Українсько-польський воєнно-політичний конфлікт на завершальному етапі Другої світової війни, до розпалювання якого долучилися німецькі та радянські чиновники, став приводом для того, щоб керівництвом УРСР, під примусом керівництва СРСР, 9 вересня 1944 року в Любліні була підписана «Угода між Урядом Української Радянської Соціалістичної Республіки і Польським Комітетом Національного визволення про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР».
Під взаємне переселення підпадали українці Лемківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя на землі радянської України (не менше 484 000 осіб), а поляки Волині, Галичини та Волині (близько 752 000 осіб) – на терени повоєнної Польщі, зокрема, на землі, що відійдуть їй від Німеччини.
16 серпня 1945 року СРСР підписав і опублікував офіційно договір з Польщею про визнання лінії Керзона українсько-польським кордоном і про «добровільне» виселення приблизно мільйона українців з Закерзоння. Цей договір був укладений на основі рішень Тегеранської (1943) і Ялтинської (1945) конференцій, учасники якої, керівники СРСР, Англії і США, і не думали питати згоди України на відірвання від її земель Підляшшя, Холмщини, Любачівщини, Надсяння, частини Бойківщини та Лемківщини. Для членів антигітлерівської коаліції це питання було несуттєвим, а для українців, які опинилися на землях Закерзоння – трагедією.
Із серпня 1945 року переселення українців повністю набуло ознак насильницького, оскільки польська влада залучила до цього процесу військо (не менше 27-ми батальйонів).
У березні 1946 року до Грубешівського, Томашівського та Влодавського повітів скеровано репресивно-каральні структури, які в середині липня в основному закінчили переселенську акцію. До кінця року проведено ще декілька спроб виселити втікачів із СРСР, насамперед південноукраїнського регіону.
Переселенців, крім західних областей, розселяли на сході й півдні України, переважно Дніпропетровській, Запорізькій, Кіровоградській, Миколаївській, Одеській, Херсонській, де відчувалася гостра господарська необхідність у робочій силі, а також було вільне житло, яке залишилося після депортацій у 30–40-ві роках десятків тисяч родин з німецьких, татарських, грецьких, болгарських і єврейських поселень.
Всім обіцяли життя в «комуністичному раї». Однак, природно-кліматичні умови там, особливо в степу, були зовсім відмінні від звичних для мешканців вищезгаданих територій Польщі, що унеможливлювало швидкий процес адаптації. Крім того, в переселенців велике несприйняття викликав колгоспний лад, а умови побуту далеко не відповідали елементарним вимогам.
Пізнавши такий «комуністичний рай», переселенці почали масово перебиратися до західних областей, де сподівалися прорватися через кордон на свою рідну українську землю. Однак, було пізно, а тому їм до серпня 1991 року довелося відчути всі принади «раю» разом з усім українським народом.
Про те, як все тоді відбувалося ми чули від живих свідків переселення, а останнім часом почали знайомитися з документами з розсекречених архівів.
Ось, наприклад, з листа МДБ СРСР від 6 серпня 1946 року №1379/с, адресованого заступнику Голови Ради Міністрів СРСР Лаврентію Берія можна дізнатися наступне:
«… станом на 15 липня ц. р., в порядку репатріації з Польщі на територію Української РСР прибуло 112 865 сімей українців-переселенців, загальною чисельністю 442 120 чоловік, значна частина яких знаходиться в тяжких матеріальних і житловопобутових умовах.
У Кіровоградській області з прибулих 2210 сімей отримали квартири 111 сімей, решта переселенців розміщені в квартирах колгоспників по 2-3 сім’ї; з прибулих у Полтавську область 1749 сімей переселенців, квартирами забезпечені тільки 648 сімей, решта розміщені в необлаштованих приміщеннях; в Одеську область прибуло 4942 сім’ї, з них квартирами забезпечено 3337 сімей, решта живуть в приміщеннях, непристосованих для житла.
Районні партійні та радянські організації питанню будівництва нових будинків для переселенців належної уваги не приділяють.
У Новгородському районі Кіровоградської області до 15 червня ц. р. Повинно було побудовано 275 будинків для переселенців, фактично приступили до будівництва лише 14 будинків.
У Велико-Токмацькому районі запорізької області переселенці до будівництва будинків не приступають. Оскільки районні організації належної допомоги їм у придбанні будівельних матеріалів не надають.
У переселенців відчувається гостра потреба в одязі та взутті, через відсутність якої діти не відвідують шкіл, а дорослі не виходять на роботу.
В районах Ворошиловградської області не охоплені шкільним навчанням більше 360 дітей переселенців, а в Баштанському та Бєляєвському районах одеської області – 87 дітей.
Проведенною перевіркою по 5 сільрадам Устинівського району кіровоградської області, встановлено, що з 630 працездатних переселенців працює в колгоспі тільки 37 чоловік.
У ряді листів, направлених за кордон, переселенці висловлюють невдоволення своїм становищем (листи затримані МДБ УРСР).
… На ґрунті тяжких матеріально-побутових умов багато переселенців покидають райони східних областей України та переїжджають у західні області з метою перебратися в Польщу.
З районів Запорізької області з кінця 1945 року станом на 15 липня ц. р. Виїхало в західні області України 1700 сімей переселенців, з Миколаївської – 1500 та Кіровоградської – 1160.
У результаті, в деяких західних областях України накопичилась велика кількість переселенців. Наприклад, у Рівенській області з осені 1945 року самовільно осіло 1735 сімей переселенців …».
Переселенсько-депортаційні акції здійснювалися в кілька етапів. Жертвами переселенсько-депортаційних акцій 1944–1951 років стало більше 700 тисяч українців Надсяння, Лемківщини, Холмщини, Підляшшя, Західної Бойківщини.
Олексій ОРЄХОВИЧ