22 жовтня у селищній раді відбулося вручення відзнаки начальника Авдіївської міської військової адміністрації Покровського району Донецької області – медаль «За оборону Авдіївки» Артему Григоровичу ВОЛОШИНУ (посмертно). Відзнаку Героя селищний голова Юрій Величко вручив його дружині Наталії та доньці Марині. Розділити цей важкий і водночас пам’ятний момент прийшли рідні Артема, військові, працівники селищної ради. Для родини ця нагорода – не просто відзнака. Це ще одне нагадування про найдорожчу людину, про його мужність, силу та жертовність. Жодна нагорода не поверне чоловіка, батька. Але вона назавжди засвідчує: його подвиг пам’ятають, його ім’я не буде забуте.
Селищний голова висловив слова вдячності родині Артема за мужність і силу, а також глибокі співчуття через непоправну втрату. Слово мав наш земляк – український науковець, історик та громадський діяч Іван Забіяка, який представляв Чернігівське земляцтво у Києві та передав сім’ї Героя подарунки від Земляцтва.
Кожне ім’я, кожен подвиг і кожен день нашої незалежності є нагадуванням про ту надзвичайно високу ціну, яку платить народ за своє право жити вільно. На цьому наголосив майор ЗСУ, земляк і один із командирів підрозділу у якому служив Артем Волошин – Володимир Коваленко.
Після церемонії нагородження всі присутні відвідали Алею слави у Талалаївці.
Нещодавно рідні Героя отримали його державну нагороду. Указом Президента України № 425/2026 солдата Артема Григоровича Волошина за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня посмертно.
Яким він був у житті, яким залишився у пам’яті…
Тепло і щиро написала про його життя і подвиг журналістка газети «Срібнянщина» Валентина Петренко.
«…Артем Волошин народився, зростав і мужнів у Никонівці. У його батьків Григорія Артемовича та Ганни Пилипівни було 4 сини і 3 доньки. Артема назвали на честь дідуся. Діти у цій родині рано привчалися до діла, бо інакше батькам би не впоратися із своїм швидким галасливим сімейством, роботою та домашнім господарством. Це була дружна сім’я, в котрій всі, і дорослі, і діти, готові були допомогти один одному. Коли закінчив Никонівську школу, здобув професію тракториста-машиніста у Сокиринському профтехучилищі і пішов трудитись у місцевий колгосп.
Артем служив строкову службу у морфлоті, був водолазом. Як демобілізувався – не шукав легкого хліба далеко від рідного дому. Познайомився з Наталією із сусідньої Березівки. Вона і стала його долею, а рідне село дружини і йому рідним.
Ще з дитинства любив тварин і вмів доглядати за худобою, тож пішов працювати на сільську ферму.
Працював у ТОВ «Батьківщина» механізатором, а перед війною охоронцем. 26 лютого, на третій день війни, Артем Волошин доєднався до лав територіальної оборони громади і аж до визволення Чернігівщини ніс там службу. Коли рашисти відступили із чернігівської землі, знову повернувся працювати. До 27 січня 2023 року.
- Того дня, – згадує Наталія Анатоліївна, – Артем отримав повістку, і
30 січня ми з донькою Мариною провели його на війну…
А тривожні дні листопада Наталія Анатоліївна, здається, пам’ятає похвилинно. 14 листопада Артемові сповнилось 50 років. В обід прислав останні світлини. 15 листопада – мовчання. 16 листопада – поза зоною.
17 листопада прийшло їй SMS-повідомлення із частини: «Ваш чоловік не вийшов із завдання». 29 листопада принесли сповіщення. Пропав безвісти…
17 липня Артем Волошин через вісім місяців пошуків, надії і сподівань повернувся до рідної домівки, у рідну йому березівську землю…»
За інформацією Прилуцького відділення
Прилуцька районна газета «Трибуна хлібороба»
Фото Маргарити Андрущенко
