11 липня виповнюється 65 років нашому землякові, Почесному члену Чернігівського земляцтва Юрію Пероганичу — фахівцю у сфері інформаційних технологій, громадському діячеві, одному із засновників в Україні руху за вільні знання, ініціатору й автору низки енциклопедичних та культурно-просвітницьких проєктів, генеральному директору Асоціації підприємств інформаційних технологій України.
Його життєва дорога поєднала Львівщину, звідки походить батьківський рід, і Чернігівщину — батьківщину матері, яка стала для нього другою малою батьківщиною. Саме тут, на Носівщині, живуть його рідні, друзі, земляки, сюди він часто повертається і звідси черпає натхнення для багатьох своїх задумів.
Напередодні ювілею ми запросили Юрія Йосиповича до щирої розмови — про дитинство, родину, життєві дороги, людей, які вплинули на його долю, і про те, що сьогодні він вважає найважливішим.
- Юрію Йосиповичу, де починається Ваша мала батьківщина?
– Напевно, відповідь буде незвичною: вона починається одразу у двох місцях. Мій батько родом зі Львівщини, мама — з Носівщини. Перші сім класів я навчався на Львівщині, а коли сім’я переїхала на Чернігівщину, восьмий клас закінчив у Козарах. Саме там остаточно відчув себе частиною цього краю.
Козари назавжди залишилися для мене особливим місцем. Тут я знайшов друзів, учителів, які багато дали мені в житті, тут навчився по-справжньому любити українське село, його людей і традиції.
- Чи часто повертаєтеся на Чернігівщину?
– Так, і завжди з великим бажанням. У Носівці вже багато років працює вчителькою початкових класів моя сестра Наталія Руденко. На жаль, батьків уже немає серед нас, але пам’ять про них живе в кожному приїзді, у кожній знайомій вулиці, у кожній розмові із земляками.
Часто буваю і на хуторі Тимки на Бобровиччині, де живе мама моєї дружини. Для мене це теж місце родинного тепла. Там особливо гостро відчуваєш, що справжнє щастя складається не з великих подій, а з простих сімейних зустрічей.
- Яку роль у Вашому житті відіграє родина?
– Найголовнішу. За всіма моїми проєктами, поїздками, громадською діяльністю завжди стоїть підтримка сім’ї.
Моя дружина Тетяна — поетеса, прозаїк, драматург, журналістка, людина тонкого художнього відчуття. Вона часто допомагає мені подивитися на світ не лише очима раціоналіста, а й серцем. Багато років ми підтримуємо одне одного в усіх починаннях.
Наш син Богдан уже дорослішає, відкриває для себе світ. Хочеться, щоб він виріс порядною людиною, яка любитиме Україну не лише словами, а й своїми справами. Для мене це, мабуть, найважливіше батьківське бажання.
- 65 років — це підсумок чи лише новий етап?
– Швидше новий етап. Чим старшим стаєш, тим менше хочеться рахувати прожиті роки і тим більше — зроблені справи. Мені пощастило працювати у різних сферах: державному управлінні, інформаційних технологіях, освіті, громадському секторі, культурі. Усе це, як не дивно, складається в одну логічну історію — прагнення зробити український інформаційний простір сильнішим, відкритішим і сучаснішим.
– Ви програміст, юрист, управлінець, громадський діяч, видавець. Як вдалося поєднати стільки різних напрямів?
– Насправді вони не такі вже й різні. У центрі завжди була інформація: як її створювати, зберігати, поширювати і робити доступною. Програмування навчило мене системності. Юридична освіта — розумінню правил. Державна служба — відповідальності. Громадська діяльність — умінню домовлятися з людьми. А видавнича справа показала, що найважливіший продукт — це знання.
– Багато хто знає Вас як одного із засновників української вікіспільноти. Чому свого часу Ви зацікавилися Вікіпедією?
– Бо це унікальний проєкт. Він довів, що люди можуть добровільно створювати величезний масив знань для всього людства. Коли я почав редагувати Вікіпедію двадцять років тому, ще мало хто вірив у її майбутнє. Сьогодні це один із найпопулярніших інформаційних ресурсів світу. Для мене важливо було не лише писати статті, а й допомагати розвивати українську вікіспільноту, щоб український голос у світовому інформаційному просторі ставав дедалі сильнішим.
– Ви також багато років очолюєте Асоціацію підприємств інформаційних технологій України. Якою бачите її місію?
— Український ІТ-ринок має бути чесним, конкурентним і цивілізованим. Це означає однакові правила для всіх, боротьбу з контрабандою та контрафактом, підтримку сумлінного бізнесу, розвиток технологій і виробництва. Коли виграє чесний бізнес — виграє держава, адже зростають інвестиції, податки, робочі місця й обороноздатність країни.
- Ви реалізували багато інформаційних проєктів. Який із них найближчий Вашому серцю?
– Важко виділити один. Це і мистецький портал «Жінка-Українка», і сайт «Еліта», і Вікі-енциклопедія громадянського суспільства України, і Енциклопедія Носівщини, і портал «Спротив» у вікіпедії. Усі вони різні, але їх об’єднує одна ідея — зберігати українську пам’ять і робити її доступною.
— Чого, на Вашу думку, сьогодні найбільше бракує Україні?
— Довіри. Між людьми, між громадянами і державою, між владою і бізнесом. Без довіри не працюють навіть найкращі закони. А ще нам потрібно навчитися стратегічно мислити. Планувати не до наступних виборів, а на десятиліття вперед.
— Війна змінила багатьох. Що змінила вона у Вас?
— Остаточно переконався, що інформація — це також зброя. Не менш важлива, ніж ракети чи танки. Те, що люди читають, кому довіряють, що знають про свою країну, — усе це впливає на нашу стійкість. Саме тому розвиток українського інформаційного простору є питанням національної безпеки.
— Якими були Ваші батьки?
— Обоє були вчителями. Саме від них я успадкував любов до знань, книжок і повагу до праці. Вони вчили не словами, а власним прикладом. Їх вже немає поруч, але дуже часто ловлю себе на думці, що в тій чи іншій ситуації запитую себе: «А як би вчинили вони?» Думаю, усе найкраще, що є в мені, починається саме з них.
— Вас знають як людину, яка багато зробила для збереження української культурної спадщини. Хто був Вашими духовними орієнтирами?
— Мені дуже пощастило знати наших видатних земляків — художника-графіка Василя Лопату та його брата — педагога і письменника Андрія Лопату, який був директором Козарської восьмирічки, і з родиною якого дружили мої батьки — вчителі цієї школи. Це все люди надзвичайної культури, інтелігентності й любові до України. Особливо запам’яталася поїздка до Сан-Франциско у 2012 році, коли я гостював у родині Василя Лопати. Такі зустрічі ще раз переконують, що Україна живе всюди, де живуть українці.
— Ви побували в багатьох країнах світу. Що дали Вам ці подорожі?
— Кожна країна відкриває щось нове. Я побував у багатьох куточках світу — від Гавани, Сан-Франциско і Торонто в Північній Америці до Тайваню і Гонконгу в Південно-Східній Азії, від Кейптауна в Південній Африці до Стокгольма в Скандинавії, брав участь у міжнародних конференціях, знайомився з людьми різних культур.
Але є цікава закономірність. Що більше подорожуєш, то більше цінуєш Україну. Повертаючись додому, починаєш ще краще розуміти, наскільки багата наша культура, історія і наскільки великий потенціал мають українці.
— Кажуть, що Ви не вмієте сидіти без діла…
— Напевно, це правда. Мені завжди цікаво починати нові проєкти. Однією з найулюбленіших справ стала Енциклопедія Носівщини. Це вже давно більше, ніж сайт. Це спосіб зберегти пам’ять про людей, села, події, які творили історію нашого краю.
Хотілося б, щоб кожна громада України мала таку цифрову енциклопедію.
— Якби сьогодні Ви могли щось сказати самому собі двадцятирічному, що б це було?
— Напевно, сказав би: не бійся великих мрій. І ще — бережи людей, яких любиш. Бо з роками дедалі більше розумієш: найбільше щастя — це не посади, не нагороди і навіть не реалізовані проєкти. Найбільше щастя — коли поруч рідні, друзі, однодумці, а після тебе залишаються добрі справи.
— Що хотіли б ще здійснити?
— Завжди більше, ніж дозволяє час. Хочу завершити кілька великих енциклопедичних проєктів, сприяти європейській інтеграції у сфері податкової і митної політики, технічного регулювання, працювати над цифровою спадщиною України.
І ще хочу, щоб після нас залишилися не лише спогади, а й створені нами книги, сайти, енциклопедії, громадські інституції. Людина живе доти, доки живе пам’ять про неї і її справи.
І, звичайно, хочу бачити Україну переможною, сильною, заможною, європейською державою, де знання, чесність і праця цінуються більше, ніж зв’язки й посади.
— Що побажали б молодим людям?
— Не бійтеся братися за великі справи. Читайте, вчіться, сумнівайтеся, шукайте власний шлях. І пам’ятайте: репутація будується роками, а втрачається за хвилину. Найцінніший капітал людини — довіра.
Бережіть своє коріння. Цінуйте своїх батьків і вчителів. Не забувайте рідного села чи міста, навіть якщо доля занесла вас далеко. Бо любов до України починається з любові до маленької батьківщини.
І пам’ятаймо: майбутнє країни будується не лише у столиці. Воно народжується у кожній школі, у кожній родині, у кожній громаді, де люди чесно роблять свою справу.
ШАНОВНИЙ ЮРІЮ ЙОСИПОВИЧУ !
Прийміть наші щирі земляцькі вітання з нагоди Вашого славного ЮВІЛЕЮ !
Це рубіж перемог, звершень, навіть помилок, коли можна озирнутися назад і підвести підсумок пройденому шляху. Цей шлях пройдено вами гідно !
Ми цінуємо в вас твердість духу, цілеспрямованість.
Ви – прекрасний сім’янин і відданий друг.
І зараз хотілося б побажати вам молодості духу, життєвого оптимізму, творчих досягнень і благополуччя!
Нехай ваше життя завжди буде мирним і радісним,
нехай вас завжди оточують любов і розуміння рідних і близьких!
Вітаємо щиро у день ювілею,
Бажаємо миру в душі й над землею!
Хай радість приходить до Вашого дому,
Розвіявши сум, тривогу і втому.
Бажаєм прожити у силі й здоров’ї
Ще многії літа, щасливої долі!
З повагою і найкращими побажаннями,
Рада ГО «Товариство «Чернігівське земляцтво»
