ХХІ століття – це час інформаційних технологій, швидкісного Інтернету, мобільного зв’язу. Але, разом з тим, це дуже важкий час для наших селищ і сіл.
Сьогодні село помирає не в переносному, а в буквальному сенсі цього слова. Хоча цим і не здивуєш нікого, але цифри просто шукають.
Згідно з даними Управління зв’язків з місцевими органами влади і органами місцевого самоврядування Апарату Верховної Ради України приблизно 528 населених пунктів зникло через відсутність у них жителів, ще біля 128 – через об’єднання з іншими поселеннями або включення їх в межі міст чи селищ міського типу.
Щорічно тисячі українців переїжджають жити та працювати в місто, а на мапі України стає на 18-20 сіл менше. Крім того, зникають не лише селища, а й села.
Картина вимальовується зовсім невесела.
Багато будинків тут стоять порожніми, вікна забиті дошками, двори замкнуті та зарослі високими бур’янами, біля деяких забори повалені, а з поіржавілих колодязів багато років уже ніхто не брав воду.
«…Я прошкую хрумким молодим снігом безмовного, майже забутого й людьми, й Богом села. За мною, легко розпорошуючи навсібіч сніг, поспішає меткий, чорноокий онук Руслан…
Через снігові перепони нарешті добираємося до криниці. Дубовий, збитий ще батьком міцний квадрат зрубу вже майже повністю вріс у землю, потемнів, позеленів від моху. Криниця від того стала ще повнішою, загадковішою, ніби дивна, інкрустована оксамитом ікона…
Я дивлюся у відкриту вітрові, сонцю, морозу батькову криницю, у зіниці пильного, віщого ока землі й неба. Бачу в ній своє стомлене обличчя, хмари – білі-білі, як перший, записаний мною азбукою Морзе, нескінченний аркуш, навіяний мерехтливими зірницями:
Крапка, крапка, крапка… Тире, тире, тире… Крапка, крапка, крапка… Рятуймо наші душі!» – такі щемкі почуття виникають у душі Петра Нестеранка, письменника-земляка, при зустрічі з батьківською криницею, яка навіяла спогади про післявоєнні дитячі роки, проведені в селі Голубине (так подано у творі, а насправді село Галайбине).
«Чому, яку б наругу не переживало село (вже майже вимерло, значиться лише назва на мапі), а вода у нашій криниці не міліє?» – на таке питання дає відповідь митець у своєму автобіографічному творі «Олексина мітка».
Особливо стає не по собі від дзвінкої тиші, яка стоїть у цих порожніх селах: в жодному дворі не гавкає собака, жодну корову не ведуть на пасовище та жодна курка не вибігає за межі двору. Тільки шумить на вітрі давно некошена трава та пташки дзвінко співають треллю.
Плаче яблуня в осиротілім саду,
Ронить яблука-сльози в бур’яни.
Он їх скільки вродило, та як на біду
Хто плоди ці збиратиме нині?
А було ж у саду – пам’ятає вона –
Завжди людно і гамірливо,
Бур’яни не росли, килимочком м’яким
Устилались спориш й конюшина.
Тут під кронами віт в заметілі весни
Двоє щастя-мости будували:
І вони молоді, і вона молода
Їх рожевим серпанком вкривала..
Весни-роки плили. І у сад на зорі
Молодиця струнка вибігала.
Обняла тоді яблуньку і, мов сестрі,
Про щасливу ніч розповідала.
А повагом, ступаючи босим в росу,
Чорновусий господар виходив,
У м’якім спориші соковитий брав плід
І закоханий погляд з дружини не зводив.
У тієї ж коса не заплетена ще,
Зашарілась, від щастя сп’яніла…
Щоб від горя сховать, залишить їх удвох
Нижче віти свої опустила.
Круглобоким дарунком із віток своїх
Дітлахів-горобців частувала –
Їли яблучка, вище крони дзвенів їхній сміх,
Ще й бабусі в припіл назбирали.
Все було у саду, всіх ховала в гіллі,
Всім плодів з своїх віт не жаліла…
Та господарі – в вічність, їх діти – в світи,
А вона сиротіть залишилась.
Повесні убирається яблуня в цвіт
Зазира на поріг, та ніхто не виходить,
Лиш надуті сичі по кутках, на печі
В ніч глуху сумну пісню заводять.
І плоди запашні, соковиті, смачні,
Що ввібрали найкраще від літа.
Так і згине отут, в бур’янах, у садку
Українська сільська Атлантида.
«Українська Атлантида». Олександра Бушай (Сосниця).
Ще пару десятків років тому в цих населених пунктах кипіло життя: бабусі й дідусі копошилися в городах, босонога дітвора бігла до річки, а порожніх будинків по всьому селу можна було порахувати на пальцях однієї руки. А зараз…
Мій рідний край, моя земля,
Моїх батьків, моя оселя,
Поїхала туди, де там зросла,
Чому ж думки у мене не веселі?
Поїхала туди, де спориші
Топтала босими ногами,
Джерельну воду із струмка
Пила, щоб втамувати жагу.
В уяві – милий хутірець,
Щасливі люди, сміх і радість…
А що побачила? Це страх,
На серці біль, на серці жалість.
Моя хатина в бур’янах
До неба простягає руки:
– Спасіть, не покидайте нас,
Бо ви ж не нелюди, а люди.
Погляньте, ми ж іще живі,
Стоїм, не дивлячись на долю,
Усе при нас: і стіни, й дах,
Лиш в бур’янах, а це неволя.
Не чути гомону дітей,
Не йде господар до господи,
Затих в саду і соловей,
Бо нікому співати оду.
І стежка не веде у двір,
Закриті вікна, що не бачать:
Чи є життя, а чи нема,
Та це нічого і не значить.
Я пам’ятаю, як колись
Маленьку яблуньку мій тато
Отут, де льох та й посадив…
Тепер її і не пізнати.
Вона уже під небеса,
Своїм гіллям до них сягає,
Вже яблука не наливні,
Та все ж про рідних нагадає.
Отут матуся до хліва
Корівку ніжно проводжала
І запашненьким молочком
Діток маленьких напувала.
Та їх нема і лиш хрести,
Як пам’ять вічна про минуле
Нагадує, що тут жили
І щоб про них ми не забули.
«Мій рідний край, моя земля». Віра Ковальчук (Сосниця).
Дійсно, зараз там лише могильні та символічні хрести, які сповіщають нам, що на цьому місці колись жили люди, працювали і співали, веселились і сумували. Саме такий величний Хрест з відповідним написом стоїть на місці зниклого з карти Придесення невеликого села Чащі, що недалеко від смт Сосниці.
Встановлений він колишнім його жителем, заслуженим лікарем України, депутатом Чернігівської обласної ради, головним лікарем обласної дитячої лікарні, почесним громадянином Сосниччини, кавалером ордена «Козацька Слава» ІІ ступеня Олександром Панасовичем Каретою. Своїми спогадами, щирими та відвертими, про родинні корені та про дитинство, яке пройшло в Чащах, про пошуки власного «Я» і пережиті випробування він ділиться з читачами на сторінках авторської книги, науково-популярного видання – «Від роду до народу»: «Щоразу, коли бував у Сосниці, ноги самі несли в Чащі – на той знищений внаслідок недалекоглядної державної політики хутір мого дитинства. В пам’яті зринали дорогі серцю образи, боліла душа від усвідомлення непоправності втрати. Занотовував спогади на папері без наміру опублікувати, виносити той біль на люди. Хоча хотілося, щоб діти не забули з часом діда й бабу, щоб відали, з якого вони роду-племені. Заглянути в свої родові джерела, дізнатися про родинне коріння – природна потреба кожної людини. Правда, зазвичай і обмежуються цікавістю. Я ж пам’ятав давню мудрість, що «сказане зникає, записане залишається».
Прозаїк і поет, лауреат премій імені Бориса Грінченка та Михайла Коцюбинського, кавалер ордена «За мужність» III ступеня Микола Петрович Адаменко написав вірш «Чащі», опублікований у його збірці «Цвіт на морозі»:
Озера, переліски, трави, кущі…
Там був колись хутір, що звався Чащі.
Там річка в’юниться – так сумно тече.
Засохлі криниці – мов більма очей.
А вітер колише гаї кропиви.
Старе кладовище – мов докір живим.
Розобраний пагорб, історії брат.
Дощі й блискавиці у себе вбира.
Той пагорб – мов вип’яті груди землі.
А де ж його люди – дорослі й малі?
Одні – під хрестами, а ті, що живі,
До щастя торують стежини нові.
Та тільки те щастя – неначе туман,
Ось-ось уже близько, ось-ось – і нема.
Пірнуло в озерце, сховалось в кущі,
В гаї кропив’яні отам, де Чащі.
Його не лякає весняна вода,
З доріг велелюдних людей вигляда.
Зниклі Чащі викликають у поета жаль і смуток, а водночас наштовхують на роздуми про щастя, яке для людини «наче туман» або ж, як за Михайлом Коцюбинським, «фата морґана», тобто, як звичайне «марево», коли вони відриваються від своїх родовідних джерел, від своєї матінки-землі. Яке лишень переплетіння думок! І відстань у цілі століття – не перешкода.
Олександр Карета пише на сторінках своєї книги: «Той хутір живе в моїй пам’яті як родинне вогнище, як святиня й оберіг». Мабуть, тому, починаючи з 2010 року 7 липня на православне свято Різдва Іоанна Предтечі, проводить він громадський захід вшанування пам’яті трударів-чащів’ян – своїх земляків-односельців, родичів і близьких йому людей. Линуть сюди здалека та зблизька, щоб разом пом’янути, пригадати, бо ж недаремно на металевій плиті біля підніжжя символічного Хреста викарбувані пророчі слова місцевого письменника Миколи Адаменка: «Цей пам’яті людської оберіг нехай єднає мертвих і живих».
У цьогорічних заходах пам’яті покинутих хуторів, яке проходило 7 липня, на місці колишнього хутора Чащі взяли участь родина Карет – Олександр Панасович та його сестри Ольга й Надія, жителі цього зниклого з мапи поселення, які ділилися спогадами, керівники району, численні гості.
Серед них, від Сосницького відділення земляцтва, були й ми зі своєю колегою,ветераном педагогічної праці – Ларисою Миколаївною Горпиненко. До речі, її родичі зі сторони батька – Конотопці, теж колись проживали тут.
Святі отці покровський – Іоан та чорнотицький – Ярослав відслужили біля символічного Хреста молебень.
До присутніх на заході земляків звернувся в. о. голови райдержадміністрації Федір Володимирович Давиденко.
Слова подяки висловив Олександр Карета, процитувавши прекрасні поезії свого вчителя та духовного наставника Миколи Адаменка.
Потім Олександр Панасович запросив усіх присутніх біля річки Чепелихи посмакувати кулешем, приправленого бараниною та ухою. А разом з тим послухати виступ сосницьких «Криниць», хор ветеранів і гостей з Мени та пом’янути всіх померлих, загиблих.
Звичайно, прекрасна природа, гарна погода, задушевна компанія, звуки чарівної мелодії народної пісні – залишили неперевершені враження. Та разом з тим на душі було дуже сумно. А чому, думаю пояснювати не потрібно.
«Було б добре, якби в людей виробилася традиція бодай раз у місяць заглядати на кладовище, щоб очистити душу і, може, якось узгодити із законами природи свої майбутні вчинки», – подає таку мудру думку Олександр Карета на сторінках своєї книги.
У кожного свій край –
Його єдина мати,
Я хочу вас усіх
В любові поєднати.
Чащі мої, Чащі,
Ви їх не забувайте
І де б ви не були,
Додому повертайте.
Пісня «Про Чащі». Віра Ковальчук.
Валентина МОВЧАН
Фото автора