Час неспинний, і кожна мить нашого життя відходить у минуле, в глибину вічності. І тільки наша пам’ять дає можливість повернути те, що відбувалося з нами вчора, згадати та пом’янути рідних і друзів, які вже покинули цей світ.
17 квітня виповнюється рік, як пішов з життя мій брат Микола Ткач, відомий поет, народознавець, глибокий і цікавий дослідник українських народних традицій, історії та культури нашого народу.
Микола був творчо одержимою людиною. Багато мав захоплень. Його полонила міфологія і ономастика, народні ремесла. Він різьбив по дереву, шив сам собі народний одяг, збирав народні пісні у контексті писемних джерел, зразків фольклору та говірок, практикував у харчуванні сироїдство, досліджував старослов’янську писемність. А коли збагатився знаннями, то приступив до невмирущого «Слова». Він не перекладав і не переспівував безсмертну поему, як інші поети, а зробив наукову реконструкцію – відтворив текст за збереженими словами і виразами чернігівських та інших діалектів. Після чого всі «темні» місця зі «Слова о полку Ігоревім» зникли та постала ритмомелодика прадавнього звучання – не російською, а чисто українською мовою.
Потім була реконструкція «Остромирового Євангелія», «Слова о Законі і Благодаті» митрополита Іларіона та багато інших досліджень. Підготував він до друку Словник українських імен, але так і не видав. В останні роки свого життя, наполегливо працював над Словником говіркових, розмовних, рідковживаних та застарілих слів української мови. У нього була особлива пристрасть до Слова. Він жив ним, кохався в ньому, проникав у найпотаємніші його глибини. Любив говорити: Слово – явище космічне, дане Богом у вигляді закодованих символів, які поки-що залишаються загадкою для людства. Микола навіть намагався і тут щось прояснити, мав уже певні напрацювання, і при зустрічі зі мною, висловлював свої гіпотези, захоплено розповідав, малював ті символи, а потім раптово припинив ці дослідження. Коли я запитував чому, то обґрунтовував це тим, що людині ще рано розкривати цю таємницю, бо, може, наробити біди.
Крім усіх перерахованих захоплень, хочу нагадати шанувальникам творчості Миколи Ткача ще про одну грань його таланту – художнє читання, про яке нині мало хто згадує. Упам’ятку мені творчий вечір Миколи – він презентує щойно видану книгу «Слово о полку Ігоревім: реконструкція, переклад, словник-довідник» у актовій залі Національної спілки письменників України повнісінько поважних гостей – письменники, історики, філологи народознавці. Тут академік НАН України Микола Сулима, доктор богословських наук, академік Дмитро Степовик і ряд інших відомих людей, які працюють в царині української історії та культури. Чути голос бандури – то грає Компаніченко. Микола сидить за столом у пошитому його руками кептарику, з-під якого виглядає вишита сорочка. У нього густе і довге волосся з ледь помітною сивиною, на чолі орнаментована стрічка. Модератор цього заходу лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка Микола Шудря надає йому слово. Микола встає, якусь мить збирається з думками, нараз починає читати на пам’ять текст «Слово о полку Ігоревім». Очі його засвічуються якимось дивним блиском, голос високий, збуджений. Вимова кожного слова прониклива, виразна, м’яка, рухи рук артистично ритмічні. Читає натхненно та хвилююче. На його устах ніби бентежна пісня далеких пращурів про їх героїчну боротьбу. У залі цілковита тиша – всі в полоні геніального «Слова».
Після того я ще не раз бачив, як Микола, читаючи цей твір (знав його весь на пам’ять) захоплював присутніх. Він мав дар читця. І це в нього проявилося ще в юності.
Читав ще в школі зі сцени вірші. Потім, як повернувся з армії та працював у Чернігові інструктором фізкультури в будтресті № 2, то брав постійно участь у художній самодіяльності – читав поетичні твори відомих українських поетів, зокрема Тараса Шевченка, Василя Симоненка та інших митців у Будинку культури будівельників, а згодом – обласній філармонії. Сприйняття було неймовірно емоційне. Його вітали стоячи, на очах багатьох присутніх були сльози. І пізніше, коли став читати свої вірші, то теж мав серед слухачів величезний успіх.
Коли у 1975 році у видавництві «Молодь» вийшла його перша поетична збірка «Риштування», то він, даруючи її мені, замість автографа написав на титульній сторінці:
Риштуймося, брате –
Дорога лежить.
За хатою хата
По тіннях біжить.
Риштуймося, брате!
(розбратано дні)
Встає Україна
В священній борні!
Звичайно цей вірш до збірки «Риштування» у ті часи потрапити не міг – його вилучили відразу. А якщо б цього не зробили, то для автора та редактора погано б закінчилося. Як бачимо, цей вірш актуальний і сьогодні на 29 році нашої незалежності. І це прикро та сумно. Хочу зауважити, що Микола мав загострене відчуття справедливості. Він боровся з комуністичною владою ще в часи їх панування. Завжди виступав за якнайшвидше відродження української мови, культури, українського роду, його традицій, щоб нашому народу «не було переводу».
Михась ТКАЧ