятися за вчинки своїх предків, засудити їхні мерзотні справи для самих себе.
Всі разом ми повинні зробити висновки, щоб більше нічого подібного ніколи не повторювалося. Адже в усі часи були люди, які готові вбивати інших заради вирішення своїх «шкурних» питань, хворобливо бажали бути «вершителями людської долі» і, як правило, це були і є найгірша частина людського роду, що народилися людьми, але так і не стали ними.
В продовження цієї думки хочеться нагадати про те, що Київська міська влада бажає, щоб в Биківнянському лісі на кістках ще не досліджених поховань будувати житло. І це нелюдське рішення прикривається тим, що там будуть надані квартири для учасників АТО.
Знищення талановитих людей – найефективніший спосіб позбавлення від конкурентів, до якого вдаються негідники.
Добре, що автор цієї публікації згадує й про нелюдів. Таким чином можна створювати їх список, щоб їхні нащадки, будучи невинними, відмовилися від прізвищ таких підлих своїх предків, як це зробили нащадки творця гільйотини Жозефа Гильйотена (28.05.1738-26.03.1814) професора анатомії, політичного діяча, члена Установчих зборів, друга революціонерів і політичних діячів Великої Французької революції Максиміліана Робесп’єра та Жан-Поля Марата.
Після смерті Жозефа Гильйотена члени його сім’ї просили уряд змінити назву гільйотини, але їм було відмовлено. Тоді сім’я змінила власне прізвище.