Недільного вечора 25 листопада 1956 року, біля 23-ї години, у московській квартирі перестало битися серце Олександра Петровича Довженка –найвідомішого українського кінорежисера 20-го століття. Втім, його пам‘ять в Україні досі гідно не вшанована. Можливо й через те, що у день смерті на ощадній книжці Олександра Довженка було тільки 32 рублі. Костюм пристойний лишень один, в ньому його й поклали в труну, над якою співав друг митця, великий співак Іван Семенович Козловський: «Мені однаково, чи буду Я жить в Україні, чи ні…».
Олександру Петровичу, однак, було не байдуже де жити, а вмирав він повільно останні 13 років свого життя. Звідтоді, як опісля жорстокої критики самим Йосипом Сталіним кіноповісті «Україна в огні» – над ним нависла смертельна загроза. Адже Лаврентій Берія, прочитавши кіноповість, одразу запропонував розстріляти Олександра Довженка.
Наприклад, у «Щоденникових записах» Олександра Петровича читаємо:
16.12.1943. «Мені хочеться вмерти. Мені здається, що я прожив уже все своє життя, пережив усі свої радощі і виплакав усі сльози.
Те, що я робив, приїлося мені, і я хожу порожній, немов ангели покинули мою душу. Сьогодні поет Л. розповів мені, що в журналі «Славяне» одмовились видрукувати статтю-рецензію на фільм «Битва за Радянську Україну» лише тому, що уряду не подобається сценарій «Україна в огні» і що моє ім’я не повинно взагалі зараз фігурувати (…)».
21.12.1943. «(…) Мене засуджено до смертної кари через отруєння чашою цикути (цикута-ядовита трав’яниста рослина сімейства зонтичних, а чашу цикути мав випити засуджений до смерті древньогрецький філософ Сократ– прим. автора) націоналізму. Ні. Мене повісять. Я почуваю уже ось місяць на шиї своїй петлю націоналізму, і я, мов святий Джовані у Франса, познаю і приємлю істину присуду, поскільки присуд винесено од імені високих осіб, що є виразниками волі народу, отже, і од мого імені, поскільки я є частиною народу. Мало того, я мушу бути вдоволений цим тяжким вироком. Справді – довольство цілого обнімаю і довольство всіх його частин, а раз я є частина, хоч і мізерна, цілого, сей вирок, задовольняючи ціле, мусить задовольнити і мене (…)».
31.01.1945. «Сьогодні роковини моєї смерті. Тридцять першого січня 1944 року мене було привезено в Кремль. Там мене було порубано на шмаття, і окривавлені частини моєї душі було розкидано на ганьбу та поталу по всім зборищам. Все, що було злого, недоброго, мстительного, все топтало й поганило мене. Я тримався рік і впав. Моє серце не витримало тягару неправди і зла. Я родився і жив для добра і любові. Мене вбила ненависть і зло великих якраз в момент їхньої малості».
29.07.1945. «(…) Пролетів думками по Вкраїні од рідного дитинячого мого Сейма, од Десни до Дунаю, і до Буковини, і ні один голос звідти не гукнув до мене. (…) Шевченку було легшее на засланні. До нього долітали птиці. Навколо мене пусто. Все вимерло, замовкло. Вся Україна. Невже я вмер уже? Невже мене нема? Невже любов моя до людства, до Вкраїни, і вся моя робота умерла теж і всіма забута (…)».
23.08.1945. «Я почуваю себе на грані катастрофи. Мене або вб’є скоро грудна жаба, або я сам себе якось уб’ю, так мені нестерпно важко на душі. Позбавлений громадської роботи, ізольований од народу, од життя, я дійшов уже до краю. Кара, яку мені придумали великі люди в малості своїй, жорстокіша за розстріл. Я лежу мертвий на дні глибокої ями і чую щодня, як падає мені на груди земля, заступ за наступом. Навіть надгробні прокляття і нахтема на мою голову, яку виголосили мої вбивці – Хрущов, Бажан, Рильський і інші, навіть я їх уже не чую. Я не знаю навіть, чому я на чужині. Не пускають мене туди мої кати українські, чи звідси мене не пускають в їхні руки? … Мене одцуралися всі, вся Україна. Я в повному острахізмі, тяжчому за смерть. Невже я такий страшний злочинець, що мене одцуралась Україна? Що ж я зробив таке? Яке зло? Кому? О прокляті, прокляті прикажчики, душителі братовбивці! Ви замучили, навіщо ви замучили мене?»
5.11.1945. «Сьогодні ходив по місту і ледве дійшов додому. Немає сил ходити. Болить у мене все. Болять руки, ноги, болить голова і болить серце. Воно вже не перестає боліти ні вдень, ні вночі. Я думаю, що скоро я помру. Мені жаль умирати. Я родивсь, я був створений років на дев’яносто. Я помру скоро, тому що в мене вийшла вся сила. Вона пішла не тільки на роботу. Ні. Не робота подолала мене, не пияцтво, не жіноцтво. Прибила мене недоля народу. А знищила мене ненависть людська і жорстокість. Убила мою радість. Я помру в Москві, так і не побачивши України. Перед смертю я попрошу великого Сталіна, аби перед тим. Як спалити мене в крематорії. З грудей моїх вийняли серце і закопали його в рідну землю у Києві, десь над Дніпром, на горі. Пішли, доле, щастя людям на поруйнованій скривавленій землі. Зникни, ненавість. Щезни убожество».
І так до самої смерті – усе видавалося, що смерть поруч, що осьдечки ж вона, стоїть, лагідно посміхаючись, зі своєю правічною косою.
Шановні земляки, увечері, біля 23-ї, поставте на підвіконня запалену свічку. І до вас прилетить душа Олександра Довженка. Обов’язково прилетить. Озветься вона. Воскресне. І, можливо, прийде в Україну все те, що завжди бажав їй Олександр Петрович.
Олексій ОРЄХОВИЧ
Дякую за чудову статтю. Справді, Олександра Довженка варто вшановувати значно більше. Він того вартий. Таких геніів можна перелічити на пальцях…Світла пам’ять митцеві!