Сьогодні вперше з точки відліку «після 24-го» повернулася до батьківського дому на Сосниччині. До мого рідного містечка, яке полохливо сховалося від війни в густих чернігівських лісах між зачарованою Десною, принишклою Убіддю та вперто ігноруючою війну В’юнкою.
Приїхала спонтанно. Закомандувала їхати мама, яка за кілька місяців стомилася споглядати та слухати війну з мого третього поверху, і раптом твердо заявила, що з київської в’язниці хоче нарешті на свободу – додому, до землі. Їдемо, каже, – і крапка. Я здалась.
Який він – шлях додому? Дуже довгий… із зруйнованими мостами… понтонними переправами… з подекуди обвугленими зіницями вікон сільських хат, на які невпинно наступає життя зеленим буянням природи, щедро напоєної небом. А ще з блок-постами і по-воєнному чіткою перевіркою документів…
Здається, з тих пір як ворожі бомби намагалися стерти Чернігів і вгризалися гусеницями чужих танків у нашу землю, пройшла ціла вічність, яка розтягла кілька днів зими до самого літа.
Та літо все рівно взяло своє… Троянди у нашому дворі – білі, рожеві і бузкові – встигли відцвісти без нас. Але саме визріла запашна суниця і вишня солодка-солодка, як ніколи. А ще – яблука! Стільки нав’язалося, що віття звисає обважнілими гронами в очікуванні стиглості осені. А білий налив, соковитий і медовий, попадав на траву, і так і жде, щоб ми їм нарешті поласували.
Зазвичай сосницьке літо дуже легке і привітне – з дзвінким щебетанням дітей на річкових пляжах, з риболовлею, багаттями вечорами біля річки, стрекотанням якихось комах на лугу, інколи – з лінивою спекою.
Сосницьке літо війни – інакше. Воно оповите трохи здавленою тривогою, іноді – очікуванням страху під гучні стогони сирен. З розмовами про бомбосховища і про новий навчальний рік, ефективність якого залежатиме від обладнання тих таки бомбосховищ (бо що то за сурогат навчання он-лайн)? А ще воно – з порожніми вечірніми вулицями без світла в цілях світломаскування.
Йшла сьогодні вечірньою сосницькою вулицею, і світло було від зоряного неба. Воно сьогодні було якесь незвичайне, хіба що в дитинстві було таке небо. Наче долі людські мерехтливими зірками розкидані по Всесвіту…
Мимоволі спали на думку слова нашого земляка Олександра Довженка із «Зачарованої Десни». Той уривок, який колись ми всі школярами знали напам’ять: «Благословенна будь, моя незаймана дівице Десно, що, згадуючи тебе вже много літ, я завжди добрішав, почував себе невичерпно багатим і щедрим. Так багато дала ти мені подарунків на все життя.
Далека красо моя! Щасливий я, що народився на твоєму березі, що пив у незабутні роки твою м’яку, веселу, сиву воду, ходив босий по твоїх казкових висипах, слухав рибальських розмов на твоїх човнах і казання старих про давнину, що лічив у тобі зорі на перекинутому небі, досі, дивлячись часом униз, не втратив щастя бачити оті зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шлях».
Серцем відчула те саме, що й Довженко. Війна мине. Неодмінно мине. І ми всі нарешті повернемося додому…
Мирослава ТКАЧЕНКО