Фінал моєї лекції «Довженко. Пророк і дзеркало». Довженко-центр, 23 березня.
Довженкова смерть мені нагадує смерть Фауста – у версії Гьоте…
Мефістофель скликає лемурів, злих духів, аби приготувати могилу для Фауста. Сліпий Фауст чує дзвін лопат, йому здається, що це народ будує греблю. Він не розуміє, що насправді риють могилу – і не комусь, а саме йому. Тим часом в його уяві виникає грандіозна картина багатої, процвітаючої країни, де живе вільний щасливий народ. І Фауст промовляє сокровенне: мить, ти прекрасна! І помирає… Падаючи в руки лемурів.
Та Мефістофелю не вдалося заволодіти душею Фауста. З’являються янголи і виграють поєдинок у лемурів, потому відносять душу Фауста на небеса: її врятовано.
Довженко, як відомо, упродовж 1950-х подовгу жив у Новій Каховці, спостерігав за будівництвом ГЕС. Апокаліптичні почуття, пов’язані з жахом втрати, нищення України в роки війни, змінюються на радісніші, оптимістичніші. «Все, що було зі мною в Каховці,- запише він,- … все було щастям моїм. І людей любив, як ніколи».
І зринають «ліві» мріяння про можливість перемоги комунізму, тотальної справедливості, про замало не ренесансну гармонію людського життя. І вже бачиться перемога добра над злом, коли возсія краса людська над світом.
Він осліп на старість, Довженко, як той Фауст. Одначе ж у підсумку душа його була порятована, вона вознеслась на вищі щаблі духу – і відлетіла. Та недарма на його могилі у землі московитській можна прочитати: «Умер в воскресенье». Він воскресне, а власне – воскресає щораз при зустрічі з ним: екранним, літературним, малярським.
А Мефістофель (Сталін з попихачами) програв Довженкові-Фаусту. Сивому, сліпому, якому видавалось в останні роки, що профукав життя, величезний талант свій, профукав, видмухуючи в труби осанну режиму «великого вождя». Та ба, усе вийшло навпаки – у програній партії знайшлися ходи для перемоги. Перемоги над Мефістофелем і його багатомільйонною армією лемурів.
От тільки що ж відбувалося насправді, чим були ті звуки, які чув Довженко під час будівництва греблі у Новій Каховці? Де нині знову повнісінько злих лемурів… То будівничі були, як думав Довженко, чи злі духи, що рили могилу – і Довженкові, й Україні, а може й цілому світові?
Те, що відбувається нині, коли Мефістофель знову виповз на сонячну сторону буття, щосили прагнучи застувати її своїми тіньовими брилами, не налаштовує на оптимістичну відповідь.
Тільки ж генії, пророки бачать більше – те, що перекрите історичним горизонтом і чого нам, простим смертним, не дано побачити. Повіримо генію Олександру Довженкові. Повіримо Українському Слову, яке недремно стоїть на сторожі Українського Життя, а власне усього світу.
Сергій ТРИМБАЧ