Олександр Довженко:, з Щоденника, 23.09 1945, розмова з поінформованим чиновником: «…по даним, «якими вже відає уряд, Україна втратила за час війни тринадцять мільйонів людей». «І се ще, так би мовити, з оптимістичною неточністю».
«Себто, коли ми прибавим мільйонів два-три, то навряд чи помилимось?».
«Можливо. До Сибіру ж вислали перед війною півтора мільйони з Західної України, та й зараз висилають не мало. А народження ввійде в норму хіба лиш в 1950 році».
«Таким чином, Велика Вдовиця УТРАТИЛА СОРОК ВІДСОТКІВ ДІТЕЙ СВОЇХ убитими, спаленими, покатованими, засланими в заслання, вигнаними в чужі землі на вічне блукання. А до війни з початку Великої Соціалістичної Революції вона втратила крім мільйонів загиблих в боях і засланнях політичних ще шість мільйонів од голоду в урожайний 32 рік.
За двадцять з чимсь довоєнних років в ній не прибавилось населення, хоч і стояла вона майже на першому місці в Європі по народженням, так вельми жаждали боги. Зараз вона важко, коли не смертельно, поранена.
Таких утрат, замовчаних через жахливу свою правду, не знав і не знає ні один народ у світі. І ні одна людина, ще не сказала мені про сей історичний жах з плачем чи бодай би з сумом. Ні. Або мовчать, замовчують, або байдужі, або якось всміхаються між іншим, щоб не подумав часом хто, що їм жалько, бо се було б «політично шкідливим». Мій час – край загибелі мого народу».
Й з іншого запису:
«Україна поруйнована, як ні одна країна в світі. Поруйновані й пограбовані всі міста. У нас нема ні шкіл, ні інститутів, ні музеїв, ні бібліотек. Загинули наші історичні архіви, загинуло малярство, скульптура, архітектура. Поруйновані всі мости, шляхи, розорила війна народне господарство, понищила людей, побила, повішала, розігнала в неволю.
У нас нема майже вчених, обмаль майстрів. І коли я чую обвинувачення за «Україну в огні» в націоналізмі, як же гірко, як тоскно мені робиться на душі.
Боже мій, доки ти будеш боятися мене. Адже я майже смертельно хворий, у мене поламано всі сустави, з мене давно вже витекла трохи не вся кров. Чого ж ти? (це вочевидь звернення до Сталіна, після його критики кіноповісті «Україна в огні» Довженко потрапив в жорстку опалу.- С.Т.). Я вже не стою на ногах, я грамоту забув, я німію, а ти й ще боїшся мене! Не бійся, нічого мені вже від тебе не треба. Все буде по твойому, не так, як я хочу, а як ти хотів, хочеш і хотітимеш».
(6 грудня 1944).
Сергій ТРИМБАЧ