15 лютого поточного року, у «День вшанування учасників бойових дій на території інших держав», відзначається 30-та річниця виведення радянських військ з Афганістану…
Гіркою даниною Україна заплатила війні в Афганістані – цій повномасштабній збройній агресії Радянського Союзу проти суверенного Афганістану під приводом боротьби з моджахедами, що тривала з 25 грудня 1979 по 15 лютого 1989 року, тобто 3340 днів.
За офіційними даними, всього у війні Радянська Армія втратила 14 427 осіб загиблими і зниклими безвісти. Українців загинуло 2378 осіб.
Поранення та контузії отримали більше 53000 осіб. Медична допомога була надана 463000 військовослужбовців.
За оцінками незалежних дослідників втрати Радянської Армії склали до 140 тисяч убитими та до 350 тисяч пораненими. Понад 160 тисяч українських воїнів пройшли через її пекло. Не повернулося додому 3360 синів, а 80 зникли та потрапили в полон. Отримали поранення понад вісім тисяч.
Точне число загиблих у війні афганців невідоме. Наявні оцінки коливаються від 1 до 2 мільйонів осіб.
У 1984-1985 роки, які виявилися найкровопролитнішими, в українські сім’ї щоденно надходили одна-дві похоронки. Найчисельніші втрати (72 відсотки) були серед рядових і сержантів, а це юнаки віком 18-20 років. А ті, хто залишився живим, і досі гоять фізичні та душевні рани. Серед них і моя землячка – медсестра Галія Лисякова.
Знала Галію Фаляхівну ще з 80-тих років минулого століття, але тісніше почали з нею спілкуватися наприкінці 90-тих, коли ми з чоловіком перевезли до себе на Броварщину мою маму з Антонівки Чернігівської області. Ненька скучала за селом, друзями, сусідами, Антонівською школою, в якій вчителювала близько сорока років. Одного разу вона познайомилась з Наталією Андріївною, мамою Галії Лисякової, і вони дуже швидко здружились, почали зустрічатися, знайшли спільні вподобання.
2005-го року, після презентації своєї третьої збірки поезій «Пахне осінь хризантемами», один примірник підписала Галії. Жінка розчулилась і коротко розповіла свою драматичну історію про службу в Афганістані, а потім принесла мені в бібліотеку ще й свої щоденники-роздуми про ті страшні криваві події та пару десятків чорно-білих світлин. Сказати, що все почуте від жінки та прочитане в щоденниках шокувало мене – нічого не сказати.
В послідуючі роки мені довелося кілька разів подавала в різні видання розповіді про цю мужню жінку, а ще друкувався в газетах і мій вірш «Медсестра», присвячений Галії Фаляхівні.
МЕДСЕСТРА
Медсестра у білому халаті нахилилась тихо над солдатом:
Чи живий ти, хлопче? Ніби дише, вітерець волосся ледь колише.
У Афганістані, у Кабулі Галія нічого не забула,
Але мусила там працювати, на житло в Союзі заробляти.
Рани, кров, душевні потрясіння, та її не мучили сумління,-
Брала бережно завжди в долоні звістку від Світланочки, від доні.
-Доню! Донечко моя! Світлано! Як скучає за тобою мама!
І цілує жінка ніжно фото: все, пора ставати до роботи.
А поранених все прибувало, часто у шпиталі ночувала.
Серце рвалось на шматки неначе: -Це ж за кожним вдома мати плаче,
І виходить часто на дорогу. Звідкіля чекати їй підмогу?
От забрали в армію дитину і закинули в чужу країну.
Тут стріляють, тут снаряди рвуться, тут душмани відчайдушно б’ються,
Ця війна чужа і непотрібна, але їй кінця іще не видно.
Все знесла, додому повернулась, та війна смертельна не забулась.
Часто сняться Галії солдати, що в Афгані вчилися стріляти.
«Гіркий полин війни» – це розповідь від першої особи ветерана афганської війни Галії Лисякової:
«В ті роки жили ми з донькою в кімнаті гуртожитку площею дев’ять квадратних метрів.
Одержувала медсестринську зарплатню 90 рублів та ще 12 рублів аліментів.
Закінчила Світланка вісім класів і заявила, що в дев’ятий не піде – нахапала п’ять трійок.
Моєю стежкою також не хотіла йти – жебракування, як у матері. Та коли навіть захотіла б навчатися в училищі, де взяти гроші на транспорт, одяг, взуття, їжу? На допомогу родичів нічого сподіватися. Отже, єдиний у мене вихід – завербуватися на роботу за кордон. Проплакала цілу ніч, а далі – у військкомат. Там якраз вербували фахівців до Німеччини, в Монголію та Афганістан.
Я й вибрала останній, бо там три ставки замість однієї і два, а не три роки служби. Ціле літо й осінь 1983-го збирала різні довідки, після того ходила до військкомату питати, коли ж, нарешті, відправлять. А ті собі на умі, відмовчуються. Доки таки не викликали.
Перед відправкою застрахувалася на десять тисяч рублів, якщо загину – донька буде забезпечена, купить квартиру, меблі, а я свій материнський обов’язок виконаю, бо дала ж їй життя…
Як зрозуміла, було це під кінець 1983-го року. Опинилася Галія в Кабулі, де працювала в інфекційному шпиталі, виходжуючи поранених і хворих воїнів. Кривава війна дихала на неї також, бо і в самій столиці було неспокійно від душманських наскоків. Не було коли вгору глянути від важкої роботи, а що означало бачити страждання тяжкопоранених хлопців? Душа жінки прийняла на себе стільки людського болю, що вистачило б не на одне життя. Все знесла мужня медсестра , бо думки про Україну, про доньку, яку залишила під опікою сестри Тамари, зігрівали душу, допомагали перетерпіти всі незгоди. І яким радісним було вертання додому вкінці 1985!
До виходу на пенсію Галія Фаляхівна працювала медсестрою в Київському пансіонаті для ветеранів-інвалідів та в Інституті нейрохірургії, та не сидиться вдома працьовитій жінці – вона і нині ще заробляє якусь копійчину на одному з великих підприємств у Требухові. Але до цього часу Галія Лисякова не може забути ті страшні роки, коли мусила від безвиході кидатися в пекло війни, щоб рятувати тих, хто «виконував свій військовий обов’язок». А ще про той час нагадують їй дві бойові та кілька ювілейних медалей. Особливо в цю лютневу пору…».
Щороку ми, сільські бібліотекарі, на своїх заходах у бібліотеці, в Будинку культури, в школі розповідаємо про наших «воїнів-інтернаціоналістів» (а їх у Требухові 18, в тому числі афганців 16 чоловік), про їх бойові шляхи.
Попри те, що Україна визнала цю війну Радянського Союзу агресією проти Афганістану, вояки-українці, котрі брали в ній участь, все одно прирівняні до учасників бойових дій і користуються відповідними державними пільгами, а пам’ятники учасникам війни в Середній Азії не підпали під декомунізацію в Україні.
Вітаю всіх воїнів-афганців з Днем вшанування та 30-тою річницею виведення радянських військ з Афганістану в 1989 році та низько схиляю голову перед світлою пам’яттю полеглих бійців та вірю в хороше майбутнє нашої рідної України!
Надія КОЛЬЦОВА
Читати також:
Війна в Афганістані (1979—1989)