У червні 1905 року до Василя Горленка в Ярошівку приїхав погостювати художник, архітектор, графік Василь Кричевський і привіз із собою картини. Їх облаштували в одній із кімнат садиби господаря і тривалий час, особливо Василь Петрович, насолоджувався справжнім українським стилем.
Гай-гай, коли це було. І ніколи вже не буде. Правда, раз на рік відбувається вручення премії імені Василя Горленка біля іншої вже його «садиби». Та, хіба, можливо, хтось із випадкових побачить музей просто неба його імені, пройдеться, щось почитає, а чи й подивується рухливості погруддя… На тому й тримаємося.
Як бачимо, Василь Горленко любив мистецтво пензля і слова. І не гоже було б не скористатися нагодою, та не вручити примірники книги «Вогонь мого серця» саме в музеї просто неба нашій землячці родом із села Чернецьке Надії Володимирівні Щербині. Їй також притаманне почуття прекрасного і в слові, і в пензлі. Тільки з тією різницею, що це вона «хворіє» на це мистецтво.
8 жовтня 2026 року в селі Українське Талалаївської громади саме в музеї Василя Горленка відбулася презентація книги «Вогонь мого серця» авторства Надії Володимирівни Щербини.
Хто ж така – Надія Володимирівна? Народилася в родині сільського вчителя Щербини Володимира Івановича та виховательки дитячих ясел Щербини Марфи Іванівни 28 травня 1946 року в селі Чернецьке Талалаївського району Чернігівської області. За чоловіком – Панченко.
Навчалася в місцевій восьмирічній школі. Закінчила Блотницьку середню школу. Навчалася заочно в Ніжинському педінституті ім. М. В. Гоголя. Також заочно – в Московському народному університеті образотворчого мистецтва (станковий живопис).
Працювала в Чернецькій 8-річній школі учителем фізкультури, образотворчого мистецтва, старшою піонервожатою. Також старшою піонервожатою, вчителем образотворчого мистецтва, вчителем української мови і літератури в Понірській 8-річній школі. Працювала в Липівській 8-річній школі, вела групу продовженого дня та читала образотворче мистецтво, один клас був української мови. Згодом – в Роменській школі № 5 вела групу продовженого дня та викладала «Основи моралі», «Етику сімейного виховання», образотворче мистецтво в молодших класах. У Роменській школі № 11 викладала образотворче мистецтво, народознавство. В Охтирському Центрі дитячо-юнацької творчості вела гурток «Сувенір». Має трьох дітей.
Малювати почала з самого дитинства, на зошитах у свого батька – мовника, а писати віршики, присвяти десь із 1974 року.
Має відзнаки: «Методист образотворчого мистецтва», «Відмінник освіти України».
Одним словом – творчий педагог. Чудова людина. Часто відвідує традиційні зустрічі випускників Болотницької середньої школи, дарує свої картини, читає свої вірші, співає свої пісні.
Книга Надії Володимирівни Щербини складається з двох розділів: перший – текстовий, другий – мистецький.
Перед нами бачимо справді художника зі своїм розумінням всього того, що її оточує, дотримуючись точності чи демонструючи власне бачення зображуваного. Адже там гармонія земного й небесного, теплого й холодного, однотонності й кольору, саморозвитку природи й результати людської діяльності, болю через війну і торжества визволення та перемоги…
Цілком очевидно, що олівцем, пензлем, кісточкою їй легше оперувати, ніж словом. Чи є в цьому дисонанс? Безперечно, що є. І тут нічого не вдієш, якщо душа просить того й іншого, якщо справді горить вогонь у серці. І щоб його чи притушити, чи приспокоїти на якийсь час, рука бере в одних випадках ручку, в інших – тягнеться до фарб. І це, думається, мало залежить від самого автора: все спонтанно, інтуїтивно, бо душа прагне якомога повніше, детальніше, яскравіше все продемонструвати на полотні, чи на папері.
На творчість має право кожна людина. У будь-яких стилях і жанрах. І щоб ця творчість приносила задоволення, насолоду іншим і, насамперед, собі. Можливо навіть, собі – найбільше.
Проте, рано чи пізно, ця творчість набуває публічності чи має набувати публічності, інакше який сенс тоді займатися нею. Чи йдеться про виступи перед глядачами за столом, в залі, чи звичайне хобі. У будь-якому випадку треба бути готовим до різних точок зору, сприйняття, розуміння зробленого, написаного. Не завжди воно може бути об’єктивним, бажаним. Хоча кожній творчій людині хочеться, щоб її завжди хвалили, давали позитивну оцінку. Проте такого ніколи не буває. Як кажуть, і на Сонці є плями, але ми його більше цінуємо за світло, тепло, живильну силу, яку воно дає нашій Землі і кожному з нас. Тому й тексти Надії Володимирівни ми намагалися подати саме з позитивного боку. Спробували продемонструвати вдалі моменти, які хоч-як заслуговують на увагу читача, показують недаремність відповідного стану душі і серця авторки…
Насамперед, хочеться наголосити на тематичному діапазоні текстів: це і сьогодення України – війна; це і особисте життя, що найчастіше найбільше болить кожному авторові; це і своє минуле – дитинство, школа, вчителі, трудова діяльність; це і спроба полинути в пісенні мотиви, що вимагає особливої майстерності, відчуття слова і ритму…
На перше місце можна поставити тему війни. Тут чи не найбільше знаходимо текстів, у яких передається великий біль авторки з приводу того, що коїться сьогодні в Україні. Уже лише заголовки говорять самі за себе: «Боже, зупини війну», «Журавка» (слова до пісні), «Виряджала мати сина», «Мій журавлик», «Україна в нас єдина», «Славим піснею Україну», «День тривоги», «Перемогу здобудем», «Гідність Українців», «Україна – це моя земля», ще «Журавка», «Чому, бабусю, ти сумна?», «Я козачка», «Весна забуяє!», «Окриля мамина молитва», «А вишні цвітуть…», «Материнська молитва», «Боже, порятуй нас», «Найкращі», «Жорстокість», «Українців не залякати», «Нескорена Охтирка», «Зрадники, нікчеми», «Наші українки», «Волонтери»…
Видання підготовлено у Благодійному фонді «Бібліотека альманаху «Вітряк» імені Василя Горленка»: голова – Іван ЗАБІЯКА; видано за сприяння керівника Прилуцького відділення Чернігівського земляцтва, лауреата премії імені Василя Горленка Павла Олександровича КРИВОНОСА.
Іван ЗАБІЯКА,
Прилуцьке відділення
