№1 (217) газети «Отчий поріг»

У світ вийшов №1 (217) газети «Отчий поріг».

Опубліковано у ЗМІ | Теґи: . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

7 коментарів до №1 (217) газети «Отчий поріг»

  1. Іван Забіяка коментує:

    Спочатку про коментарі Миколи Борща, а потім – про перший номер газети «Отчий поріг».
    Схоже, з’явився смотрящій, який відстежує публікації про Чернігівське земляцтво і пише коментарі. Коментарі недолугі. Йдеться про Миколу Борща. То мовчав, дивився чи не дивився, що діється в неті. А тут прорвало. З чого це? Схоже, прозвучала команда «фас», і він став виконувати програмну тезу з доповіді голови, щоб «гідно» перебороти «тимчасові» «труднощі», які з’явилися в земляцтві. Правда, Микола Борщ не любить багато розглагольствувати, а кидає броскіє фрази.
    Під матеріалом Олексія Орєховича «Краще різка відвертість, ніж зрадницька мовчанка» та моїм коментарем: «Ми повинні знати, що роблять українці в усіх куточках росії…» Микола Борщ кинув лише одне слово з трьома знаками оклику: «Підтримую!!!». Йому у відповідь Галина Орєхович запитала: «Микола Івановичу! Підтримуєте кого чи що?» Микола Борщ дав відчіпного: «Підтримую. що ми всі повинні знати чим живуть українці всього світу у всіх куточках….».
    На своїй ФБучній сторінці я помітив лайки Миколи Борща. Промоніторив він інформацію за кілька місяців. Навіть ставив лайки під матеріалами, які відображали мою громадську (земляцьку) роботу. І, знаючи це, залишив досить дивний коментар після коментарів Анатолія Пінчука та мого під «Доповіддю голови земляцтва на конференції» (подаємо без правок): «Микола Борщ коментує: 29.12.2019 о 16:55 Завжди так було і буде: Хто вміє, хоче той робить, а хто не вміє і не хоче нічого робити, той навчає як робити….
    А коли в нас з’явився Талалаївський район?»
    Спочатку я відреагував на останнє речення: «Іван Забіяка коментує: 29.12.2019 о 17:19 У земляцтві він завжди був. Зараз він у складі Прилуцького відділення», наївно подумавши, що попередній текст стосується не мене. Наче Микола Борщ, як колишній заступник голови земляцтва, не знає, коли в земляцтві з’явився Талалаївський район. Єхидний коментар.
    Потім же засумнівався: «Іван Забіяка коментує: 30.12.2019 о 21:45 Миколо Івановичу, хотілося б знати, в чий город Ви закидаєте про бажання/небажання та навчання робити?».
    Не одержавши відповіді, через кілька днів вирішив написати Миколі Борщу у приват, зберігаючи елемент поваги до нього: «вт. [31.12.2019]16.49. Вітаю, Миколо Івановичу! Поки що приватно відповідаю на «Хто вміє, хоче той робить, а хто не вміє і не хоче нічого робити, той навчає як робити….». Ось те, що зроблено мною в земляцтві: «Іван Забіяка – член Чернігівського земляцтва у м. Києві від початку заснування, з перервою в 2014–2017 рр., і понині. Ним особисто зроблено – найважливіше: підготовлено й видано 5 випусків альманаху «Вітряк» (2003–2008), присвяченого Талалаївському району; 12 випусків бібліотеки альманаху «Вітряк» (2008–2019); ці видання презентувалися в Чернігові, Прилуках, Ніжині, Ічні, Талалаївці; встановлено три меморіальні дошки (В. Горленкові, І. Кавалерідзе, першій літописні згадці с. Ярошівка (остання власним коштом); на власному сканері проскановано паперовий варіант газети Чернігівського земляцтва «Отчий поріг» за 2002–2009 (до початку виходу електронного формату); подаровано комп’ютер Талалаївській, сканер Прилуцькій бібліотекам (останній придбаний за власні кошти); переважно на власні кошти відкрив Шевченківську світлицю в Українській ЗОШ Талалаївського району; зробив благодійний внесок 2 тис. грн. на будівництво меморіального комплексу афганцям і чорнобильцям у смт Талалаївка; власним коштом встановив знак на могилі В. Горленка; заснував Благодійний фонд «Бібліотека альманаху «Вітряк»» імені Василя Горленка, де засновано кілька серій видань (за 2019 рік побачило світ 6 книжок, підготовлених майже всі особисто); засновано премію ім. Василя Горленка (відзначено 9-ох лауреатів); зробив реконструкцію могили Василя Горленка (місце поховання, до цього заросле бур’янами, кущами та деревами, перетворилося в музей під відкритим небом). Зроблено ще багато інших конкретних справ». Чекаю на відповідь. Іван Забіяка».
    Повідомлення адресат бачив. Але відповіді не написав. А навіщо? Важливо кинути звинувачення, дискредитувати, розбиратися ніхто не буде. А пляма лишиться. А як же із совістю, порядністю, чесністю? А що це таке для таких, як Борщ?

    Вийшов перший номер газети «Отчий поріг» за 2020 рік.
    Газета не рівна, є перегуки матеріалів. Видно, що її не «причісувала» одна людина. Один матеріал детальний, інший загальний. Стилі не відповідають прізвищам, що стоять під деякими текстами. Є матеріали, яким достатньо вже того, що були розташовані на сайті земляцтва, поширені на ФБ, а не перенесені ще й в газету. В газеті мають бути відображені заходи не приватної діяльності, яка не має ніякого відношення до земляцтва, а громадської і саме в земляцтві. Зроблено навпаки. Це засвідчує, що газета не представляє все земляцтво, а лише його обмежену групу, вузьке коло.
    Подано й звіт голови. До нього – ще й виступи на конференції. Цікавий момент: у звіті говорить голова земляцтва, але автором цього матеріалу – інша людина. Не в’яжеться. Виходить, скажімо, що саме автор говорить: «ми припустилися помилки з обранням керівника Ніжинського відділення Олександра Харченка», а не голова, доповідач. Зрозуміло, що звіт подано дещо в скороченому варіанті.
    А от із Прилуцького відділення просто познущалися. Мало того, що майже з двох сторінок звіту дали тільки двоє загальних речень, так і ті не узгоджені родом: сіно-солома. У першому йдеться про «роботу», а в другому – про «кожного», мабуть, мається на увазі – захід: «Про роботу Прилуцького відділення можна говорити багато. Про кожен з них ви мали нагоду прочитати в «Отчому порозі» та на сайті земляцтва». Оце й усе.
    Чому такий підхід саме до Прилуцького відділення? Чим воно завинило? Масштабністю?
    Скажімо, захід з нагоди 200-ліття Ґалаґана має світового рівня: в ньому брали участь дипломати з 13 країн світу. Був на ньому й голова, за що публічно одержав подячного листа: «Ця поїздка стала можливою саме завдяки ініціативі та організаційній роботі Товариства «Чернігівське земляцтво», тому хочу ще раз від імені усього колективу Генеральної дирекції з обслуговування іноземних представництв і від мене особисто висловити подяку за Ваш внесок у зміцнення дружніх партнерських відносин з країнами світу та популяризацію культурних і природних надбань українського народу.
    Ми дуже задоволені результатами співпраці з Вами та сподіваємось на її плідне продовження у майбутньому».
    Поміж усього іншого, що ж сталося в майбутньому? Віктор Ткаченко, як шеф-редактор газети, просто плюнув в обличчя всьому Прилуцькому осередку і Павлові Кривоносу особисто, як Генеральному директору ГДІП і керівникові Прилуцького відділення. Це – розкол: явний і конкретний. Саме такі дії розколють земляцтво. Як він тепер буде дивитися в очі Павлові Олександровичу?
    Нагадаю останній абзац доповіді голови на звітній конференції, випущений в газетному варіанті. Взагалі в газеті навіть слово «єдність» відсутнє: «Але ми міцні в нашій єдності і гідно переборемо труднощі, сподіваюсь, тимчасові. Заради нашого майбутнього ми не маємо права навіть у найпотаємніших куточках душі виношувати сумніви про незгоди, які нам пророкують». Які «труднощі», які «сумніви про незгоди» вам пророкують? Ви самі створюєте реальні і труднощі, і вносите сумніви та ще й маніпулюєте!
    І хоча на першій сторінці Леонід Горлач пише, «єднають нас правда…». Бачимо, як правда єднає, як керуєтеся нею, як розправляєтеся з правдою. Ви її не лише цураєтеся, а перекручуєте, плюндруєте.
    Прилуцьке відділення зробило найбільшу передплату газети, зробило багато колосальних заходів і справ, деякі взагалі державно-національного значення і масштабу. І всього двоє загальних неузгоджених речень?! Цинічно, цинічно, цинічно…
    З усього можна зробити висновок: Віктор Ткаченко усунувся від керівництва земляцтвом. Земляцтвом практично керує не він. Він є лише номінальним його керівником, весільним генералом, який приймає короваї, подарунки, нагороди, звітує, а точніше, зачитує чужий звіт, проводить періодично Раду.
    До речі, про Раду! Чому всі відділення мають звітуватися, а звіту про діяльність цієї ради – немає? Немає також звіту особисто й голови земляцтва ні в газеті, ні на конференції? Члени земляцтва мають знати, що Рада, голова зробили конкретно протягом року, які рішення ухвалювали і чи виконані вони? Заявили було про словник, довідник, енциклопедію (чи що?) про вихідців із Чернігівщини світового(?!) рівня. Що з нею, ним? Одним словником рік не закрити…
    Віктор Ткаченко, як шеф-редактор, перед здачею газети до друку, має не проглядати її в кращому випадку, а читати все: з олівцем, маркером. Цього, як бачимо немає. Тому це лише його вина. Він керівник, він і має відповідати за все: що зроблено в земляцтві, що й не зроблено, але планувалося зробити, що пишеться земляцтвом і про земляцтво, а не лише шефувати.

  2. Анатолій Пінчук коментує:

    Іван Забіяка досить широко висвітлив теми та матеріали, приведені в першому числі газети. Також були підняті деякі морально-етичні проблеми. Та, мабуть, традиційно відповіді ми так і не отримаємо…
    Я ж хочу нагадати про «передовицю», першу сторінку. Знову підпис: Рада ГО “Товариство “Чернігівське земляцтво”. То що, Рада збиралася для написання статті?
    І зразу згадуєш знаменитого радянського актора-сатирика – «Кто сшіл костюм?»: https://www.youtube.com/watch?v=WEV81jZBzDM (Можливо, з часом мали б і свого такого ж, та на жаль, пішов у Президенти, зіпсував собі біографію…)
    Нарешті (на третій сторінці) ми прочитали згадку про День Збройних Сил України. Скільки років в газеті ігнорували цей День! Скільки коментарів було написано про це… То хочу нагадати редакції, що січень теж багатий на визначні події та дати. Загляньте до МЕМОРАНДУМу: №2 (206) газети «Отчий поріг»

  3. Іван Забіяка коментує:

    Хотілося б поговори ще про одне питання, «озвучене» в першому номері газети «Отчий поріг» за 2020 р. – це фінанси земляцтва.
    В газеті про них сказано лише одним реченням: «Після цього [звіту голови. – І. З.] виголосив звітну доповідь голова ревізійної комісії…». Переконаний, що реальний стан витрачених коштів у земляцтві не знає ніхто. Підрахувати їх практично неможливо.
    На звітній конференції, зрозуміло, звучали цифри: витрати на газету, оплату штатних працівників та інші. Звичайно, в офісі щоденно працювати безоплатно не будуть, так само – готувати, друкувати (А чому б і ні? Це ж громадська організація! Інші ж працюють? Я у фонді щодня – без вихідних – працюю без будь-якої оплати!), розповсюджувати газету; здійснювати масштабні проекти із затратою матеріальних та сторонніх людських ресурсів і т.д.
    Основним джерелом фінансових надходжень у громадських організаціях – це благодійні внески: особисті й не особисті. Принцип їх появи – це переважно добровільність цих внесків і пожертв від юридичних та фізичних осіб.
    Механізм простий і зрозумілий. Складність у процесі: щоб ці кошти надходили систематично і, бажано, у великій кількості. Це дасть можливість якомога більше планувати конкретні справи, заходи і їх реалізовувати.
    Проте прозорість цих надходжень досить часто в лапках. Сам факт звітування одним реченням у газеті говорить про сумнівну прозорість. А про повну звітність – годі й говорити, оскільки, скажімо, є благодійники – прихильні до земляцтва, патріотично налаштовані до своєї малої батьківщини, які не хочуть «світитися». І це не лише їхнє особисте право, а й своєрідна безпека – насамперед від нашестя інших прохачів.
    Але є вид надходжень коштів, який має бути, на нашу думку, абсолютно прозорим, – це внески членів земляцтва. Наскільки відомо, вони не такі вже й солідні. На них земляцтво не те, що не може здійснювати свої програми, а й хоч як-небудь функціонувати: оплачувати зарплату, видавати газету.
    Зрозуміло, об’єднуючись у земляцтво, керуються не лише внесками. Існує комплекс патріотичних мотивів. Та все ж. Частина членів земляцтва робить два види внесків: це передплата газети і другий – власне внески. Єдиний він у визначенні суми в земляцтві чи ні – не так важливо. У пенсіонерів одна сума, у тих, хто працює, може бути іншою.
    На мою думку, члени земляцтва мають передплачувати газету щонайменше відсотків 80 від загальної кількості членів і то не завжди один примірник: два, три і більше. Так, принаймні, робили громадські організації українців у Штатах, Канаді, Австралії та в інших країнах. Але для цього газета має відповідати вимогам і потребам хоча б цих відсотків. На жаль, реальний тираж «Отчого порогу» говорить про інше. Газета коли б не на ті ж 80 відсотків є дотаційною. А це немалі кошти. Внесками вони не покриваються.
    Роблячи особисті внески, кожен благодійник проявляє щонайменші (саме так – щонайменші!) почуття патріотизму. Та чи багато таких у земляцтві? Не беруся судити просто так. Для цього необхідно, щоб на сайті земляцтва були вивішені РЕАЛЬНІ СПИСКИ АБСОЛЮТНО ВСІХ ЧЛЕНІВ ЗЕМЛЯЦТВА НЕЗАЛЕЖНО ВІД «ПОСАДИ» по кожному відділенню і проти кожного прізвища щоб проставлена була сума його внеску чи її відсутність. Такі списки, думаю, ведуться. Достатньо лише просканувати (безоплатно пропоную цю послугу) після загальних зборів, бо внески приймалися на зборах відділень і будуть – на загальному зібранні земляків. І тоді стане зрозуміло, хто й скільки не шкодує особистих коштів на розвиток громадської організації, хто наскільки, умовно кажучи, є патріотом хоча б у цьому прояві.

  4. Анатолій Пінчук коментує:

    30 РОКІВ ТОМУ. (без коментарів)

    «КОВБАСНА РЕВОЛЮЦІЯ» В ЧЕРНІГОВІ
    Вчора «СІВЕРЩИНА»
    До 30- річчя соціально – політичного вибуху

    Був вечір 6 січня, напередодні Різдва, коли господині бігали по нечисленних гастрономах у надії, що десь та й «викинули» чи то синю курку (і чому вони тоді були такими страшенно синіми?), чи хоча би майонез і горошок – адже святковий стіл треба було з чогось зробити при суцільних радянських дефіцитах. До речі, всі дефіцити саме «викидали» на прилавок – так і казали: «Що сьогодні там викинули?» І автоматично ставали у чергу, бо щоб не «викинули» – воно все було в дефіциті. А вже потім питали – що іменно дають і по скільки в одні руки…

    І ось у таке різдвяне надвечір’я 1990 року на розі вулиць Рокосовського та Доценка (зараз друга вулиця зветься– імені Захисників України) сталася дрібна аварія – «Жигулі» прапорщика Анатолія Цибулька зіткнулися з начальницькою «Волгою». З розкритого багажника останньої перед очі численних заклопотаних перехожих посипались ковбаси, балики, якісь інші делікатеси, яким більшість радянських людей і назви не знали. Обурення вихлюпнулося зразу і невдовзі, оскільки машина начальницька, вирішили покотити її до обкому компартії (хоча автомобіль і належав облвиконкому і їхав у ньому інструктор облвиконкому Валерій Заїка). На П’яти кутах юрбу намагалися зупинити пожежники із брандспойтами (швидко влада зорієнтувалась), але це людей не зупинило і покалічену «Волгу» потягли проспектами Жовтневої революції та Лєніна (тепер – Перемоги і Миру) до обкому.

    А що робити далі? Влада все ж розгубилась – розганяти не було команди та й не було кому, адже всі святкували за столами накритими. Не знали що й робити протестувальники. Та й доки штовхали ту машину – вичахли своїм обуренням. Аж тут від кума повертався з дружиною виконроб Анатолій Лащевський. Як його жінка Галина не стримувала, він пробився до центру натовпу і, знявши окуляри, щоб не пізнали, попросив слова. Та й став говорити про чергу на житло, яка для простих роботяг не рухалася (сам Анатолій теж тулився у «малосімейці»), а начальство отримувало квартири. Він знав цифри і говорив переконливо. А оскільки входив до числа ініціативної групи Товариства української мови, то й доповнив вимогами ліквідації 6- ї статті конституції СРСР про керівну і спрямовуючу роль комуністичної партії. Таким чином, абсолютно стихійний вибух через розсипану на дорозі ковбасу став політичним. А вже наступного ранку до стихійного виступу підключилися активісти Народного Руху, що в Чернігові дуже бурхливо діяв уже півроку.

    До речі, а виконроба Лащевського наступного робочого ранку зустріли на роботі запитанням: «Так шо ти там, бандера, протів партії виступав?!». Маскування не вийшло…

    А на Різдво біля обкому його перший секретар Леонід Палажченко біля двох годин відповідав обуреним чернігівцям, проте, на диво партійців, це людей не зупинило і 8 січня похапцем підготовлені збори партгоспактиву за участю завідувача ідеологічним відділом ЦК КПУ Леоніда Кравчука – також.
    Пригадую, як Кравчук проводив зустріч з керівниками Народного Руху – коли я сказав присутньому на зустрічі Леоніду Палажченку, що йому треба йти у відставку, був у багатьох шок, Палажченко став червоний як буряк, а в очах Кравчука я побачив …неприховане задоволення від моїх слів. Дивно, правда? Вже потім я зрозумів – мої слова вкладалися у схему Михайла Горбачова: мовляв, я буду давити партапарат зверху, а ви, народ, – знизу. Тож я тоді був у ролі бажаного для горбачовців народу…

    Але події вирвалися з їх контролю і вже 10 січня на стадіоні імені Гагаріна зібралися не менше 15 тисяч чернігівців. Такого місто ще не бачило. Голові облвиконкому Михайлу Гришку взагалі не дали говорити, перший секретар обкому Палажченко виступив, але його перекрикували (і це було нечувано – щоб отак вестися з першим секретарем обкому всесильної партії!). Зате уважно слухали рухівців і особливо Валерія Сарану, який тоді краєвий Рух очолював. Мітинг вимагав відставки обкому компартії! Але ще в резолюції містилися і вимоги «забезпечити дійсну економічну й політичну суверенність України», «службу в армії проходити у межах республіки». Чернігівський мітинг протестував і проти горбачовської політики – зокрема, засуджував введення військ в Азербайджан, розпалювання міжнаціонального напруження у Закавказзі.

    До речі, деякі вимоги тих чернігівських мітингів виконуються тільки зараз – наприклад, про ліквідацію районного поділу у Чернігові.

    А між людьми по стадіону ходив тоді чоловік з маленьким, саморобним транспарантиком «Хто з’їв моє м’ясо?». І там де проходив – котився сміх. Люди наче звільнялися і від страху, і від напруження…
    «Яке значення ковбасної революції? Ця подія набула розголосу в усьому СРСР. Люди зрозуміли, що можна і навіть треба відкрито висловлювати свої претензії до влади. Були мітинги і в райцентрах нашої області: Мена, Борзна, Прилуки», – каже ведучий багатьох тодішніх мітингів Іван Панченко. Про чернігівські події написали всесоюзні газети – чернігівська «ковбасна революція» стала поштовхом до змін в багатьох регіонах. А ще й необрання першого секретаря обкому Палажченка народним депутатом ставало символом змін і шоком для правлячої еліти.

    Пригадую, що обурені чернігівці пішли і на квартиру до першого секретаря та й побачили там …два туалети. Для того часу це було нечувано і обурливо, адже переважна більшість жила в злиднях. На захист туалетів комуністичного керівника виступив у «Деснянській правді» голова обласної письменницької спілки, він же – член обкому Станіслав Реп’ях. Тоді у місті з’явилися листівки: «Не сіяли, а він вродився Та не було б у тім гріха, Якби то мова йшла про жито, А не про реп’яха…». Автором поезій була бунтівна редакторка заводської багатотиражки «Приборостроитель» Жанна Лозанюк.

    …А чому, власне, ковбасна революція? Зізнаюся, що я був автором цього терміну – трохи знаючи з історії про соляні та картопляні бунти, в газеті «Комсомольський гарт», де я тоді працював, і запустив цей термін. Що міцно прилип до тих вікопомних подій, що сколихнули СРСР.

    Василь ЧЕПУРНИЙ,
    м.Чернігів

  5. Анатолій Пінчук коментує:

    МЕНІ СОРОМНО. А ВАМ?

    КРИЗА ДЛЯ ЗЕЛЕНСЬКОГО І КОЛОМОЙСЬКОГО НАСТАЛА!!!
    Вчора «СІВЕРЩИНА»
    “Приватбанк”, очолюваний чехом Петром Крумхазлом, подав до суду Тель-Авіва позов на 700 млн. долярів до пана Коломойського і К, заодно збільшивши позов в Делавер до 1 млрд.доларів! Паралельно з цим на солодку парочку Ко + З обрушився ще один удар – МВФ зажадало прийняття закону про заборону реприватизації банків. Надії на компенсацію держави за “Приват”, яку планувалося пустити на первинну скупку землі і перетворення Коломойського в найбільшого українського латифундиста впали.

    Тому відразу ж після історичного привітання Зеленським народу “А нам все одно!” довелося їхати в зимову резиденцію Коломойського для обговорення питання. Обговорення фактично тривало три дні. Одна зустріч тривала майже вісім годин. Рішення було прийнято і Зеленський приступив до його виконання. І ось з цього моменту і починається дивна історія про далеку країну Оман…

    Брехня офіційних прес-служб про політ – “з сім’єю і за свої гроші, на рейсовому літаку” підсилює і те, що нібито до складу сім’ї Зеленського входить ще й Єрмак.

    Султанат Оман добре відомий всім фінансовим службам світу, як величезна офшорна яма, в якій зазвичай ховають гроші, отримані нечесним шляхом.

    Починаючи з 2019 року, біля всіх цих “ям” почалися проблеми після початку світового процесу розкриття офшорних схем. Найбільші банки Омана потрапили в категорію банків з негативним рейтингом, що, власне, ставить будь-які операції, що ними проводяться, під жорсткий фінансовий контроль міжнародних служб по боротьбі з відмиванням грошей.

    Гроші, закладені в них, перетворюються в замуровані скарби, даремні для їх власників у будь-яких інших місцях світу. Міжнародні організації по боротьбі з відмиванням грошей продовжують безуспішні спроби домогтися від влади Оману доступу до інформації про можливих власників цих рахунків. Тому всі, хто так чи інакше зберігають гроші в цих структурах, намагаються убезпечити свої накопичення.

    Одним з таких способів є створення т.зв. “Інвестиційного кеша”. Схема ця вже відіграна в Узбекистані і Казахстані. Схема загалом проста – держава або банк вилучає гроші клієнта і вкладає від свого імені в зазначені клієнтом інвестиційні проекти, утримуючи певну суму (до 30%) в свою користь. Після інвестиційного вкладення права передаються клієнту по легальній схемі і фактично описуються.

    Головна складність для Коломойського полягає в тому, що ні він, ні один з його компаньйонів не можуть безпосередньо з’явиться в Омані. Після переходу судового розгляду в Делавері в систему розгляду по акту “Racketeer Influenced and Corrupt Organizations Act”, на їх затримання виданий міжнародний ордер з приводу створення “злочинної асоціації”.

    Безпечно ці люди відчувають себе тільки в Ізраїлі і в Україні. Позов “Привату” в Ізраїль – це початок розтину одного притулку. Залишається тільки Україна Зеленського. Ну і сам Зеленський з державним імунітетом міжнародного рівня – ідеальний фінансовий кур’єр.

    За підтвердженими даними британських, бельгійських і французьких джерел йдеться про три банки Омана – Oman International Bank (OIB), Bank Dhofar, Oman Arab Bank. Загальна сума вкладень в ці банки коливається від 80 до 120 мільйонів доларів.

    Судячи з непрямих даних, гроші на рахунки надходили в основному в 2014-2016 роках, при тому основна маса надходжень припадає на першу половину 2016 року. Один з цих банків так само фігурує, як початкова ланка фінансування операцій з нерухомістю в США.

    Фактично президент України використовується групою фінансистів для забезпечення фінансової евакуації своїх коштів на територію України їх легалізацію і використання під виглядом “іноземних інвестицій”.

    Крім всієї цієї махінаторського-фінансового бруду, є ще один момент. Оман є одним з основних партнерів Ірану по обходу санкцій США. Дружба з ворогами США – не розумне рішення в нинішній ситуації, а участь у всьому цьому Єрмака – це вже клінічний ознака державного ідіотизму пана Зеленського.

    Російські агенти впливу завзято і наполегливо продовжують штовхати Зеленського на загострення відносин з США, остаточного перетворення його в керовану маріонетку в усіх аспектах, а Україну – в пральню всіх кримінальних грошей з усіма наслідками, які з цього випливають.

    Данило КОШКО

    Василь Чепурний Головний редактор

  6. Анатолій Пінчук коментує:

    І чомусь до болі пригадалась Ольга ХУТОРЯНЕЦЬ – «Вітя чао»: https://www.youtube.com/watch?v=945gQpi0qTU
    А ЛЄНКА ВЕРНУЛАСЯ?
    До всього – повний провал комунікації дипломатів і спецслужб із західними союзниками. Баканов у Куршавелі, Пристайко – простачок, який тре записи в інстаґрамі, а тим часом усі розвідки світу за добу поклали притомним керівникам держав неспростовний вердикт…
    Так розумію, якщо за тиждень Вовку добряче захитає, а заяву про відставку він не напише, то його ВР попросить “братскуйу помощ” у Москви? Тобто літак в Ірані – просто прискорення процесів? Усі ударні групи ЗС РФ – вздовж наших кордонів…
    До речі, чи повернулася з Москви родина? Лєнка з дітями… Хоча кому вони тепер треба
    Ростислав МАРТИНЮК (https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D1%80%D1%82%D0%B8%D0%BD%D1%8E%D0%BA_%D0%A0%D0%BE%D1%81%D1%82%D0%B8%D1%81%D0%BB%D0%B0%D0%B2_%D0%9C%D0%B8%D1%85%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87) Джерело: “Сіверщина” https://siver.com.ua/news/a_lenka_vernulasja/2020-01-10-25089

  7. Анатолій Пінчук коментує:

    ЩЕ НІХТО І НІКОЛИ НЕ СКАЗАВ ПРО СЕБЕ, ЩО БОГ ЙОГО ОБДІЛИВ РОЗУМОМ.
    Обдурив? Бо хотіли бути обдуреними
    -Це що він нас просто обдурив? Ну як же ж так ми ж повірили?
    І мені шкода цього вайлуватого немолодого чоловіка, у якого дружина працює завучем у школі, і вони дійсно голосували за підвищення зарплат і зниження тарифів. Ну і за все хороше проти всього поганого, у тому числі за мир на всій планеті.Так само буває шкода жертв наперсточників або телефонних шахраїв, але одночасно дивуєшся – боже мій, сто років цьому трюкові, а люди все одно ведуться.
    Так, він вас обдурив.Він брехав, дивлячись вам у очі. Брехав, коли висміював і принижував Порошенка, брехав, коли обіцяв вирішення проблем, які у принципі не мають вирішення, ні простого, ні складного.Як там у нього було, пам’ятаєте? «Я розповім вам про Україну своєї мрії. … Де підставою призначення на посаду є розум, освіта, талант і совість, а не те, що разом хрестили дітей.»
    Міністр закордонних справ, для якого за щастя загибель 11 українців. Голова прес-служби, нездатна написати слово «Канада». Сивоха запихається піццою, приготовленою для полонених. Му-му депутати тікають від телекамер. Повії, сутенери, злодії, любителі швидкісних машин і розкішних квартир, “рєшали” і випадкові перехожі, божевільні з довідками і без.
    «Держава для Людини, а не Людина для держави. Повага до людської гідності повинна стати основним принципом у діяльності держави.» Україна не стала країною, у яку повертаються. Україна стала країною, з якої тікають у страху за життя і свободу. Країною, у якій президент особисто призначає «винних» у вбивстві, керуючись голосами у своїй голові. Де «убивцею» може стати кожен неугодний, і тебе підтримає тільки купка друзів під будівлею бутафорського суду.
    Де детінізація економіки, де референдум по НАТО, де недороге кредитування і розвиток внутрішнього виробництва, де дієвий закон про імпічмент? Де все, де ікебана, Вова? Він вам брехав і продовжує брехати, нагромаджуючи одну брехню поверх другої. Він тримає людей за ідіотів, нездатних пригадати обіцянки річної давнини.І вся різниця між нами, «порохоботами», і виборцями Зеленського у тому, що ми з самого початку бачили обман.
    Бачили, кричали, били на сполох, приймали насмішки, сварилися з друзями і родичами. А потім утішали себе тим, що хоч одного зі ста, хоч когось вдалося зупинити. Це була така собі втіха. Не знаю, чи наступний рік стане роком масового прозріння. Для мене очевидно, що особа, яка прийшла до влади на брехні і править брехнею, не має права представляти мою країну і мій народ ні перед ким.Є таке хороше слово, Вова, ти мусив його уже чути.
    Не-ле-гі-тим-ний.
    Нестор НАЗАРОВ
    Джерело: «СІВЕРЩИНА»

Залишити відповідь до Анатолій Пінчук Скасувати відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.