Цікаво, чи в спромозі хто-небудь підрахувати всі періодичні видання, які існують взагалі. Або ж хоча б на Україні. Звичайно, їх сила-силенна. Та різні вони за своїм призначенням, суттю. І нема жодного схожого, як і серед людей. Кожен з нас намагається із цього «бурхливого» моря вибрати те, до чого лежить його душа, чим він захоплюється, де можна знайти таку потрібну інформацію.
Наприклад, мені цікаво знайомитися з новинами культури, черпати інформацію про музеї, подорожі, про життєвий літопис неординарних особистостей, тих, хто творить і збагачує історію малої батьківщини, а відтак і всієї України. Бо рідний край – це земля батьків і прадідів наших, овіяна в піснях, уславлена в легендах. Це тисячолітня культура нашого народу, передана нам із молоком матері; мова, якою ми всі думаємо і говоримо; мамина пісня; бабусині вишивані рушники; калина біля батькової криниці; вірні друзі й малюнок у нашому букварі. Цього можна не помічати, не приділяти йому належної уваги, однак воно важливе для кожного з нас. Що ж примушує людину повертатися в місця, де жили її предки, де її коріння? Що трапиться, коли забути мову, звичаї рідного краю, його людей?
Саме серед таких періодичних видань, які дають відповідь на ці та багато інших важливих запитань, одне із почесних місць по праву займає і друкований орган Чернігівського земляцтва, що в Києві.
Цьогоріч «Отчий поріг» святкує своє 15-річччя. Багато гарних відгуків і критичних зауважень уже сказано на адресу газети та його творців. Та, як на мене, неможливо бути в усьому бездоганним. На сторінках цього часопису можна знайти цікаві та корисні матеріали. А потім їх використати на практиці (хоча б на заняттях краєзнавчих чи історичних гуртків, у виховній роботі, як, до речі, робить це автор допису), для загального пізнання. Для того, щоб так і було, потрібно це видання пустити, як говориться, в народну гущу, щоб воно надходило у всі культурологічні заклади. Знову ж хочу навести приклад (більше б було таких прикладів): депутат Сосницької районний ради з села Велике Устя Віра Іванівна Савченко за власні кошти передплатила «Отчий поріг» до шкільної та сільської бібліотек.
Особисто мені, члену Сосницького відділення земляцтва, з метою популяризації та підтримки видання у наш скрутний час, було приємно подарувати річну передплату часопису якраз у новорічні свята Сосницькому будинку школяра, де він конче потрібен. Адже на базі цього закладу працює аж 45 різних за напрямками та спрямуваннями гуртків. У них займається понад 600 юних довженківців – талановитих та творчих – і не лише з Сосниці, а й з сіл району. А керують ними мудрі педагоги на чолі з Любов’ю Вікторівною Дейнеко. Дуже велика популярність цих гуртків. Ось, наприклад, лише п’ятеро хлопчиків з Великоустівської ЗОШ І-ІІІ ступенів мають велике бажання займатися у гуртку «Художньої обробки дерева» (керівник Микола Петрович Холденко). Також наші учні є активними учасниками танцювальних та вокального гуртків. Крім того, тут є і історико-краєзнавчий, краєзнавчий (керівник – автор допису), «Ерудит», «Юний патріот» тощо. Саме для них у пригоді стане часопис. А про результативність і досягнення кожного з гуртків можуть розповісти велика кількість грамот, дипломів, подяк, різних нагород та дитячих поробок, дослідницьких та творчих робіт. Крім того, гуртківці є активними учасниками веселих свят, які проходять у Будинку школяра. Це і Новорічні ранки, зустріч весни, спортивні та багато інших. А також це і захоплюючі екскурсії (наприклад, до «Голлівуду» в обласний центр – найбільшого і найпопулярнішого ТЦР на Чернігівщині, що відбулася на зимових канікулах і т.д.).
Такий же подарунок мені приємно було зробити і у день відкритих дверей під час святкування іменин Сосницького літературно-меморіального музею Олександра Довженка 23 січня. А потім мене там пригостили чашкою напою міцно завареного іван-чаєм, зібраним власноруч одним з наукових працівників закладу Оленою Іванівною Тимошенко, з солодощами. Виявляється, що жінка займається збором цієї корисної, цілющої рослини, яка росте на просторах малої батьківщини, вже багато років. Тому іван-чай для нас, як євшан-зілля, про яке пише Микола Вороний у однойменній поемі, для всіх, хто забуває свою батьківщину, та, понюхавши його, пригадає. Бо ця рослина – у народній поезії – степовий, запашний полин; символ туги за рідним краєм.
«Краще в ріднім краї милім
Полягти кістьми, сонати,
Ніж в землі чужій, ворожій
В славі й шані пробувати!» – такі пророчі слова вкладає Микола Вороний в уста свого головного героя.
Українська поетеса Ірина Калинець так поетично відобразила дію цього зілля на українців в альманасі «Євшан-зілля»: «Так пахне стежка до рідного дому, так пахне надвечір’я у співі солов’я, так пахне зілля в Святойванівську ніч… І стократ нестриманішу тугу будить цей запах у розлуці з Батьківщиною.
…Жменька рідної землі… Квітка з рідного краю… А для оспалих духом – полин. Терпкий, неблагоароматний, гіркий на смак.
Чому саме полинові судилося навертати людську душу і розум до священної, обітованої, рідної землі? Не оспіваній за красу з давніх-давен дикій рожі, не романтичній калині, навіть не сонцеликому соняшникові, а саме полинові – євшан-зіллю? Мабуть, тому, що лише душевні страждання, гіркота життя навернуть людину до джерел – до початків, до спільноти – народу-нації.
Непам’ять – це павутина, яка засотує в безчинність розум і серце, сестра байдужості до правди і добра, до кривди й зла. А ми ж сьогодні – лише частка, ми – лише місток між учора й завтра, ми в ланцюгу буття – лише одне маленьке коліщатко, якому нема права заіржавіти, зламатися, упасти у чорний подих відчаю й зневіри. Бо там – за нами – сотні поколінь, уся Планета в присмерку чекання, уся Планета в розмаїтті мов, культур, народів, націй. Кожна несе свій цвіт у тисячне суцвіття, свій неповторний і єдиний цвіт. І вся краса, і вся мета, весь смисл учорашній і насущний у тому розмаїтому цвітінні…»
Смакуючи запашним чаєм, ми у дружній бесіді обговорили спільні справи: земляцькі, бо зовсім недавно ми з науковими працівниками цього закладу повернулися із загальних зборів столичного Чернігівського земляцтва; музейні та шкільні, тому що багато тематичних занять нашого краєзнавчого гуртка, присвячені саме творчості геніального земляка зі світовим ім’ям, а деякі з них проходять на Довженковій садибі, куди не заростає ніколи стежина від шанувальників.
Знову хочу звернутися до поеми «Євшан-зілля». Останні п’ять строф ліричного твору наповнені особливим звучанням. Микола Вороний проводить паралель між віддаленими епохами: часами Київської Русі і сучасністю. Він звертається до України з питаннями, які мають розбудити приспану пам’ять синів і дочок рідної землі. Можливо, вони ще не втратили любові до Батьківщини, ще не відцуралися своєї неньки, ще зберігають жаль до неї у своїх серцях. Треба лишень знайти того євшану-зілля, що розбудить пам’ять і спрямує нас на правдивий шлях.
А про те тієї сили,
Духу, що зрива на ноги,
В нас нема, і манівцями
Ми блукаєм без дороги!..
Де ж того євшану взяти,
Того зілля-привороту,
Що на певний шлях направить, –
Шлях у край свій повороту?!
(Микола Вороний, «Євшан-зілля»)
І на мою думку, таким зіллям мусять стати рядочки на шпальтах часопису «Отчого порогу» його творців-патріотів, гудців народних, які нагадуватимуть зневіреним, чиїх батьків вони діти, виводитимуть засліплених на дорогу до рідного краю, на стежину до отчого порогу. І тоді він стане в пригоді не одному та буде корисним багатьом, а відтак – з’являться в нього нові шанувальники та прихильники.
Валентина МОВЧАН
Фото автора