Молодь має знати правдиву історію

Все більше вихідців з Чернігівщини не полишає надія на те, що український народ все-ж-таки розбереться та не тільки належним чином почне вшановувати пам’ять нашого геніального земляка Олександра Довженка, якому багато в чому зобов’язаний, а й почне враховувати його поради, що актуальні й сьогодні. Адже автор кіносценарію «Україна в огні» у своєму «Щоденнику» 26 листопада 1943 року зробив запис: «Менi важко од свiдомостi, що «Україна в огні» – це правда. Прикрита i замкнена моя правда про народ i його лихо».

Працюючи на кіноповістю, Олександр Петрович чітко усвідомлював, що Україна нищиться не без відома Ставки Верховного Головнокомандування. І він не помилявся. Адже ще 17 грудня 1941 року за підписом Верховного Головнокомандувача Йосипа Сталіна та начальника Генерального штабу РСЧА Бориса Шапошникова з’явився секретний Наказ Ставки Верховного Головнокомандування №0428.

У редакції, що розміщена в джерелі «Сталін Й.В. Твори. – Т. 18. – Тверь: Інформаційно-видавничий центр «Союз», 2006, С. 283-284» наказ проголошує:

«Досвід останнього місяця війни показав, що німецька армія погано пристосована до війни в зимових умовах, не має теплого одягу і, випробовуючи величезні труднощі від морозів, які наступили, тулиться в прифронтовій смузі в населених пунктах. Самовпевнений до нахабності супротивник збирався зимувати в теплих будинках Москви та Ленінграда, але цьому перешкодили дії наших військ. На великих ділянках фронту німецькі війська, зустрівши наполегливий опір наших частин, вимушено перейшли до оборони та розташувалися в населених пунктах уздовж доріг на 20-30 км по обидві їх сторони. Німецькі солдати живуть, як правило, в містах, в містечках, у селах в селянських хатах, сараях, клунях, лазнях поблизу фронту, а штаби німецьких частин розміщуються в більш великих населених пунктах і містах, ховаються в підвальних приміщеннях, використовуючи їх як укриття від нашої авіації та артилерії. Радянське населення цих пунктів зазвичай німецькі загарбники виселяють і викидають геть.

Позбавити німецьку армію можливості розташовуватися в селах і містах, вигнати німецьких загарбників з усіх населених пунктів на холод в поле, викурити їх із теплих притулків і змусити мерзнути під відкритим небом – така невідкладне завдання, від вирішення якої багато в чому залежить прискорення розгрому ворога і розкладання його армії.

Ставка Верховного Головнокомандування наказує:

1.Руйнувати та спалювати дотла всі населені пункти в тилу німецьких військ на відстані 40-60 км в глибину від переднього краю і на 20-30 км вправо і вліво від доріг.

Для знищення населених пунктів у вказаному радіусі дії кинути негайно авіацію, широко використовувати артилерійський і мінометний вогонь, команди розвідників, лижників і партизанські диверсійні групи, забезпечені пляшками із запальною сумішшю, гранатами та підривними засобам.

2.У кожному полку створити команди мисливців по 20-30 осіб кожна для вибуху і спалювання населених пунктів, в яких розташовуються війська противника. У команди мисливців підбирати найбільш відважних і міцних в політико-моральному відношенні бійців, командирів і політпрацівників, ретельно роз’яснюючи їм завдання і значення цього заходу для розгрому німецької армії. Видатних сміливців за відважні дії по знищенню населених пунктів, в яких розташовані німецькі війська, представляти до урядової нагороди.

3.При вимушеному відході наших частин на тій чи іншій дільниці відводити з собою радянське населення і обов’язково знищувати всі без винятку населені пункти, щоб противник не міг їх використовувати. В першу чергу для цієї мети використовувати виділені в полках команди мисливців.

4.Військовим радам фронтів і окремих армій систематично перевіряти, як виконуються завдання по знищенню населених пунктів у вказаному вище радіусі від лінії фронту. Ставкою через кожні 3 дні окремої зведенням доносити, скільки і які населені пункти знищені за минулі дні і якими засобами досягнуті ці результати.»

Нічого «бузувірського», як бачимо, в даній редакції наказу не видно – мова йде про спалення будинків в захоплених німцями населених пунктах, де вже немає мирних радянських жителів (їх або встигли евакуювати в наш тил, або вигнали на мороз окупанти).

Однак, відомий письменник та історик-дослідник Володимир Батшев, відповідально посилаючись на Центральний архів Міністерства оборони СРСР, у своїй чотиритомній фундаментальній праці «Власов» (Т. 1. Франкфурт-на-Майні: Мости – Літературний європеєць, 2001. С. 214) доводить інший варіант тексту цього наказу:

«…Всі населені пункти на відстані 40-60 на глибину від лінії фронту та на 20-30 км по ліву та праву сторону від доріг, в котрих знаходяться ворожі війська, мусять бути спалені та зруйновані. Для знищення населених пунктів в означенім радіусі використовувати авіацію, артилерію, а також команди розвідників, лижників і партизанські групи, що повинні бути оснащені пляшками із запальною сумішшю.

При вимушеному відході наших частин на тій чи іншій дільниці відводити з собою радянське населення і обов’язково знищувати всі без винятку населені пункти, щоб противник не міг їх використовувати.

Більшість задіяних у цьому важливому державному завданні повинні бути переодягнені в трофейну форму німецького вермахту та військ СС.

Щоб після кожної «каральної експедиції» залишалися свідки, котрі потім зможуть повідати про злодійства фашистів. Це повинно розбудити ненависть до фашистських окупантів, полегшить вербовку партизан в тилу ворога.

… Формування, зайняті у цьому смілому заході повинні складатися із мужніх бійців, котрі мусять бути представлені до урядових нагород.»

Дослідники визнають, що «проведення в життя наказу № 0428 вигнало на холод не стільки німців, скільки мирних мешканців, що не встигли евакуюватися. Тисячі жінок, стариків і дітей були позбавлені даху над головою суворою зимою 1941/1942 років».

Не випадково, рейхсміністр народної освіти та пропаганди Німеччини Пауль Йозеф Геббельс вдало використовував цей наказ в ідеологічній війні проти СРСР. На стінах домів в окупованих містах з’явилися мільйони плакатів, на котрих Сталін з факелом в руці підпалював селянські хати.

І ось знову новина, що проливає світло на підозру Олександра Довженка щодо організованого нищення міст і сіл України разом з їх мирними жителями.

Нещодавно до мене зателефонував активіст Сосницького відділення – щирий довженківець, заслужений будівельник України Микола Волощук і поділитися своїми враженнями, що виникли в нього після прочитання книги Віктора Моренця «Чернігівський процес», яка вийшла з друку минулого року та написана мовою документів і розповідає про матеріали судового процесу над угорськими військовими на Чернігівщині в 47-му році.

Микола Федорович, зокрема, процитував Віктора Моренця: «Весь парадокс чернігівського процесу в тому, що цих людей (угорських військових – прим. автора) засудили восени 47 року на 25 років, а 50-го року на підпис Сталіну почали готувати документ про їхнє звільнення. І до Угорської революції 56-го року їх було всіх звільнено. Військових злочинців, які пролили на нашій землі море крові, – звільнено. 1992 року президент Росії реабілітував із політичних причин військових злочинців, засуджених за злочини в Україні! Угорські військові, які опинилися 45-го року в себе на Батьківщині пішли під суд угорського військового трибуналу, а «совецкая власть» відпустила та реабілітувала …»

«Чернігівський процес» – це вже четверта книга, яку створив Віктор Моренець. Вона побачила світ завдячуючи пожертвуванням, які зробили львів’янин Андрій Міщенко, а також наші земляки Руслан Марцинків, Костянтин Лубенцов, Іван Тютюнник та інші.

Раніше з друку вийшли три чудові книги Віктора Моренця: «Земляки Миколи Міхновського в боротьбі за українську державність» (2012), яка розповідає про життєвий і бойовий шлях старшин і козаків Армії Української Народної Республіки – вихідців із Прилук і Прилуцького повіту; «Ічнянці в армії УНР» (2013) була написана в співавторстві з Віталієм Шевченком і містить зібраний матеріал до літопису боротьби українців проти російської окупації у першому десятиріччі після більшовицької революції 1917 року; «Земля, полита кров’ю» (1913), в якій розповідається про повстанський рух на півдні Чернігівської області 1919–1923 роках.

Особисто для мене не було новиною все те, про що описує Віктор Моринець в книзі «Чернігівський процес». Однак, ця книга, що вийшла тиражем 500 примірників, заслуговує на те, щоб вона була не тільки в усіх бібліотеках, а й в кожного учня старших класів загальноосвітньої школи та студента вишу. Молодь має знати правдиву історію свого народу, який знову продовжують нищити під прикриттям «захисту одних від інших» нащадки тих, що нищили цей народ впродовж минулого століття.

Як відомо, зовсім недавно з’явилися дані про те, що в роки війни 1941-1945 років було спалено 1377 українських населених пунктів разом з їх мешканцями.

Зокрема, за дні операції, що проводилась 1-2, 9 березня 1943 року, в райцентрі Корюківка каральним загоном було спалено близько 7000 наших земляків. Одночасно з містом Корюківка повністю було спалене робоче селище біля Корюківки – Олексіївка, де у вогні загинуло 304 людини різної статі та віку.

Трагедія в поліському містечку Корюківці була наймасштабніша й найкривавіша не лише на теренах Радянського Союзу, а й усієї Європи.

У французькому селищі Орадур (червень, 1944 року) нацисти замордували 642 жителі, у чеській Лідіце (червень, 1943 року) – 320, у білоруській Хатині (березень 1943 року) – 149 (за сучасними німецькими даними – 152). Про це знає Європа, про це відає весь світ.

Незважаючи на колосальну кількість загиблих, трагедія в Корюківці залишалась практично невідомою для світової та української громадськості. Саме книга Віктора Моренця «Чернігівський процес», дослідження чернігівських істориків Сергія Бутка та Сергія Павленка дозволяють знайти відповідь на запитання про причини замовчування не тільки цієї трагедії, а й інших.

Багато важливих досліджень з питань Другої світової війни провів історик із Санкт-Петербургу Олександр Гогун, які виклав у книгах «Між Гітлером і Сталіним. Українські повстанці. Санкт-Петербург: Нева, 2004. Сторінок: 416.» та «СТАЛІНСЬКІ КОМАНДОС. Українські партизанські формування 1941-1944. Київ: Наш Формат, 2014. Сторінок; 504.», в публікаціях «Партизани проти народу» та інших.

До речі, україномовна «СТАЛІНСЬКІ КОМАНДОС. Українські партизанські формування 1941-1944.» – це наукова розвідка, яка  розповідає не лише про українські партизанські формування 1941-1944 років, а й про історичне підґрунтя протистояння 2014 року в Україні. Безоглядне застосування тактики випаленої землі, умисне провокування окупантів до репресій проти мирних жителів, спалення своїх же сіл, хаотичний збір у населення «продподатку», що доповнювались розбоєм, пияцтвом, розпустою та насильством, братовбивчі внутрішні конфлікти, вживання допінгу, оперативне використання бактеріологічної зброї – все це було не випадковим наслідком масового кровопролиття, не спонтанною «народною відповіддю» на жорстокість нацистського панування, а закономірними проявами малої сталінської війни проти українців на винищення.

У порівнянні з Корюківською трагедією, не менш жахливими на Чернігівщині були попелища в селі Козари Носівського району. Село було спалене каральним загоном, а майже всі люди, які на той час мешкали в селі, були знищені 3 908 чоловік.

У селі Піски Бобровицького району, де народився Павло Григорович Тичина, в церкві карателі російського козацького полку заживо спалили 300 жінок і дітей, а на майдані розстріляли їх чоловіків і батьків, всього знищили більше 800 пісківчан.

У районному центрі Срібне 23 лютого 1943 р. було організовано масове спалювання у школі учнів, сільської інтелігенції та активістів навколишніх сіл, всього 461 жертва, з них із сіл: Срібне – 138 чоловік, Сокиринці – 124, Дігтярі – 56, Горобіївка – 31, Савинці– 47, Харитонівка – 15.

Каральним загоном СД (нацистська секретна служба безпеки, розвідувальне управління СС – прим. автора) були повністю спалені разом з місцевими жителями села Бобровиця і Яцево (нині передмістя Чернігова). В Яцево живцем згоріло 236 людей, а в Бобровиці – 418.

Повністю було спалено село Єліне Щорського району. 2 березня 1942 р. село з усіх боків оточив каральний загін. Людей, які намагалися врятуватися, розстрілювали або живими кидали у вогонь. Від села нічого не лишилося. У вогні загинуло 296 ні в чому невинних людей.

У березні 1943 року загоном карателів вщент було спалене село Зелений Гай Новгород-Сіверського району. Тоді було знищено 168 жителів, половина з них діти до 12-ти років. Навіть, німецькі солдати, що перебували в кільці оточення, були вражені жорстокістю російськомовних карателів із цього загону.

На село Клубівка Ріпкінського району 14 березня 1943 року налетів каральний загін, підпалив село з усіх боків і розпочав масове знищення населення, кидаючи людей живими у вогонь. Клубівка була цілком знищена, було спалено 506 чоловік.

18 квітня 1943 року німці та угорці відкрили кулеметний і гарматний вогонь по селу Загребельна Слобода Щорського району. Жителі, залишивши все майно, бігли в ліс. Розграбувавши і знищивши село, німці провели облаву в лісі і, захопивши 80 чоловік, закрили їх у приміщенні та спалили живцем.

І це лише кілька конкретних прикладів з 1377. Адже в роки війни 1941 – 1945 років тільки на Чернігівщині було спалено живцем майже 128 тисяч мирних жителів, із них дітей – 12 300, знищено 32 тисячі житлових будинків.

Не оминула така ж доля і Сосниччину, де народився Олександр Довженко. В самій Сосниці, селах Велике Устя, Змітнів та Купчичі Сосницького району протягом окупаційного періоду розстріляно та спалено живцем близько 1300 мирних жителів.

Справжня трагедія розігралася в селі Велике Устя 04.02.1943 року, під час якої карателі в есесівській формі спалили заживо 24 людини, серед яких було 5 діток віком від 4-х до 6-ти років, а саме: Трохима Яковича Глущенка – 50 років, Катерину Трохимівну Глущенко – 22 роки, Марію Захарівну Демченко – 24 роки, Саву Дмитровича Мідька – 51 рік, Яковину Філонівну – 45 років, Ганну Савівну Мідбко – 24 роки, Ганну Федосіївну Мідько – 52 роки, Ганну Кир’янівну Мідько – 25 років, Семена Васильовича Мідько – 35 років, Ганну Прокопівну Мідько – 33 роки, Івана Йосиповича Міщенка – – 59 років, Анастасію Огафіївну Міщенко – 55 років, Уляну Іванівну Міщенко – 25 років, Поліну Іванівну Міщенко – 19 років, Олександру Павлівну Норець – 43 роки, Ольгу Трохимівну Норець, Феодору Агеївну Пономаренко – 41 рік, Миколу Ярофійовича Пономаренка – 18 років, Марію Ярофіївну Пономаренко – 16 років, Валентину Глущенко – 5 років, Валентину Демченко – 4 роки, Василя Демченко– 6 років, Василя Мідька – 5 років, Анатолія Норця – 4 роки.

За словами очевидців трагедії – карателі були у формі СС. А одна з очевидиць, яка чудом врятувалась, дослухалась, що між собою вони спілкувались російською мовою.

Кожного року 4 лютого у Великоустівській ЗОШ І-ІІІ ступенів проходять заходи по вшануванню 24-х трагічно загиблих односельців від рук карателів. Цього року на тематичному засіданні літературно-краєзнавчого гуртка, керівником якого є Валентина Мовчан, використовуючи архівні матеріали та спогади очевидців присутніми уявно були відтворені ті події.

До монументу «Скорботна матір», який встановлений на місці великоустівської трагедії, було покладено квіти та вінок. Тут же, за участю учнів, учителів, жителів села та сільського голови Василя Звиглянича, пройшов мітинг-реквієм. Його учасники запалили свічки пам’яті та вшанували загиблих хвилиною мовчання.

Завдячуючи педагогічному колективу школи, та, зокрема, Валентині Мовчан – активістці Сосницького відділення Чернігівського земляцтва, такі Дні пам’яті в місцевій школі стали традицією.

Великоустівські педагоги переконані – українська молодь має знати правдиву історію свого народу!

Олексій ОРЄХОВИЧ

Фото Валентини МОВЧАН

Вперше оприлюднено: 11.02.2015