Олександрові Довженку, який помер 68 літ тому у своїй московській квартирі, 25 листопада 1956 року, об 11-й вечора.
Я поставив на підвіконня свічку, запалив її і тихо помолився за м’ятущу душу Олександра. Звернувся й до нього: Олександре Петровичу, вашій душі так зимно в отій землі північній… То щоби погрітися трохи, розженіть свою енергію, таку несамовиту, аби кремлядські стіни упали і хоч би одного погнали до пекла, звідки він родом. Того, що дає команду нищити Україну і українців. Вони там хочуть стерти із землі нашої усе, що Ви так любили…
Як же часто йому, Довженкові, хотілося вмерти. Там, на чужині…
Щоденниковий запис, 2 червня 1944 року.
«Лежить хвора мати, боїться смерті. Сестра збирається кидати у чужих людей убогих дітей своїх і летіти до Києва навздогін за жорстоким своїм мужем, що кинув її з дітьми, як вовк, хуже вовка. Чорна теща наповнює квартиру смородом скаженого гадючого міщанського велічія. Вибивається з сил дружина на кінохроніках студії шахраїв і мерзотників, б’ючись над картиною, нікому не потрібною під нашим іменем.
І я сижу за столом. Мені сняться жахливі сни по ночам. І я сижу за столом. Мені хочеться вмерти. І я сижу за столом. Я хотів би плакати та нема в мене сліз. І я сижу за столом. Чи хожу по кімнаті, як по пустелі збираю кості сценарія і падаю от утоми. Мені хочеться вмерти. І я сижу за столом.
Вперед, вперед, душе моя! Не падай, не засни. Вперед ізгнанніце. Вперед до краси!».
Щоденниковитй запис 1945-го: «Я сьогодні ранком полетів на Вкраїну. Обламалися крила і я упав. У мене вельми заболіло в грудях. І я заплакав, упавши. Я спробував ще раз летіти, я заспівав початок думи, і од жалібного голосу свого знову заплакав.
Учора було два приступи стенокардії.
Я свідомий свого стану. Мене вбито повільним вбивством і вже мені не воскресати». Одначе на надгробку Довженковому на Новодівичому кладовищі у Москві напис: «Умер в воскресенье».
Він ще воскресне…
Сергій ТРИМБАЧ