Це не війна, хоч вже другий рік вона з нами, зі світом. І це й не бойові дії. Бо йдеться про самісінький центр Чернігівщини, територію, яка вже другий рік живе, відносно, мирно. То що це?
Падлючість. Від слова «падлюка». Можна м`якший, не набагато, варіант: тупоголовість, помножена на хамство.
Колишній Куликівський район, тепер – громада. Хоч підкреслю: картина абсолютно типова. Їду велосипедом зі свого села Авдіївка на Куликівку. Спершу – Ковчин. Між цими здруженими, спорідненими селами всього 4 кілометри. Це від центру до центру. А між крайніми хатами сіл – всього 2 кілометри. Поділені точно навпіл, лісосмугою, що здавна відокремлює землі цих сіл.
На велосипеді ці 2 кілометри – кілька хвилин. Тут довелося зупинитися. Ледь минув лісосмугу, бачу – попереду високо піднімається густий дим. Через 300 метрів, цебто за 700 метрів до Ковчина¸ – оця пожежа. Правий бік цих 2 кілометрів – лісосмуга шириною 10–15 метрів, власне, вже добрячий ліс, деревам понад 60 років. По ковчинській землі тут самі сосни.
Що ж горить? Не молода ж зелена трава. Від неї лише оті клубки диму. Горить підстилка: в траві, по самій землі, шар опалих торішніх соснових голок, так звана «глиця». Густо всипана ще й сухими сосновими шишками. Паливо – як порох.
До речі, пригадую дитинство. У ті «безгазові» часи, коли й дров було не густо, глицю згрібали на паливо в недалекому звідси старішому сосновому лісі між землями цих двох сіл, що так і називається – Сосни.
…Горить доволі сильно, вітер котить вогонь поміж дерев. Принагідно: якщо кора дерева обгорить «по колу», воно гине, всихає. Адже життєві соки йдуть по дереву не по деревині, як дехто думає, а по корі, тій її стороні, що прилегла до стовбура. В цій лісосмузі уже не вперше такі пожежі. Деякі дерева загинули. Більшість, поки що, опираються людському варварству.
Маленький відступ. 60 років тому, влітку 1963-го, я закінчив Авдіївську восьмирічну школу. Ми, 15-річні, пішли далі навчатися в Ковчинську середню школу. І три роки ходили туди. Здебільшого, в прямому сенсі. Про автобуси, не шкільні, а взагалі, й не чули. Інколи чиргикали велосипедами. Але часто – пішки. Попід оцими соснами, які тоді, нам, підліткам, здавалися уже великими. Поміж ними вилася стежечка, давно заросла. Всі наступні десятки років я постійно дивлюся на ці красиві дерева. Вже величезні сосни. До них ще не дісталися затяті пилорамщики чи заготівельники дров – де можна і де не можна. Але це трохи лірики. Зараз же хутко зіскакую з велосипеда і пробую тушити, затоптувати вогонь. Ризикуючи спалити чоботи з гумовими підошвами.
Сяк-так прибив вогонь, рештки його повернули за вітром вправо, на межу поля, де й пригасали. Могли б, при іншому вітру, піти і прямо, і отак, по цій глиці пройти оті 700 метрів до крайніх хат Ковчина.
Що коїться? Що ж ми робимо? Мало нам радіації, хімії. Та врешті – і про війну. Невже забули, як минулої весни тут у нас, м`яко кажучи, не заохочували, а, прямо кажучи, – заборонялося розпалювати вогнища навіть на городах. «Наводка» – як це казали. Щоб окупантам було краще видно, куди стріляти й бомбити.
Але й без війни, без боїв – що це ми коїмо з природою, серед якої живемо, власне, частиною якої ми є.
Звідки пожежа? Найбільш імовірно – підпал. Так говорить і статистика по області, і не лише по нашій. Якась падлюка (варіант – сволота) чиркнула сірником і підпалила. Без всякого сенсу, навіть, без, вибачте, якогось зиску. Лише через БЕЗКАРНІСТЬ. За «психологією»: «Ге-ге-ге, а мені за це нічого не буде».
Ще кілька років тому я в одній публікації писав, що у нас є десь сім ДЕРЖАВНИХ служб, які покликані попереджати, виявляти такі злочини і карати за них. Мають на це право і зобов`язані, діючи на державний кошт. Сім, аж до спеціалізованої природоохоронної прокуратури. І ось щороку, щоліта, була одна й та ж картина: масові пожежі через підпали і масова безкарність через масову бездіяльність отих органів. Горять не лише узбіччя доріг (а, наприклад, вздовж залізниці Ніжин – Чернігів – десятки кілометрів випалених узбіч). Горять хати, гинуть люди.
В пік пожежоманії, влітку, по області фіксуються десятки таких пожеж щодня. До тисячі за місяць. Скільки ж виявлено і покарано винних? Добре, як десяток за місяць. Тобто, 1 відсоток! А що, якби працівникові відповідної служби виплатили 1 % зарплати? Обурився б, а це ж було б відповідно до його «коефіцієнту корисної дії». Неможливо виявити і покарати ВСІХ, але не діло, коли не виявляють і не карають МАЙЖЕ НІКОГО. А треба! Обов`язково! Не садовити палія в тюрму, а просто оштрафувати так, щоб кілька років працював на штраф. Плюс його морду – в засоби інформації. Тоді з наступних паліїв хтось би добре подумав, перш ніж чиркати сірником. А що ми побачимо невдовзі? Замість покарань паліям, відповідні органи скоро почнуть, даючи статистику пожеж, стидати і соромити паліїв.
Я згадав другий варіант причин пожеж. Він можливий, хоч менш імовірний. Хтось, їдучи в даному разі в бік Ковчина, бо горіло праве узбіччя, кинув недопалок з вікна авто чи, може, з мотоцикла чи й велосипеда. Є й такі чокнуті курці, що палять на ходу.
Ну, що тут сказати? «Задовбали» вже ці курці, чи «плювці», як їх інколи називають, бо заплювали, захаркали своїм нікотином все довкола. В тому числі тамбури електричок, де заборонялося курити навіть до ухвалення ще у 2012 році грізного, начебто ж, закону про заборону куріння багато де.
Якщо це від цигарки – тоді курцям треба хоч трохи думати головою, де і що розкидати. Але це якщо на плечах голова, а не качан капусти. Пригадую колоритний, образний діалект мого рідного села. Так от на декотрих придурків, пришелепуватих, у нас говорили, вживаючи слово «вогні» по-нашому: «Огні в голові».
Петро АНТОНЕНКО