Вчора, 31 липня, вкотре переконалася, що немає на нашій маленькій планеті безпечних і спокійних місць. Але всім, хто мені писав, телефонував у цей час, хочу сказати: дякую, я та мої колеги в безпеці. В цьому нас запевнив і прем’єр-міністр Альбін Курті, і косовські журналісти, які гостинно приймають нас за програмою професійного захисту «Резиденція в Косові».
Тут, у Приштині, відносно спокійно, хоча моя сумка стоїть спакована біля дверей. Збираючи її, думала, як все таки добре мати небагато речей, і навіщо було купувати оті нові джинси та футболки?
На півночі Косова, де проходить кордон із Сербією, набагато тривожніше. Незважаючи на загострення та побоювання, що воно може перерости в щось більш серйозне, мешканці Приштини вчора зібралися на площі біля монументу Скендербеу на гала-концерт оперного фестивалю Раме Лахай. Людей було понад 3000, і всі вони були в радісному піднесенні і слухали музику з насолодою. Сумніваюся, що вони не читали новин. Просто косовари навчилися цінувати кожну мить життя, прожитого в мирі.
Вірною ознакою, що все буде добре, для мене особисто стало гудіння сміттєвоза під вікном. Рівно о 6:30, як і завжди по понеділках. Будівництво нового житлового комплексу по вулиці архітектора Карла Гега теж не зупинилося. На вулицях, як завжди, повно машин і людей. У банку, куди ми з колегами заходили у справах, немає й натяку на черги. На терасах кав’ярень пахне кавою і геранню, яка вогняними суцвіттями буяє в горщиках. Ті ж привітні усмішки зустрічних перехожих і традиційні привітання «А je mire?» (Ти добре?) та відповідь: «Mire!». Живемо далі і дякуємо Господу за ранок. Але серце болить за Україну і за Косово.
Слава Україні! Rroft Kosova!
Людмила МАКЕЙ