Як би там не було, а прогрес – є прогрес і від нього нікуди не дітися. Він потужний, він переконливий, він зухвалий і навіть – цинічний: підминає під себе все навколишнє, що пов’язане з людською діяльністю. І якщо ти не з ним, то він точно не з тобою. І рано чи пізно або ти освоїш хоча б його ази, або станеш активним його учасником чи й навіть гравцем. Це закон усіх часів. Час і диктує. Як і диктував у різні перехідні періоди, втілюючи переломні технологічні процеси.
Якщо раніше ці процеси носили не такий активний характер, то сьогодні він набрав перманентного (безперервного, постійного) характеру та змісту практично в усіх сферах людської діяльності, відпочинку, розваг, особливо – комунікації.
Якщо раніше, скажімо, для того, щоб відправити листа було багато різних морок (вони відомі читачам). Але в цьому листуванні був чітко присутній – і його дотримувалися – морально-етичний принцип, існувала загальна культура листування: якщо ти не відповів, листування найчастіше припинялося. Інколи й назавжди. Нині ж, відповідь забирає кілька секунд. Але досить часто цих секунд немає, щоб відповісти. Про листування можна почитати детальніше в нашій статті «Лист у мережі інтернет як новий тип документа: морально-етичний та діловий аспект»: http://ukrinfospace.knukim.edu.ua/article/view/171378 Отже, технології охоплюють більше технічний бік, ніж загальнокультурний, морально-етичний.
Це ж стосується і, скажімо, Фейсбук. Кожен там має якусь кількість друзів. Ліміт – 5 тисяч. Мало це чи багато? З якого боку подивитися. Кожного дня приходить повідомлення, що в когось день народження. Одні вітають всіх, інші лише тих, кого точно знають. Тоді навіщо інші друзі, якщо не удостоєні вашого вітання? Інший аспект. Одержують привітання, але відповідають вибіркового чи й взагалі не реагують на нього. Знову – навіщо такі «друзі»? Коли ж приходить твій день народження, то чи й десята частина з твоїх друзів вітають тебе. І знову те ж саме запитання.
Існує цікава форма комунікації на платформі Фейсбук, коли можна створювати не лише свою сторінку, а й тематичні групи, спільноти. Досить корисна форма спілкування. Хто не лінується, той і створює її. Існує й така група, як «Моя Болотниця», що об’єднує колишніх і нинішніх мешканців села Болотниця Талалаївського району Чернігівської області. Про неї й мова.
Скажу відразу: думаю, що багато чого залежить від адміністратора, але абсолютно щиро – я в захопленні від цієї групи (на відміну від інших). В ній мало інформаційного «сміття». Вона чітко відповідає назві. Тому варта багатьох похвал. У ній зареєструвалися небайдужі люди до свого села, доля яких розкидала фактично по всьому світі. А група їх об’єднала. Не шкодують своїх світлин, не лінуються виставляти їх мало не щодня якщо не випускників місцевої школи, то особисті, працівників колгоспу, фото краєвидів… Хіба не приємно раптом зустріти знайомих людей, родичів, однокласників? Та ще й як приємно побачити, пригадати їх! Інколи зі щемом згадуєш, що когось уже немає серед нас. Одна справа, коли йдеться про людей похилого віку, а якщо про однокласників, однокласника, з ким сидів за однією партою, ділив лижню на уроках фізкультури, на районних змаганнях… Згадаєш, пригадаєш, пом’янеш. Це дуже потрібно! Це дуже важливо! Тому – група виконує надзвичайно важливу функцію. Вона фактично створила віртуальне село.
Саме з таких міркувань звернувся в ній, щоб її учасники висловили свої побажання, пропозиції з приводу того, чиї прізвища вчителів вони б написали на стенді в центрі їхнього села? Були обумовлені критерії: професійність і людяність. Зручність такого опитування полягає в тому, що можна охопити дуже велику аудиторію незалежно від того, де хто перебуває. Адже, здається, там можуть залишати коментарі не лише зареєстровані учасники. Отже, чим більша аудиторія опитуваних, тим більше думок, пропозицій. Що ще треба? Адже перед тобою хоч і невидимий, а фактично весь світ. Значить легше буде вибрати, скажімо, топ десятку чи двадцятку кращих із кращих, посилаючись на це опитування, і не брати лише на себе всю відповідальність. Хоча джентльменський набір кращих учителів існує у різних публікаціях про село, про школу. Цей список нам захотілося освіжити.
Треба щиро й відверто зізнатися, що запропоновані критерії в принципі правильні, але сформульовані не зовсім коректно. Некоректність полягає в прямолінійності. Це згодом до мене дійшло, коли «посипалися» пропозиції, які складалися лише з прізвищ, імен і по батькові або з ініціалами. І кардинально навздогін уже не було смислу щось міняти. Механізм запустився, люди завелися. Була спроба внести корективи: «хотілося б, щоб трохи й мотивували, чому згадуєте того чи іншого вчителя, виходячи не лише з особистих міркувань… На стенді має бути не список колективу школи, а кращі з кращих. Саме так! І вони є!!! І їх треба показати!». До такої корекції змусило ще й те, що почали пропонувати саме всіх учителів. Просто всіх і все, абсолютно не розуміючи того, що для них і багатьох інших велика кількість прізвищ вчителів уже нічого не означають окрім лише прізвища, написаного в рубриці: Вчителі. Всіх – і край! На прохання подати цей список – всіх– мовчок. А коли з’явилося прохання мотивувати свої пропозиції, то був висловлений навіть своєрідний ультиматум. Прохання ніби роздратувало частину опитуваних, ніби зазіхнули на їхнє право висловлювати свою особисту думку. «Головна мотивація – пише одна опитувана, – всі наші вчителі – професіонали і вчителі від Бога. Оце Вам і вся мотивація. Життя віддали школі і нам, учням». Та хто ж проти?! Хто заперечує?! Але ніколи й ніде не називали всіх. Ця думка – «всіх» – одержала найбільшу кількість лайків (уподобань) – 10. Серед них і мій, тому що саме вона породила ще одну ідею, за що дуже вдячний. Без такого ультиматуму її б не було. Про неї згодом.
Повернемося до критеріїв. У них із самого початку треба було чітко прописати, що вимагається від опитуваних: 1. Дата закінчення школи опитуваного (прізвище подає комп’ютер); 2. Прізвище, ім’я й по батькові учителя (вчителів); 3. Фах, який він (вона, вони) читали; 4. Чітко прописати мотивацію: чому саме цього вчителя (вчителів) пропонують зафіксувати на стенді.
Для чого я все це пишу? Можливо, й в іншому селі раптом комусь захочеться створити своєрідний музей села під відкритим небом чи в приміщенні, то щоб не повторювали попередніх помилок, врахували досвід.
Чи задоволений я результатами опитування? І задоволений. І не задоволений. Але в цілому результат навіяв сум. Мало конструктиву. Більше декларативу.
Було згадано 51-го вчителя. Із 557 учасників групи взяло участь 43. Це майже 8 відсотків. Надзвичайно мала активність. Не всі назвали вчителів повністю по імені й по батькові, а лише з ініціалами, думається взятими з випускних фото. Потім ще два дні розшифровували, виправляли їх, та всіх і не розшифрували.
Записати на стенді всіх учителів запропонували 13 опитуваних, у тому числі один двічі. Їх підтримано 65 разів. Зрозуміло, що одні й ті ж підтримували по кілька разів.
Була одна пропозиція давати прізвища з фото. Її підтримали дві особи.
Як же бути в даному випадку? Звичайно, – ні всі, ні 51 прізвище навіть з ініціалами не може бути уміщено в одному абзаці серед великої кількості іншої інформації. Якщо так багато прихильників слова всі, то, можливо, просто й написати: Вчителі: всі без винятку!
І всі – особливо опитувані – мають бути задоволені, адже їхнє прохання враховано…
Було запропоновано назвати й видатних випускників школи. Тут уже критерії означено чітко: науковці – від кандидата наук і вище; керівники – від голів колгоспів, сільрад, директорів шкіл і т. д.; військові – від полковника; спортсмени – від чемпіона України; всі, хто має звання заслуженого вчителя, лікаря і т. д., нагороджені орденами (називати, якими саме). Але, на жаль, названо лише кілька прізвищ і то не всі відповідають критеріям. Сумно.
Так оперативно та результативно опитування можна було провести лише завдяки наявності сучасних технологій, з чого й розпочатий цей матеріал. Не уявляю, як можна було б це зробити за допомогою анкет, розсилки поштою. Це б затяглося на місяці. А швидше всього – ніхто б цим не займався. Ніхто б цю громадську думку не будив, не тривожив.
Хочу сказати, що абсолютно всі пропозиції слушні і варті уваги, незважаючи на те, що вони є лише певним зрізом думки незначної частини опитуваних про своїх вихователів, виразником думки вихованців, рівнем громадської активності. Насамперед – це думка тих, хто закінчив школу в 70-х і далі роках, тому має лише інформаційно-рекомендаційний характер.
А як бути з учителями, які працювали до 1917 року, до 1941-го і після 1943? Їх болотничани не назвали, бо – не знають. А підмінюють словом «всі»! Думаю, що опитувані не зовсім усвідомлювали, скільки ж це «всі». А їх може бути більше ста чи й двохсот. Отже, опитування не може претендувати на остаточну думку, не є репрезентативним, оскільки не охопило всю історію діяльності школи/шкіл Болотниці.
Та за будь-яких обстави список вчителів є, він реальний (див. у кінці тексту). Незалежно від рейтингу названо тих, кого приємно згадувати, прізвище кого зберігається в пам’яті як людини з великої букви: чи йдеться про директора Юрія Степановича Ковальова, чи про вчительку математики, мого класного керівника Олену Григорівну Андріяненко …
Є такі, хто ділився думками, спогадами. Вони щирі, правдиві. Не буду наводити цитати, авторів, щоб одних не вихваляти, а інших ставити на вид. Думаю, прийде час і ці думки, спогади будуть оприлюднені. В цілому опитування корисне й потрібне. Недаремно ж існують рейтинги. Вони ж для чогось придумувалися. І швидше всього мають не лише рекламний характер і зміст, а й є певним стимулом для того, щоб комусь підтягтися, підрівнятися до кращих.
І хоча дане опитування не лише корисне, потрібне, важливе, а в той же час – прикре. Прикрість полягає в тому, що в нас мало культури вдячності. Вона досить низька, найчастіше декларативна. А тим більше в мережі. Сказати, що цей вчитель хороший, майже нічого не сказати. Фактично, практично нічого не сказати. Це чистий формалізм. А тим більше просто назвати те чи інше прізвище. Дилема полягає ще й в тому, що мало тих, хто спонукає до цієї культури. Спонукнули – і виявили лише на поверхні кілька досить важливих, ключових проблем. Немає традиції, а тому немає й досвіту, практики. Ми всі в ритмі часу, в ритмі прагматики. Нам немає коли подумати, а тим більше сказати, а ще більше – слово добре та ще й комусь, про когось. Інколи дуже важко знайти потрібні й правильні слова.
* * *
У Болотниці, насамперед – її випускників – є винятковий шанс – бути першими, унікальними, масштабними й потужними. В чому суть?
Приміщення школи стоїть поки що нічийним. Ніхто не знає, що з ним робити. Школа ліквідована. Саме слово «ліквідована» чомусь навіює – ліквідована як шкідливий, ворожий елемент. Невже не можна було інакше означити закриття школи?!…
Вже починають розбивати вікна, залазити, капостити, нищити те, що повинно було збереженим. І не заїжджі це роблять! А ті ж випускники цієї школи, яким – у тому числі й увікнолазам – також, як писала одна опитувана: «[учителі] життя віддали школі і нам, учням». А тепер ці вихованці нищать документацію, виривають фото з альбомів, що валяються на підлозі в порожньому приміщенні, замість того, щоб віддати все це в болотницьку бібліотеку, сільраду, районний краєзнавчий музей. Картина моторошна… Врешті-решт забрати собі, зберегти й передати згодом тому, кого це зацікавить, хто з користю його використає. Ось вам і результат загальної чи конкретної культури. Будь-якої!
Писав, що захоплений групою «Моя Болотниця». Саме те, скільки і яких фото там виставляється, давно наштовхувало на думку: варто все це зібрати, систематизувати та зробити експозицію, скажімо, в приміщенні Болотницького будинку культури. Як би був прикрашений глядацький зал!!!
Зараз я думаю інакше. І навіть упевнений у цій думці. Приміщенням такої експозиції мають бути класи «ліквідованої» школи. Це має стати Музеєм-реквієм Болотницької школи, даниною всім учителям, всім випускникам, всім іншим працівникам школи, села (усіх професій). Із вашими спогадами якщо не про кожного, то про більшість. Їх треба не лише написати кожному з вас про всіх вчителів, кого ви знали, а й зібрати від усіх випускників, нинішніх мешканців і тих, хто виїхав із села. Також спогади про односельців. Їх може бути багато, бо кожна людина – унікум. Хай це буде, умовно кажучи, по одному реченню, маленькому абзацику. Але це буде ексклюзив (унікально, винятково, неповторно, єдиним у своєму роді). Підняти документи особисті, в районному, обласних, київських, московських і петербурзьких архівах – усі; різного типу друковані видання (особливо до 1917 року), можливо, й рукописні, передивитися районні, обласні газети (великобубнівську (якщо тоді така була), роменську, срібнянську, талалаївську, чернігівські), шукати скрізь, де тільки можна знайти бодай одне слово про вчителів, село. І це буде такий музей, якого світ не бачив. Але може побачити! Може побачити, – якщо 35 всіхушників організуються не проти одного, та ще й не місцевого, якому то й треба всього-на-всього один абзац про вчителів в одному із 18 стендів про історію села, яку зібрав, до речі, також не болотничанин; про справді визначних постатей, що народилися, поховані в Болотниці, про які також в основному збирає не болотничанин. І це все абсолютно на громадських засадах! Лише кілька осіб допомагає. Навіть особисті кошти вкладають. Звертався свого часу (28 листопада 2019 р.) через групу «Моя Болотниця». І що? Пише Алла Хоменко (лише вона по суті й написала): «Гарна ідея, з Анатолієм Миколайовичем усе вдасться зробити». Працюємо з Анатолієм Миколайовичем. А болотничани? А болотничани як води в рот набрали! Тільки лайки й ставили. Зате тут розмахнулися. Запитали ж думку, а не до діла запросили. Чужими руками хай все буде зроблено, але – по нашому!
35!!! активних болотничан. Це – армія! Ви місцеві. Знаєте всіх. Повторів не буде. Пропусків, сподіваюся, також. Вам це під силу! Ви – потужна команда. Організована. У вас присутній дух монолітності. Зорганізуйтеся!!! Мережа вам на користь. Долучіть ще десятки випускників. Зробіть це! Лідерів достатньо лише кількох. Вони серед опитуваних. Ті, хто далеко, допомагатимуть грошима, а ті, хто поруч, робитиме руками. Схема проста. Її треба тільки запустити. Потрібно три З(зе): Задумав, Захотів, Зробив. Перше Зе вже є – Зáдум. Почнете робити, знайдуться і гроші, і помічники. Створіть благодійний фонд; відкрийте рахунок; зробіть якісні копії випускних, групових, персональних фото, списків із класних журналів; збільшіть їх, щоб видно було з певної відстані; і ви побачите, що й приміщення мало буде. Кожен клас – п’ятиріччя чи десятиліття школи… Запросите мене на відкриття – внесу у фонд за кожен рік мого навчання в Болотницькій школі по тисячі гривень.
Мені здається, що саме так і треба використовувати приміщення тих шкіл, які ліквідовують, які прирікають до знищення. Їм треба дати друге життя: тихе, спокійне, не гамірне, але не менш потужне, ніж коли ця школа діяла, працювала і – вічне. Сюди тягнутимуться десятиріччями колишні вчителі, випускники, мешканці села… Вони разом зі школами цього не лише варті, а й заслужили! Цей музей останнім має «вмерти» в селі. А краще – збережений у віртуальному (в Інтернеті) світі. В принципі, він з самого початку може бути там. Тоді справді житиме вічно.
Це великий моральний злочин (про гріх я вже й не кажу), коли ліквідовуються, знищуються школи – осередки просвітництва, майбутнього, де виховувалися, вчилися і ті ж ліквідатори.
Треба це зробити, поки зовсім не розібрали, не знищили, не розкурочили приміщення шкіл. Адже в них живе дух усіх тих, хто там учився, працював. І цей дух треба зберегти, бо це світлий, чистий дух, дух добра, надії, першого кохання, майбутнього. Саме в стінах шкіл народжувалося, закладалося наше майбутнє. Знищуючи все це, школу, духовно відразу міняється село, занепадає духом. Воно потім швидко зникає й фізично. І ця перспектива справді реальна й невідворотна.
Прочитав в Інтернеті: «Хто зачиняє школу, відчиняє в’язницю».
Іван ЗАБІЯКА.
* * *
Результат опитування,
чиї прізвища учителів їхні учні хотіли б
бачити на стенді в центрі села Болотниця
Пояснення: Перша цифра означає загальну кількість тих, хто підтримав кандидатуру. В дужка: перша – кількість особистих пропозицій, друга – кількість підтриманих уподобаннями.
- (16.47). Ковальов Юрій Степанович – директор
- (14.49). Шевченко Михайло Іларіонович
- (07.29). Бойко Михайло Григорович
- (09.27). Гащенко Віктор Дмитрович
- (10.25). Шевченко Валентина Михайлівна
- (09.26). Ковальова Раїса Антонівна
- (06.27). Лавренко Катерина Федорівна
- (07.20). Лещенко Таїсія Василівна
- (07.18). Стронський Микола Павлович
- (07.15). Хоменко Марія Гнатівна
- (07.13). Шевченко Людмила Іванівна
- (05.15). Іванія Ліда Панасівна
- (06.12). Стронська Тамара Володимирівна
- (06.12). Бойко Віра Терентіївна
- (04.10). Стеценко Валентина Михайлівна
- (03.11). Діденко Людмила Іванівна
- (02.11). Онищенко Ольга Іванівна
- (03.07). Сьомик Ліда Федорівна
- (02.07). Іванія Михайло Лукич
- (02.07). Бойко Григорiй Iванович
- (03.04). Мусієнко Лідія Михайлівна
- (01.06). Лещенко Ніна Миколаївна
- (01.06). Лавренко Андрiй Григорович
- (01.06). Кунденко Григорiй Якимович – директор
- (01.06). Грінченко Нiна Степанiвна
- (01.06). Біленко Лiдiя lванiвна
- (03.03). Бабенко Іван Іванович
- (02.04). Чикиш Марія Семенівна
- (05.00). Михайлюк Віра Василівна
- (02.03). Гащенко Ніна Олександрівна
- (02.02). Іванів М. Л. – інспектор Талалаївського району, був директором Болототницької школи (після нього директор був Геря)
- (02.02). Дубинний Василь Степанович
- (02.02). Дмитрюк Сергій Анатолійович
- (02.02). Бовкун Катерина Карпівна
- (01.03). Джежуля Галина Федорівна – вчитель російської мови 50–60 р. (Зі слів учнів тих років)
- (01.02). Шевченко В. І.
- (01.02). Геря Василь Данилович – директор школи в 60-ті роки, вчитель історії
- (01.02). Бойко Оксана Іванівна
- (02.00). Петько Валентина Василівна
- (01.01). Сорока Микола Григорович
- (01.01). Сидиш Марія Семенівна
- (01.01). Лещенко Кость Сергійович
- (01.01). Кізенко Віра Михайлівна
- (01.01). Золотков Іван Петрович
- (01.01). Бойко Галина Василiвна
- (01.01). Бовкун Микола Федорович
- (01.00). Слуцький Валентин Васильович
- (01.00). Лазоренко Ольга Олександрiвна.
- (01.00). Клочко Галина Андріївна
- (01.00). Іванія Валерій Володимировим
- (01.00). Андріяненко Олена Григорівна
Опитування провів Іван ЗАБІЯКА
Пане Іване! Раджу Вам зустрітися з Сергієм Спутаєм, заступником керівника Куликівського відділення, який разом Наталією Халімон, нині головою Ради Куликівської ОТГ, на основі архівних документів і спогадів написали прекрасну об’ємну роботу “Учителем школа стоїть”. Це міцний вічний пам’ятник усім (без винятку) учителям і працівникам Ковчинської школи, які віддали і віддають себе справі навчання і виховання юних ковчинців з середини 19 століття і до нинішніх днів.
Пане Володимире! Дякую, що обізвалися. Але також раджу Вам ні з ким не зустрічатися, а прочитати книгу Василя Устименка “Слово про вчителя” (К., 2015).
“Книга розповідає про заснування та діяльність школи в селі
Жукля, що на Чернігівському Поліссі, і пропонується з нагоди
її понад півторастолітньої історії подвижницької діяльності
щодо передачі багатьма поколіннями педагогів своїх знань тисячам
їхніх вихованців, нашим випускникам, мудрого, доброго,
вічного.
Пропонована робота може бути корисною, потрібною, а, можливо,
комусь і конче необхідною із загалу краєзнавців, учителів
і учнів з різними уподобаннями і вимогами, небайдужим
пошуковцям освітянських творів з історії Чернігово-Сіверсько-
го краю та загалом України”.
Книга також написана “на основі архівних документів і спогадів”. Свого часу я писав про неї.
Але книга це одне, а музей в колишній школі – це зовсім інше. Зберігається приміщення, як об’єкт, а в ньому – багатодесятилітня історія школи, її випускників, історія села, його мешканців. До закриття школи був один характер просвітництва, після – інший. Ось у чому справа.
Мені здається, що Ви образилися на мене. Якщо моя порада зайва, беру її назад і прошу вибачення. Але Сергій Спутай – ще й активний краєзнавець, дослідник архівів, брав участь у створенні краєзнавчого музею с. Ковчин, одного з найкращих в Україні, досвід має неабиякий. Навіть дурні поради корисні, якщо їх правильно оцінювати…