Місяць тому в Україні скромно, але на державному рівні відзначили 120-річчя від дня народження Олександра Довженка. Незабаром будемо відзначати 70-річчя визволення України від нацистів.
Саме з цієї нагоди, на честь ще живих визволителів, в пам’ять мільйонів українців, що загинули в роки Другої світової війни, а також померлих вже після неї від ран чи старості, пропонуються уривки з розсекречених щоденникових записів Олександра Довженка, в яких він описує і відступ з України, і повернення, і свою передчасну смерть, і після війни.
Олексій ОРЄХОВИЧ
Відступ Червоної армії
06.03.1942
Самим страшним під час відступу був плач жінок. Коли я згадую зараз відступ. Я бачу довгі, довгі дорогі і чисельні села і околиці, і скрізь жіночий невимовний плач. Плакала Україна. Вона плакала, гірко ридала, свого дома проклинала, ой синочки мої, синочки, на кого ж ви мене покидаєте.
Дівчата – краса землі нашої. З невимовним сумом дивились вони нам услід. Білі обличчя їхні, і білі губи їх сухі, як у ангелів – архистратигів. Завмирали серця дівочі у німій тузі, і світ плив у їх очах від передчуття наруги, ґвалтувань, сорому і невимовних передчувань вагітності від ворогів …
Німець ґвалтував жінку. Вона одбивалася до останнього. Вона була вже майже голою. Вона уже була під насильником, і все ж він не міг її взяти. Тоді він застрелив її в лоб з револьвера і зґвалтував її мертву …
Так його застигли і вбили.
01.04.1942
Два поранених бійці, блукаючи в крові і горі, зайшли, чи може залізли рачки, через леваду та городи до однієї старої жінки переховатися од смерті й води напитись. Та так і залишились. Напоїла, нагодувала, і рани обмила, і чистими хустками перев’язала чи, може, порізавши сорочку, що приготувала на смерть. Приходили часом сусідки, одна – глечик молока. Друга – крашанок десяток, третя – сала, чи ще чогось, а четверта, відьма, до управи, до старости – та виказала всіх. З’явились німці.
-Що за люде? – Сини мої.
-Брешеш?- Як то брешу?
-Хіба ж їх не двох відрядила до Червоної армії?
-Не трогайте. Це ж бо мої діти.
Ваша мати? – Так. Мати, правда. Наша рідна ненька.
-Брешеш комісаре.
Та за зброю. Стала мати перед дітьми, обох затулила.
-Не дам, розбійники! Люди добрі, адже мої це діти, мої сини. Чого ж ви мовчите? Кажіть бо. Невже вам жалько їх признати, хоч на хвилиночку, благаю.
-Бреше вона, її сини на фронті.
І плакали люде. А бійці тоді:
-Матусю, спасибі, прощайте. Нам уже не страшно і не жаль нічого, коли є на Україні така мати.
-Стріляйте, солдати!
Команда. Залп. Отак попадали бійці, а за ними і безсмертна мати своїх синів, що десь на фронті німців б’ють і матір споминають.
14.04.1942
Єдина країна в світі, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалася чимось забороненим, ворожим і контрреволюційним, – це Україна.
Другої такої країни на земній кулі нема, де ж народжуватися, де плодитися дезертирам, як не у нас, де рости слабодухим і запроданцям, як не у нас. Не вина це дезертирів, а горе. Не судить їх треба, а просить пробачення і плакати за погане виховання, за духовне каліцтво у великий час. Хто судитиме? Брати-слідчі з трибуналів, що розпивали горілку із їдальні, з непривітним поглядом очей.
Юнаки мої сліпії, горе мені з вами …
4.05.1942
Сьогодні був у Микити Сергійовича. Теж говорив йому про необхідність фіксування імен героїв Вітчизняної війни … Йому, правда, показалося, що утворюючи при фронтах і арміях книги героїв, треба доручити це чесним людям і головним чином заносити мертвих, бо «є багато впливових людей, що позаносять у ці книги себе і своїх родичів у першу чергу» …
25.05.1942
Я глибоко переконаний, що німці одружуються з нашими дівчатами згідно таємного наказу: убити ворожих солдат і забрати в подружжя ворожих жінок. Вони уважні кавалери, і так небагато треба, щоб купити жіноче серце, що виросло серед грубості і байдужості до своєї жіночої статі.
А саме страшне, що дівчата не знають, що, виходячи заміж за німця, вони зраджують Батьківщину. Їх не учили Батьківщині – їх учили класовій ворожнечі і боротьбі, їх не учили історії. Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців …
Народу одпущено страждань такою мірою, такою новою небаченою мірою, про яку навіть і не підозрювало людство.
26.05.1942
Тридцятого січня сорок другого року у Києві на Подолі в тридцятиградусний мороз, у Києві на Подолі було оце і ніколи не вернеться, вели по вулиці з тюрми роздягнених, в одних трусах, і босих у кайданах сто чоловік матросів на розстріл через увесь Київ. Ішли, бряжчали кайданами невольники на рідній землі. Народ дививсь і завмирав од страху. А німоті немов того тільки й треба. Ведуть собі та на бранців хижо поглядають. На грудях автомати, а в грудях вовчі душі.
Не витримали люде. З риском для нещасного злиденного життя, знімали з себе манатки і кидали засудженим на плечі.
– Не треба, дійдем так. А ви собі гуляйте. Діждались гітлерової волі, гуляйте, множтеся раби!
– Давай, хлоп’ята.
Затягли моряки свою пісню «Розкинулось море широке» і пішли на страту. Вони забули про нечуваний мороз, що палив їх огнем. Голі і босі з піднятими гордо догори головами, вони бачили перед собою рідне блакитне море і співали востаннє йому славу.
26.06.1942
Ось і Россош. Істинний руський город, де населення чомусь розмовляє по-українськи. Кілька сот літ ніяк не встигне причаститися, ну та вже, здається, досить. Вже діти всі говорять по-руському.
Хватили ми з штабом отже на 120 кілометрів зразу на схід. Прощай, Україно, прощайте, надії, до кращих часів. Дивлюсь на шляхи на буграсті, воронезькі шляхи – сумно мені, сумно. По степах бур’яни буяють та цвітуть. Одні жінки, куди не глянь, робити нікому, ні коней, ні людей.
Не вдержали Оскола, трудно буде вдержувати степ. А чому не вдержали? Довго думаю, і мучуся, і б’юся головою, як риба об лід. Через дурноголову, неумну, малокультурну режисуру. Думають, понадівали лампаси і вже генерали. Ні, генерал по голові, а не по штанях, по культурі, по широті поглядів, по талану. Боже мій, скільки нещастя народу принесли наші тупоголові воєначальники і скільки ще принесуть. Вони будуть карать ні в чім не повинний народ за те, що не вміли командувати і тікали з орденами під хвостами з кобил, каратимуть за те, що не вміють командувати, карають фактом оддачі народу в лапи німців і каратимуть за те, що народ просто був під німцями і мусив якось жити, а не повісився увесь, чи не був увесь розстріляний німцями …
Одним словом, не розстрілюйте ж багато, чортові німці, хай ще своїм трохи зостанеться, – як говорив дядько, стоячи під кулями коло паркана. «Прийдеться після війни розстріляти мільйон українців», – прицілюється уже руський поет Долматовський …
02.07.1942
Сьогодні німці розгромили нашу Двадцять першу армію. Прогнали її за Оскол. Розбомбили на Осколі всі чотири переправи. Ми потопили свої гармати і багато гармат покидали на німецькому уже березі. От і уявіть собі таку картину. Вперед уплав перепливає німець Оскол і кричить «рус, здавайся!» Нічого не скажеш – це мужність і гордість. І тікають перед ними наші драгуни слабодухі, куди попало, покидавши зброю і чоботи.
Громить авіація, оперативна і моторна, як сатана …
Ми кричимо в газетах – ненавидьте німців! Чого ж їх ненавидіти, коли щодня в інформбюро-сводках ми читаємо протилежне – щодня бідні німці пишуть, що війни не хочуть і не вірять у перемогу. За що їх ненавидіти? Їх жаліти хочеться! Так виходить! Яка убога, беззуба і невинахідлива наша пропаганда, мертва і слабодуха. Труслива і жантильна. Відділ агітації і пропаганди убогий. А штаб фронту обріс АХО столовками і прочим тягарем. Непотрібним і паскудним …
В чомусь самому дорогому і важливому ми, українці, безумовно, є народ другорядний, поганий і нікчемний. Ми дурний народ і невеликий. Ми народ безцвітний. Наша нелюбов один до одного, непошана, наша відсутність солідарності і взаємопідтримки, наше наплювательство на свою долю і долю своєї культури абсолютно разючі і, об’єктивно, абсолютно не викликаючи до себе ні в кого добрих почуттів, бо ми їх не заслуговуємо …
У нас абсолютно нема правильного проектування себе в оточенні дійсності і в історії. У нас не державна, не національна, не народна психіка. У нас нема справжнього почуття гідності, і поняття особистої свободи існує у нас, як щось індивідуально-анархістичне. Як почуття волі (звідки індивідуалізм і атаманство), а не як народно-державне розуміння (марксівське) свободи як усвідомлення необхідності. Ми – вічні парубки. А Україна наша вічна вдова. Ми удовині діти.
Скільки Вороніжчини, Курщини, Стародубщини, Донщини заселено виключно українцями? Чому не приєднані вони до України УСРР по етнографічному принципу? Адже не збиралися ми з Росією воювати, ані сваритися. Одна ж сім’я. А так живуть собі в Росії «хахли», як і жили, навіть мову свою у школах учити забороняють, як при батюшці царі …
Самим кращим наочним приладдям німецької контрпропаганди у своїх частинах є зовнішній вигляд наших людей. Наші хати, двори, долівки, нужники, сільради, церковні руїни, мухи, бруд. Одним словом, все те, що викликає почуття жаху у європейської людини, і що наші великі правителі і їх великоміські підлабузники – самобрехи не бачать і не хотять бачити через одірваність од сучасного рівня пересічного європейського укладу речей.
10.07.1942
Колосальні втрати, що несемо ми в техніці, кидаючи її на переправах, на поламаних мостиках, на болотцях тощо, легкість, з якою ми все це робимо і перманентність цього прикрого явища свідчить, що ми неорганічно володіємо єю. Техніка ще існує окремо від нас. Тому і коефіцієнт її корисної дії у нас надзвичайно низький …
12.07.1942
Що найбільш дражнить мене у нашій війні – це вульгарний, лакований тон наших газетних статей. Коли б я був бійцем безпосередньо автомата, я плювався б, читаючи протягом такого довгого часу оцю газетну … чи одноманітні бездарні сіренькі нариси без жодного натяку на узагальнення, на розкриття сили і краси героїки …
Я ніде не читав ще ні одної критичної статті ні про безладдя, ні про дурнів, а їх хоч греблю гати, про невміння евакуювати, про невміння вірно орієнтувати народ …
Взяти хоча б останню драпанину з Россоші. Падлюки з штабу ухитрилися, не знаючи ні географії, ні топографії, спрямувати відступ машин на Стару Калитву на пором і погубити там тисячі машин в той час, коли за кілька кілометрів у Богучарі стояв чудесний міст.
До речі, ні одного понтона. В результаті сотні убитих і поранених, і тисячі погублених машин американських і наших, і майно в машинах. Я певний, що нікому за це не влетіло, наче так і треба …
Чи подивлюсь на пустелі, на кладовища, чи поплачу на руїнах і перелічу мільйони втрат? А потім умру од горя, щоб не бачити, як заселятимуть тебе, мати моя Україно, чужими людьми, як каратимуть твоїх недобитків синів і дочок за німецьке ярмо, за німецьких байстрюків, за каторжну працю в Німеччині, за те, що не вмерли вони з голоду і діждалися нашого приходу.
Прокурорів у нас вистачить на всіх. Не вистачить учителів, бо загинуть в армії, не вистачить техніків, трактористів, інженерів, агрономів. Вони теж поляжуть у війні, а прокурорів і слідчих вистачить. Всі цілі й здорові, як ведмеді, і досвідчені в холодному своєму фахові. Напрактиковані краще од німців ще з 1937 року.
13.07.1942
Білогорська драма. (При переправі через Дон на Павловське під час відступу з Россоші).
Якийсь падлюка і кретин – білогорський комендант вирішив перед мостом перевірити путьовки у всіх машинах. Внаслідок такого кретинізму збилося в купу більше трьох тисяч різних машин з усім, що тільки можна уявити. Лайки, суперечки, бедлам. Прилетіло двадцять сім бомбардувальників. Знищили дотла. Що робилося, не можна ні описати, ні забути. Загинули нізащо тисячі людей, тисячі машин покалічено, попалено. І все через одного дурня. І ніхто не зв’язав його, не застрелив. Я певний, що він і досі десь «не пущає» …
Дурак – не обов’язково Іванушка-дурачок. Дурак нині часом закінчує два факультети, займає високі посади, має ордена, престиж …
На роботі він не працює, він не робить нічого, бо робити він нічого не годен. Він може лише щось «провернути», «двинути», «утрамбувати», «ув’язати» і т. ін. Він розповсюджений, як бур’ян. Він скрізь …
Визволення України
13.08.1943
-Александр Петрович! – гукнув мені М.С., коли машини спинилися біля великого красивого яру.
Я підійшов. Привітався з командувачем Ватутіним, що стояв над яром з картою в руках.
-Вот начинается Украина. От эта яра Украина, – скаже М.С.
Я подякував його щиро. Я не впав на рідну землю на коліна, не заплакав, я мовчав. Передо мною була рідна моя земля, неорана, засмічена, з плюндрованими селами. Земля завойована, одвічна моя полонена. Скрізь жінки. Одні жінки та діти, де-не-де чоловік трухлявий, худий, згорблений, забитий і неначе хворий …
24.08.1943
Уночі на 23 серпня ми взяли Харків. Німці втекли з нього внаслідок нашого кругового наступу. Удень я поїхав до міста з Рузвельтом, Литвином, Бажаном і Костенком …
29.08.1943
Запропонував М.С. Хрущову утворити орден Богдана Хмельницького 29 серпня ранком у Померлах. Він прийняв цю мою пропозицію із задоволенням.
20.11.1943
Ми в’їжджали в Київ з т. М.С.Х. удень 6-го числа листопаду 1943 року. Се було в день визволення. Київ був очищений од німців п’ятого листопада уночі.
26.11.1943
Умираючи в Києві од голоду, од голодної водянки, нещасний мій батько не вірив у нашу перемогу і в наше повернення. Він вважав, дивлячись на колосальну німецьку силу, що Україна загинула навіки разом з українським народом. Він не мав надії зустрітися уже зі своїми дітьми, що поневолі кинули його на поталу. Він думав, що ми житимем усе своє життя по чужих країнах. Так у тяжкій безнадійності і помер у великих муках. Він проклинав Сталіна за невміння правити і воювати, за те, що мало готував народ до війни і віддав Україну на розорення Гітлеру, нагодувавши перед тим Німеччину і надавши допомогу підкорити собі Європу.
28.11.1943
Заборона «України в огні» сильно пригнобила мене. Ходжу засмучений і місця собі не нахожу. І все таки думаю: хай вона забороняється, бог із ними, вона все одно написана. Промову виголошено. Я знаю, наскільки почнеться добре відношення до мене зверху.
Може, я ще й поплачуся якось за це …
Сьогодні В. Шкловський розказав мені, що в боях загибає велике множество мобілізованих на Україні звільнених громадян, їх звуть, здається, чорносвитками. Вони воюють у домашній одежі, без жодної підготовки, як штрафні. На їх дивляться, як на винних. Один генерал дививсь на них у бою і плакав, – розповідав мені Віктор, усміхаючись розумною своєю усмішкою …
І ще розказував мені Віктор, що у Рокосовського перед війною були вибиті всі зуби. Хто їх вибив і за що, не знаю, а ходить тепер Рокосовський із золотими вставними зубами.
І ще про нього розповідають, що він не підписує смертних вироків, коли цього вимагають часом його фронтові судді і прокуратори. Він, очевидно, в своєму житті пересвідчився у чомусь вельми важливому.
29.11.1943
Приїхавши до мене з фронту з-за Фастова Віктор Іванов, плачучи, розповів мені, що він більш не може воювати в своїй частині. Його комбатальйона, у якого він працює заступником начальника штабу, якийсь майор Валентин Костюченко ненавидить українців смертною ненавистю, особливо мобілізованих у звільнених районах …
Він називає їх мерзотниками, що запродали Росію. «Слов’яни-запроданці», – це його лайка. «Слов’яне, брати-слов’яни, запроданці» ,- це базікає двадцятивосьмилітній в…к, командуючи якось там батальйоном на нещасній своїй батьківщині, що породила отаке падло.
Віктор плакав. Віктор – російський залізничник, що виріс на Україні і вважає себе чесно і чисто її сином.
Всеволод Попов, росіянин-москвич, розповідав мені з сумом, що під Мелітополем на фронті він був свідком явищ глибокообурливих і огидних. Він бачив, як наші визволителі нищили дівчат, що мали чи й не мали нещастя побути під німцями.
6.12.1943
Україна поруйнована, як ні одна країна в світі. Поруйновані і пограбовані всі міста. У нас нема ні шкіл, ні інститутів, ні музеїв, ні бібліотек. Загинули наші історичні архіви, загинуло малярство, скульптура, архітектура. Поруйновані всі мости, шляхи, розорила війна народне господарство, понищила людей, побила, повішала, розігнала в неволю. У нас нема майже вчених, обмаль майстрів. І коли я чую обвинувачення за «Україну в огні» в націоналізмі, як же гірко, як тоскно мені робиться на душі …
02.01.1944
Страшну, незабутньо страшну картину являв собою Хрещатик, відомий в історії Радянської України під іменем вулиці Воровського. Разом з усіма вулицями, що вливалися в нього цілі століття, він лежав перед нами поруйнований вщент… Се було щось подібне до руїн Риму, Помпеї чи Геркуланума … Але самий похабний, самий наймерзотніший будинок у Києві на Хрещатику на розі вулиці леніна універмаг, увінчаний божевіллям архітектурного свинства, стоїть цілісінький …
Потім я стрів жінку мого сторожа Архипа Андрійовича, що жив на Хрещатику. Виявилось, що він вибухнув разом з одним із будинків. «Почалося це з рогу Прорізної, де була якась комендатура. Біля комендатури стояло дві величезні черги киян. Всіх засипало цеглою, і німців також.»
Потім я розпитував ще багатьох людей і довідався, що не німці знищили центр нашої знівеченої столиці, а ми самі. Наші дурники перевиконали програму завдань і на сей раз, зоставшись вірними своєму стилю безбатченків дурноголових і геростратів.
Се ми налякали німців, висадивши в повітря кілька десятків фашистських офіцерів разом з нашими обивателями, що не бралися, звичайно, в розрахунок. Але я про се нікому в житті не скажу, бо належить говорити, що поруйнували наш «прекрасний милий Київ фашистські недолюдки. І що Лавру, святиню всієї Русі, висадили в повітря теж вони».
Смерть за захист України
31.01.1945
Сьогодні роковини моєї смерті. Тридцять першого січня 1944 року мене було привезено в Кремль. Там мене було порубано на шмаття, і закривавлені частини моєї душі було розкидано на ганьбу й поталу по всім зборищам. Все, що було злого, недоброго, мстивого, все топтало й поганило мене. Я тримався рік і впав. Моє серце не витримало тягаря неправди та зла. Я родився і жив для добра та любові. Мене вбила ненависть і зло великих якраз в момент їхньої малості.
Після війни
30.06.1945
Об’єднались всі українські землі. Буде єдине стадо і єдин пастир. Усі тепера будемо однакі. Не будемо вже польським бидлом, ні румунським, ні чесько-угорським.
Не будемо зневажати галичан за те, що вони добріші і культурніші від нас. Галичани не будуть боятися нас за те, що ми великі і жорстокосердні «несамостоятельні» люде, не європейські й не азіатські, окремі, як говорив той дядько. Узнаємо Закарпатську Україну, про яку у нас не було написано ні однієї книжечки, ні одного малюночка, ні однієї вісточки. Жили ми поруч тисячу літ, не сказавши один одному слова, ми принаймні, «великі» українці.
Одягнемо прекрасну Буковину, мальовничу слов’янку, в церобкопівський бушлат землянистий пацюкового покрою … .
22.01.1949
Корнійчукам і Бажанам
Прощайте, товариші, друзі і недруги, прощайте. Продовжуйте топтати моє ім’я, якщо комусь треба, нехай я швидше вмру. Бажаю вам довгого віку. Від усього поруйнованого серця бажаю кожному із вас зробити багато більше за мене і, склавши колись у прекрасному майбутньому трудовії свої руки, не будучи ніким не перебільшеним, ні засудженим, ні заплямованим і зневаженим, оглядаючи шлях свій і рідні народні лани широкополосі, засіяні невмирущими словами з душами чистими, не спустошеними брехнею, взаємною ненавистю, жадністю, жорстокістю, кар’єризмом, зітхнути легко, тихо і щасливо і втішитись думкою, яка не судилась мені:
Благословен труд, і день, і дом. Що мріяв все життя про створення добра.
Нема в мене дому і труд мій, зневажений вами, немає ціни в суспільстві, поскільки ми є його опікунами. І кожен день передо мною – смуток і журба.
Чим утішусь на чужині? Де преклоню голову сиву. В далекім Китаї, під чужим небом! Прощайте. Чи, може, й там виз найдете мене зі своїм злом, ви, мої щасливі бездоганні недруги.
01.11.1952
Я хочу жити на Вкраїні. Що б не було зі мною… Нехай зневага і зло людське круг мене, хай кличуть мене ворогом народу безсоромні й жорстокі службовці-людожери, якщо їм треба так. Я України син, України…
У перетворенім степу над великою урочистою рікою серед народу да поживу я, втішу своє серце, порадуюсь щастю його. Лечу.
Упорядкував: Олексій ОРЄХОВИЧ
Фото з архіву упорядника