Уважно перечитав інтернет-реакцію на мою статтю в четвертому номері «Отчого порогу» за 2019 рік. Дописувачів не густо. Практично всі – ті, яким вона була і адресована.
Вже тривалий час до написання її стримував себе в бажанні відповісти авторам нестримної критики, що невпинно виливалася в інтернеті на головного редактора газети Леоніда Горлача. Можливо тому, що п’ятирічної давності невелике листування з одним із таких інтернет-дописувачів переконала мене в безперспективності її продовження.
Оскільки думка моя, на жаль, за останній час не змінилась, не хочеться дискутувати і зараз, але, враховуючи новітні інтернет-претензії до моєї статті, наведу зацікавленим лист-заяву, з якої те листування почалось п’ять років тому:
На приведене вище наводжу свою відповідь:
Ще за три дні я отримав цікаве, але, зізнаюсь, несподіване послання (не наводжу повністю, оскільки воно досить об’ємне). Основний зміст його – докладний перерахунок заслуг автора, а лейтмотив – образа на мене за вираз про відсутність «якихось видимих вигод» за громадську роботу: «Не скрию, зачепило мене «вигодами», навіть більше того, образило. І ще дужче укріпило в переконанні того, що я правильно зробив, написавши заяву про вихід».
Прочитавши цей пасаж, я вже не відповів на листа, розуміючи, що маю справу з певною особливістю психіки, бо віднести узагальнений вислів «про якісь видимі вигоди» виключно на свою адресу і, образившись, укріпитись у думці про вихід із земляцтва може тільки людина з певними аномаліями. В подібній реакції явно проглядається якась неадекватність.
Зашкалює підозріливість автора допису і щодо «непіднятої руки Олександра Івахненка» при голосуванні про присудження в 2011 році Шевченківської премії в новітньому інтернет-дописі мого давнього опонента, адже в газеті, на яку посилається дописувач, жодне ім’я не назване.
Впевнений, що, якби незабутній наш земляк брав участь у тому, згаданому паном Забіякою засіданні, то свій голос за Леоніда Горлача він віддав би, як і 16 із 20 присутніх на голосуванні членів Шевченківського комітету. Але ж на засіданні Олександра Івановича не було і бути не могло, тому, що ще на початку 2011 року він написав заяву про вихід з Шевченківського комітету за сімейними обставинами.
Чому обмовка в тексті мого звіту на конференції, де замість Талалаївського району я назвав Срібнянський, віднесена паном Забіякою до «віртуально – єхидної підлості Леоніда Горлача», який «зробив зміни у даних, надісланих Прилуцьким відділенням земляцтва». Здається мені, це теж за межами розуміння не тільки тих, кого пан Забіяка відніс до мислячої частини Чернігівського земляцтва, а і всіх земляків, кого він відносить до якоїсь іншої частини.
Образа на головного редактора за «усіляке ігнорування» (то фото обріже, на якому Я зображений, то викине з тексту найвагоміше, а залишить найбуденніше, то поставить скромніший заголовок, то, взагалі, не дасть МІЙ текст у газеті) схожа на відносини у молодшій групі дитячого садочку і дорослому чоловіку не личить.
Радше подякувати б треба Горлачу за те, що розміщує в газеті матеріали людини, яка не є членом земляцтва, свідомо і переконано закарбувала бажання з ним порвати і своєю заявою, і подальшим листуванням.
Як то кажуть, «написаного пером» не вирубаєш…
Історія свідчить, що завжди була, а сьогоденна дійсність – що не перевелась і зараз велика когорта авторів, що за всяку ціну прагнуть «самовиразитись», потоптатись по талантах. Це підносить їх, «патріотів-одинаків», у своїх власних очах.
Я б назвав це «комплексом Ірини Фаріон». Тільки от у тому, що її діяльність і висловлювання приносять користь Україні, я дуже сумніваюсь. Радше велику шкоду.
І ще: про «НЕ етично виносити сміття зі своєї хати».
Де ж здоровий глузд? А хто ж настійливо роздмухує в інтернеті це багаття розбрату, яке ніяк не хоче розгоратись?! Слава Богу, земляки наші – люди мислячі і, як виносило сміття всього кілька осіб, так і продовжують вони робити це сьогодні.
Повертаючись до «Отчого порогу», хочу довести до відома всіх бажаючих: робочі матеріали газети, її стиль формує дійсно головний редактор, а от редакційну політику визначаю, в основному, я, як її шеф-редактор.
Пишу це для того, щоб мені більше не співчували за «підстави» Леоніда Горлача. Хочу уклінно подякувати інтернет-дописувачам за порівняння мого стилю зі стилем головного редактора, який «ні з ким не переплутаєш». Це справді приємно.
Що ж до моєї «каналізаційної» статті, то, сподіваюсь, що стиль інтернет-допису Івана Забіяки – «людини, яка працює зі словом» (цитата з нашого листування) та приведені мною аргументи спрямують (по Забіяці «каналізують») думки земляків у вірному напрямку.
І останнє. Я дійсно намагаюсь економити час. Практично не дивлюсь телевізор, дуже рідко буваю у Facebook, не маю сторінки в Instagram, уникаю безглуздих дискусій, а на роботу приїжджаю о сьомій годині ранку.
Однак, коли наболіло, втратив час – написав ту «каналізаційну» статтю. А тепер вже і накипіло. Втратив ще – написав ще цей коментар. Більше не буду. Часу на таку безглуздість дійсно шкода.
А землякам – не порада, а побажання. Ненависті і негативу у нашому житті і так занадто багато.
Давайте зосередимось на позитиві…
Віктор ТКАЧЕНКО
Не відповідав би і не встрявав би в полеміку з Віктором Ткаченком. В принципі – це марна справа, оскільки, як в армії, начальник сказав люміній, значить люміній.
А з іншого боку чимало зусиль тратиться на виявлення, перефразовуючи Квітку-Основ’яненка, «чернігівських відьом», на боротьбу з ними, пак, потоплення і морального знищення. Хлопці, «не туди б’єте»!
Маніпулятивні пасажі і лукавство пана Ткаченка примушують звернутися не лише до п’ятирічної давності нашого з ним листування, яке наштовхує на думку, що всяке інакодумання конторою фіксується, зберігається до слушного часу. Традиції, традиції…
Ось цитата з його листа від 14 березня 2014 з приводу вигод, які пан Ткаченко подає так, ніби я в якихось претензіях (чого ніколи не було і немає зараз), що не одержую вигод за пророблену мною роботу: «Громадська діяльність потребує часу, бажання, здоров’я, якихось можливостей – тому не так уже й багато охочих нею займатись. Особливо, якщо людина не отримує від такої роботи якихось видимих вигод…
Жалкую про Ваше рішення. Розумію, що воно наболіле, обдумане і, мабуть, безповоротнє. Але – кажуть – «якщо не я, то хто?» Якщо ще можливо розглядати питання, підняті у Вашому листі – прошу до розмови. Якщо рішення остаточне – дякую за зроблене Вами на земляцькій ниві. Бажаю успіхів!
З ПОВАГОЮ, В.Ткаченко».
Перераховане зроблене мною автор чомусь подає як заслуги. Це неправда. По тексту зовсім не так. Насправді – це буденна роботи на благо малої батьківщини. Список справді великий. Але автор знову лукавить. Він відповів на листа. Ось цитата:
«Ще раз перечитав свою відповідь, але так і не зрозумів чому Ви моє узагальнення стосовно ОСНОВНОЇ маси людей в плані особистих вигод вирішили приміряти на себе. Написано не про Вас. Жалкую, що Ви – людина, яка «працює зі словом», мої слова сприйняли саме так.
А за зроблене Вами – ще раз дякую!
З повагою – В.Ткаченко» (лист від 17 березня 2014).
Оце справді був останній його лист у тодішньому листуванні.
З приводу Олександра Івахненка ніякої «зашкалювальної підозри» немає, а є знову ж таки маніпуляція пана Ткаченка. Івахненко був членом комітету з 2010 по 2014 року, року його смерті. Написав заяву про вихід не «на початку 2011 року», а в таких випадках треба бути точним – 16 лютого 2011 року. І я також упевнений, що він обов’язково б проголосував за Леоніда Горлача. А стосовно названого імені – Олександра Івахненка, – яке не названо в газеті, то достатньо слова «земляк», яке прозвучало там. У складі комітету ще був хтось із земляків, які не проголосували за Леоніда Горлача? Причину голосування я вказав у своєму матеріалі. Але не в цьому суть.
Віктор Ткаченко проігнорував прокоментувати моральний бік як автора «про руку», так і пропуск Леонідом Горлачем цю ганебну частину тексту до друку. Відповідальність за цей пасаж лежить і на совісті шеф-редактора, який визначає редакційну політику.
Пан Ткаченко також лукавить з приводу того, що він ніби то обмовився, замість Талалаївського району назвавши Срібнянський. За такі обмовки треба просити вибачення. Але цього не сталося ні на конференції, коли голова не знав, що він обмовився, бо дотримувався тексту, ні в його «Наболілому». Пане голово, візьміть свою доповідь і подивіться уважніше цей абзац і, МОЖЛИВО, Вам хоч трохи стане совісно.
Те, що Віктор Ткаченко назвав мене давнім опонентом, це його проблема «з певною особливістю психіки» (його слова). Якщо хтось висловлює протилежну думку, а ти її сприймаєш як опонування, то дійсно, кажучи словами пана Ткаченка: «В подібній реакції явно проглядається якась неадекватність».
Тема патріотизму, яку почав розкручувати Леонід Горлач, штучно, амбітно надумана ним, стала предметом різних маніпуляцій і Леоніда Горлача, і Голови земляцтва Віктора Ткаченка. Змагатися в патріотизмі, а саме це змагання й нав’язується, це не «бери побільше й кидай якомога далі». Патріот ти чи не патріот – не тобі визначати. Це мають сказати інші. І, швидше всього, не зараз, – потім. Тому це питання рекомендував би закрити і більше не спекулювати ним, не провокувати на дискусії, а справді зупинитися, як закликає Голова, «зосередимось на позитиві…», і без опонування додам від себе – на корисних справах для малої батьківщини і суспільства в цілому.
Поки що так.
Дорослі люди, вже з сивиною, а як малі діти – вирішили … помірятися. Це все, що збрело на думку після прочитаного. А взагалі українцям (чи хохлам) не треба ворога – вони самі одне одному горлянки поперегризають. Соромно.
«Дорослі люди, вже з сивиною, а як малі діти – вирішили … помірятися».
Пане Володимире. Абсолютно погоджуюся з Вами в цілому. Але я ні з ким і нічим не мірявся.
Проте…
Щоб не було у ювілейній статті, цитуємо:
«Одним словом, говорили, балакали, голосували на засіданні Шевченківського комітету і… на цей раз не вистачило однієї піднятої вгору руки. Де ж була вона, така необхідна в тій ситуації рука? Можливо, рука друга чи земляка. Чи то десь в іншому місці чарку тримала, чи в носі колупалася, але в потрібний момент в потрібному місці її не виявилося!» (Отчий поріг, 2011, квітень, число 4, с. 11).
А потім – цинічного:
– З Олександром Івановичем ми були друзі. І ця дружба тривала багато років.
А далі – нищівного захисту цієї аморальності наболілостями/накипілостями, залучення до цього сумнівних осіб і переведення справді тебе в табір ворога, то що це?
Кажучи словами професора Преображевського, – це РОЗРУХА.
Одним можна ВСЕ. І це не лише покривається.
Тоді абсолютно Ви маєте рацію: «не треба ворога».
От тільки хохломанство потребує додаткових роздумів.
Дякую за коментар.
Читаю-перечитую сотворене Іваном Забіякою й думаю: як духовно виросла ця суперлюдина з тих часів, коли я брав її на роботу в Бюро пропаганди художньої літератури Спілки письменників України, яких вершин сягнуло його маніакальне жадання прославитися! Це як в новелетці Антона Чехова ”Радость”, коли юний колезький реєстратор Митя Кулдаров нарешті прославився, сп’яну впавши під сани, що переїхали небораку, оповістив усьому світу: про цей випадок написала газета і він нарешті прославився. Так і нині. Згадую, що тодішній вчитель опинився в нашому поважному колективі з волі секретаря СПУ П. Загребельного після того, як я запевнив його, що земляк… непитущий.
Та не про те мова. Ось уже тривалий час на нашому земляцькому сайті ведеться запекла полеміка довкола газети “Отчий поріг”, яку привласнив ім’ярек. Не буду вдаватися в деталі цього безглуздого поєдинку, але на деяких моментах зупинюся.
Стосовно оцінки моєї літературній творчості. Це зробили без самодіяльного землячка десятки поважних фахівців, які й присуджували мені різні премії. Так що “не туди б’єш, Іване”, як мовив колись український класик. Була та творчість у часи радянські такою ж, як і в новітні, хіба що нині за різні політичні новації не ставлять на коліна й не заганяють живцем у землю. (Тут хочеться принагідно послатися й на повчання ще одного із “групи захоплення” поважного полковника Сергій Ковтуна, що звинувачує мене в прислужництві комуністам, а сам в часи, коли я змушений був утікати з України на БАМ, бо потрапив до чорного списку КПУ на “посадку”, заробляв долари в Африці в ролі армійського московського інструктора смерті).
Та літературні уподобання — це ще не те, за що не прощається. Деяким критикам подобаються тексти з матюками та сексуальними збоченнями — і нічого, живуть. А от щодо моральних звинувачень Забіяки, то мовчати не можу. Ні, велеможний земляче-праведнику, не кривив я душею, називаючи Олександра Івахненка приятелем. Ще у 60-х роках минулого століття звів нас незабутній Віктор Кава і відтоді жодна чорна кішка не перебігала поміж нами дорогу. З найсвіжішого — згадується робота над моїм віршованим романом “Мамай”, коли Сашко робив блискуче художнє оформлення, згадуються розмови по телефону, коли він так журився за втраченою дружиною й молився на доньку, що працювала в Токіо. А ще не забудеться, як тяжко було прощатися з видатним земляком. І якби не очільник Чернігівського земляцтва Віктор Ткаченко, котрий взяв на себе організацію похорон, то невідомо, де б нині спочивав славетний художник То де ж ви, правдолюбе з ушкодженою печінкою (бо стільки жовчі виробляє ваш непоказний організм), були в ті часи? Боюся, що колись, коли Господь покличе й нас у інші світи, Сашко, людина честі й порядності, не подасть вам руки. А голосувати в Шевченківський комітет він принципово не ходив ще задовго до подання заяви, на жаль, вам цього не доводилося знати.
Не хотілося б встрявати в цю безглузду полеміку — ми перебуваємо в різних вагових категоріях і загартовані не такими двобоями. Але мушу це зробити.
Насамкінець послуговуюся східною народною приказкою, яка гласить: “Собаки гавкають, а караван іде”.
Вважаю, що безглузда полеміка вичерпана.
Зі співчуттям Леонід Горлач.
І знову скімлення.
І знову монументи з мокрого від сліз піску, карткові фортеці…
Дійсно, шановний Леоніде Никифоровичу, воістину «Собаки гавкають, а караван іде»!
Не мав наміру втручатися в «замірювання…», про які вдало нагадав Володимир Полюшко, але вирішив навести кілька аргументів, зокрема:
Як зазначено на сайті «Бібліотека Українського світу», Леонід Горач є автором понад 40 книг. Перша книжка поезій «Сонце в зіницях» вийшла 1965 р. Згодом були поетичні збірки «Лебеді» (1967), «Танок дощу» (1971), «Співучий млин» (1974), «Четвертий вимір» (1977), «Зірниці» (1978), «Світовид» (1980), «Ми у світі» (1984) та ін.. Тематика творів – оспівування людини праці, щедрості душі героя-сучасника. Поема «Ніч у Вишгороді» (1982) та роман «Руїна (або життя і трагедія Івана Мазепи)» – присвячені історичні тематиці. Л. Горлач є також автором документальних повістей про будівників БАМу – «Магистраль века» (1975), «От Днепра до Амура» (1976) та ін. («Дальневосточное кольцо» у співавторстві з Станіславом Тельнюком) – прим. авт.) (див. http://1576.ua/people/5308).
Як відомо, основна частина БАМу будувалася більше 12 років – з 5 квітня 1972 року по 27 жовтня 1984 року (див. https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B0%D0%B9%D0%BA%D0%B0%D0%BB%D0%BE-%D0%90%D0%BC%D1%83%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%BC%D0%B0%D0%B3%D1%96%D1%81%D1%82%D1%80%D0%B0%D0%BB%D1%8C).
Довідково. Сергій Ковтун середню школу закінчив у 1974 році, з 1974 по 1978 рік навчався у військовому училищі. Тобто будівництво БАМу, в т. ч. й за участі Леоніда Горлача, велося тоді, коли Сергій Ковтун ще навчався в середній школі та військовому училищі. А Леонід Горлач обріхує (поширює неправдиву інформацію), що Сергій Ковтун у цей час «заробляв долари в Африці в ролі московського інструктора смерті».
Український журналіст, письменник, редактор Юрій Павлович Винничук у публікації на сайті «ЛітАкцент» від 21.02.2013 «За упокій душі невинно убієнної Шевченківської премії» зазначив: «Леонід Горлач – це типовий зразок літератора-невігласа, який судить про літературу дуже прямолінійно й тупо: бере за душу чи не бере» (див. http://litakcent.com/2013/02/21/za-upokij-nevynno-ubijennoji-shevchenkivskoji-premiji/ ).
Нещодавно прочитав інтерв’ю Леоніда Горлача для газети «Чернігівщина», присвячене врученню йому Міжнародної літературної премії «Світ Пограниччя», де він сказав такі розважливі слова: «Взагалі, у моєму віці час думати не про нагороди, а про вічність. Звання, премії – це все скороминуще.» Та краще прочитати це інтерв’ю повністю тут:http://zemlyaivolya.net/news/gazeta_chernigivshchina_gostyah_ichnyantsiv.html
І потім якось неприємно читати на сайті весь той бруд, що виливається на опонентів. Дійшло до того, що почалися згадки, хто пив, чи не пив, 40 років тому… Соромно!
Згадав інтерв’ю Леоніда Горлача 2013 року: https://life.pravda.com.ua/society/2013/02/20/121528/ А там такі рядки: «Нас із Станіславом Тельнюком, який зі мною працював, теж поступово вижили. Хотіли посадить в тюрягу, але ми втекли на БАМ, пробули там більше місяця». «Він (Маланчук – А. П.) склав список на посадку в тюрму. Там були Борис Олійник, Іван Драч, Станіслав Тельнюк, Валентин Сильвестров, Павличка ніби не було».
Але ось що пише в своїх спогадах донька Станіслава Тельнюка, Галина Тельнюк: https://ridna.ua/2018/04/26-kvitnya-1935-roku-narodyvsya-stanislav-telnyuk/ «За свою відмову співпрацювати з „органами” Тельнюк опиняється у „чорному списку” секретаря ЦК В.Маланчука — разом із І.Драчем, М.Вінграновським, В.Некрасовим, І.Дзюбою та іншими київськими літераторами. Його фактично заборонено друкувати. «О, чорний чорний високосний рік! Коричневий 72-й роче! О, як ти чорно дивишся ув очі. Я чую крик! Я чую залпів рик!» (Щоденники. 5.VІІІ. 1972. Рукопис)».
«Аби хоч якось продовжувати літературну діяльність, він був змушений тікати від КДБ з України подалі. Так почалося кількарічне добровільне заслання на «БАМ — стройку вєка» на Далекий Схід».
Як бачите, жодної згадки про «тюрягу», та й про Леоніда Горлача з Борисом Олійником. Щось не віриться, щоб делегат XXI з’їзду комсомолу України кудись тікав… Скоріше за все, це було творче відрядження, на місяць,( на відміну від Тельнюка, якого не друкували). А потім була Республіканська премія ЛКСМУ імені Миколи Островського, медаль «За трудовую доблесть», медаль «За строительство Байкало-Амурской магистрали».
Завтра, 26 квітня, Станіславу Тельнюку мало б виповнитись 84 роки… То пом’янемо цю непересічну людину.
Станіслав Тельнюк
“Забувайте українську мову…”
Хочу я гукнути знову й знову,
Закричати, скільки сили стане:
Забувайте українську мову,
Не гайнуйте часу, громадяни!
Бо ж вона теперечки не модна,
Бо ж її тепер ніде не знають,
І її лиш дурні великодні
В селах лиш подекуди вживають.
Та й туди культура пре подібно —
І старе зникає полохливо.
І «Кобзар» нікому не потрібний,
Лиш потрібні «роки» й детективи.
Тож тепер давайте усі чисто
Здійснювать святу оту ідею.
Бо у нас лиш націоналісти
Розмовляють мовою своєю.
Та й вони забилися в куточки,
І прогресу їм не перешкодить.
Всі синки начальницькі та дочки
Тільки ж — бач! — в російські школи ходять.
А чому? — Це ж ясно навіть курці!
І розводить нічого дебати.
Бо начальство наше завше «в курсе» —
Знає, що потрібно забувати!
Забувайте мову, громадяни!
Нащо нам вона, спитать посмію!
Як же бідолашні росіяни
Нас не по-російськи зрозуміють?!
Те, що зветься: українська мова,
Чим у нас пишалися донині, —
Українцям необов’язково
Знати і вживати на Вкраїні.
Тож під наш усі ставайте прапор,
Забувайте мовні забобони,
Бо ми всі на даному етапі —
Лиш десяток економрайонів!..
Забувайте українську мову,
Забувайте власну мову, люди!
Хай це буде в нас не примусово,
А нехай це добровільно буде!..
Ой народ! Немає в нім зухвальства!
Він прекрасний, він чудовий сильно!
Зробить так, як звелено начальством, —
Ну й, звичайно ж, зробить добровільно!
Хай Оксана Ксенією стане,
А Петренко хай стає Петровим…
Не гайнуйте часу, громадяни,
Забувайте українську мову!
Скільки нас крокує в цих колонах!
Ми свідомі, ми не примітивні!
Правда, в решти тридцяти мільйонів,
Видно, ще свідомість не на рівні!
Їм би всім уми, як у Шамоти, —
То тоді б усі сказали дружно:
«Українська мова? Ми не против.
Только больше нам ее не нужно!»
І сказала б ця мільйонна маса:
«Щоб життя було у нас казкове,
Громадяни, не гайнуйте часу —
Забувайте українську мову!»
1960.