Так називається книжка поезій, яка щойно вийшла у Чернігові в обласному видавництві «Десна». Досить незвична назва пояснюється епіграфом до книжки, вміщеним на її титульному листі:
«Восени тому спадає листя,
щоб весною знов зазеленіти».
У книжки два автори. Світлана Коробова (Прилуки) – педагог, авторка 15-ти книжок поезії, з них 5 – для дітей. Петро Антоненко – журналіст, засновник і редактор Чернігівських обласних газет «Світ-інфо» і «Струна», видав 4 книги прози і поезії.
Це перша спільна книжка авторів: поезії, написані у листопаді 2023 року. Крім поезій кожного з авторів окремо, творчим експериментом є заключний розділ – спільні вірші, де кожен вірш писали обоє авторів.
На вірші Світлани Коробової «Мене не забути», «Не доторкайтеся», «Перелити небо», «Сонцесяйне», «Змова» створено українські романси, музику написав Петро Антоненко. Авторка віршів зробила на них відео кліпи, як і на романс на спільний вірш «Секрет». Співавтори розмістили ці відео кліпи на своїх сторінках у Фейсбуці.
Всі інші вірші автори досі не оприлюднювали.
Вірші книжки дуже щирі, відверті. Тільки от читачі часто ототожнюють, змішують автора вірша і його ліричного героя, персонаж вірша. Насправді зазвичай цей персонаж здатен на багато більше, ніж автор. Тому до цих віршів треба ставитися саме як до поезії.
Перший розділ книжки – вірші Світлани Коробової, другий – Петра Антоненка, третій – спільні вірші. Ось повний текст книжки «Інтим осінньої весни».
Світлана КОРОБОВА
Мене не забути
Та хіба мене можна забути!
Озирніться довкола – я всюди:
У травинці, загорнутій в роси,
У краплинці, що канула в осінь.
Навіть в ваших очах я зорію,
Ваша тиша, ваш сон, безнадія,
У кайданки якої закутий,
Бо мене неможливо забути.
Я у диханні палого листя,
Нота, слово й, нарешті, ця пісня,
Яку можна й в мовчанні почути,
Бо мене неможливо забути…
Не доторкайтеся
Не доторкайтеся, бо щезне таїна,
Розчиниться у димному тумані.
Отак колись розтанула весна,
І літо, і пів осені в обмані.
Не доторкайтеся, нічого не кажіть –
Давайте просто будемо мовчати.
Не в кожного є місце у душі,
А слово більше нікуди дівати
І нізвідки узяти почуття,
І ніяк розсудити ці хвилини,
Якимось чином вставивши в життя,
Яке, на жаль, одне лиш у людини…
Перелити небо
Нам так гарно падати удвох,
І угору також підійматись…
Гойдалки любові тільки Бог
Може аж до неба розгойдати.
Хоч тримайся ти, хоч не тримайсь,
Як того захоче, так і буде.
Небо перелити через край
Можуть лиш закоханії люди.
Зорі знають все тепер про нас.
Сонцю доведеться лиш гадати,
Хто подарував нам дивний час –
Цю блакить небесну розгойдати.
Сонцесяйне
Тобі себе я віддаю
Всього до крапельки – тримай же!
Я несподівано люблю,
Самозабутньо і без фальші.
Ця непідробна чистота
Спада обом сьогодні з неба
І білим янголом сіда,
Нас пригортаючи до себе.
Мені себе ти віддаєш,
Всю, до останньої іскрини.
І сонце те не знає меж.
Яке ж тепло від тебе лине!
Яке ж від тебе сяйво йде!
І опромінює, й голубить.
Ніхто у світі і ніде
Так сонцесяйно ще не любить.
Змова
Вже треба вести розмови
Тілам, бо в самому Небі
Затіяли душі змову,
Тож я уві сні – до тебе
Лечу, аж палають крила,
Здіймаюсь у вир ілюзій…
Ми так уночі любили!
Нам свічку тримала Муза.
І капало ніжне слово,
Гаряче, униз стікало,
А потім являлось знову
Й обом шепотіло: «Мало»
Чи вистачить тілу мови,
Коли у самому Небі
Затіяли душі змову…
Я знову лечу до тебе
Фiльм
Вдивляєшся в кіно свого життя,
У короткометражки на екрані,
І по-дитячому наївне заняття –
Шукати кадри справжнього кохання
Стає для тебе смислом. У очах
Рябіє від картинок чорно-білих.
А де ж ота, у різних кольорах?
Ми б всі її побачити хотіли…
Ех, до кінця підходить серіал,
Життя уже прокручено чимало,
Розв’язка скоро буде і фінал…
Але кохання в кадр взяло й попало,
І погляд твій, як вкопаний, завмер,
Ти розгубивсь, нервово розсміявся…
Отак нам фільми ставить режисер:
Чекав життя – й на мить лиш обійнявся…
* * *
Довге волосся розгойдують води
То вгору, то вниз – і ніде від природи
Сховатись русалці сьогодні не вдасться.
Кохається з вітром. І дивиться щастя,
Як груди цілує, як пестить їх, ніжить.
– Не треба, – русалонька просить, – облиште.
Та вітер неначе її і не чує:
Здіймається хвилями зверху, вирує
І стогне русалка під ним від бажання…
Що далі? Куліси. І тайна кохання…
* * *
А люди в курточках застрягли, в капюшонах,
Лиш я одна розхристана іду,
І не боюсь, що сонце охолоне –
Бо у собі ношу цю висоту.
Струмує сяйво прямо через шкіру,
Назовні витікає, як ріка –
Творю, люблю… Буває і без міри!
Нічого ти не вдієш: отака
Шалена, навіжена, ще й гаряча.
Скажу вам чесно: можу обпекти
Не трохи, не легенько, а добряче,
Тож краще всім морозним відійти
Подалі. Може буде темнувато,
А може й холодно. Нічого, потерпіть!
Посяю іще трішки – і до хати:
Диван, блокнот й борщу каструлю гріть…
Грiшники
Побудьмо хоч трохи грішними,
Прощення попросимо потім…
Побудьмо палкими і ніжними,
Віддаймо тіла свободі!
Нехай проникають глибоко
Нестямні, шалені страсті,
Хай стогони стануть криками
Під хвилею млосного щастя.
Розкинемо руки утішено,
Впадем у обійми знемоги…
Які ж ми з тобою грішники –
Взяли й не спитали у Бога…
Осiння чаклунка
Я хочу зненацька тебе, гарячково,
Неначе від спраги – води.
Я хочу тебе, лиш тебе винятково,
Осіння чаклунко, прийди!
Прийди у обійми шалено-гарячі,
Відчуй мої губи на смак.
Як добре, що очі у ночі незрячі –
Не зможе побачити, як
В тобі я блукаю. Якесь божевілля!
Звільнитись несила від чар…
Осіння чаклунка шукає знов зілля
Й готує кохання відвар…
Iнтим
У нас віртуально чудовий інтим,
Точніше сказать: поетичний,
Складається він із метафор і рим,
Серйозний буває й комічний.
Той, перший, – лякає, від нього б втекти,
Та він якось міцно тримає,
– Ой-ой, – я пручаюсь й прошу, – відпусти!
А він ще палкіш обіймає.
Та ще і цілує мене разом з цим,
Й шепоче… (та це вже секрети!)
Такий віртуально-бешкетний інтим
Піймав мене… в сіть…інтернету!
Навiщо?
Якби ви музику писали
Отак, як я строчу вірші,
Тоді б мене приколисали,
А так… Сміюся від душі!
Ще й від душі спілкуюсь з вами.
Ці теревені заведуть
Мене і вас у ліс з вовками.
Й навіщо нам ця грішна путь?
Навіщо? Відповідь: не знаю.
За це мій розум в вухо – трісь!
Кажу йому: «Ми поблукаєм –
Побачим вовка й що він їсть».
Все гаразд
Небо вкрите сірою вуаллю,
Дивиться з-під неї і мовчить…
Що, як примиритися з печаллю:
Хай в мені там мжичить і мрячить,
Навіть хай у душу задуває,
Хай полоще в холоді її,
Все одно, я – дівчинка із раю,
Із того, що є тут, на землі.
І хоч разом плачу із дощами,
Сонце сушить сльози в той же час.
І життя відразу сповіщає,
Що в палаці в нього все гаразд…
* * *
Намалюйте мене такою:
Променистою, золотою,
Очі чисті, як два озерця…
Домалюйте велике серце
Не печаллю і не журбою…
Домалюйте мене собою…
Човник
Подайте мені човен, а не тріску,
Бо я ж на ній ніяк не допливу
До сяючого блискітками міста.
Тож поки що на березі живу.
Розклала тут намет і вже роками
Чекаю на той човен золотий,
Що припливе услід за кораблями.
От тільки б здогадатись, що він мій.
А на воді така щемлива тиша,
Неначе перед бурею, але
На березі я місце не облишу,
Бо відвернусь, а човник пропливе.
Кохаю
Магія? Примарна таїна?
Що це поміж нами – я не знаю.
Та із серця голос долина,
Вже давно забутий: «Я кохаю».
Ми йому не віримо іще,
Сумніви знущаються, терзають –
Навіть кров вже ріками тече,
Але з неї чується: «Кохаю».
У обіймах пристрасних видінь
Ми тепер щоночі засинаєм.
В наші сни незвана сходить тінь
і шепоче звабливо: «Кохаю».
Рiзнi дороги любовi
На руїнах любові немає ще нас…
Тому дивимось здалеку: наче в музеї.
Там відбір експонатів на себе взяв час –
Ящики уже з ними стоять вздовж алеї.
Десь і наша любов в тих пакунках лежить
І чекає, що скриньку Пандори відкриєм –
І тоді на руїнах ми будем за мить,
Ну а поки про це і подумать не смієм.
Тож давай мені руку і далі ходім,
Не на часі сюди нам іще зазирати.
Хоча… можем піти до алеї і втім
Оту скриньку Пандори музейну забрати
І сховати кудись, щоб ні час не знайшов,
Ні щоб хтось випадковий відкрити не зміг би.
На руїнах любові не наша любов,
Треба вкрасти ту скриньку і бігти. І бігти
Далі й далі. Причепим на неї замок
Надміцний. Я вже знаю із чого:
Зі сталевої віри і світлих думок…
У любові, ти знаєш, є різні дороги…
Далека зiрка
Вона до нього ще не наближалась,
Далека зірка. Сяє звіддаля.
Чи то хмарина ще не розгойдалась,
Щоб скинути на землю звідтіля,
Чи небеса за промені тримають
Й вона, немов висить на ниточках?
Ніхто, мабуть, в галактиці не знає,
Чому вона зависла у хмарках,
Чому вона не падає в долоні,
Підставлені для неї лиш, не зна
Який їх смак: солодкі чи солоні…
Давно не випадала із вікна
Душі своєї. «Сяйво розіб’ється,
Жарини згаснуть», – думає вона.
А небо, хоч тримає, а сміється:
«Чомусь вся мерехтиш, а льодяна»
У задзеркаллi
У задзеркаллі дивних сновидінь
Горить вогонь. І ми над цим багаттям
Замерзлі душі гріємо. А тінь
Розказує усім, що ми крилаті,
І наші крила начебто зрослись,
Їх роз’єднать не може навіть вітер.
Красивий сон. Зове обох у вись.
Великий хтось наказує летіти.
І ми вві сні, чи, може, не у нім
Здіймаємось обнявшися над світом.
Навколо все у нашому вогні,
Яка чудова місія – горіти
Й запалювати все, що навкруги,
Любов’ю нашою! Та ми у задзеркаллі.
Сон щезне – ми попадаєм в сніги.
Але й вони розтануть від кохання.
Найкращi сни
Найкращі сни у світі – будуть наші!
З шикарними палацами увись,
З хмільним вином бажань в прозорій чаші,
І спитим, і розлитим нами скрізь,
Де тільки можна… Страсті шаленіють,
Виносять нас за межі вже буття,
А душі ненаситні ще й воліють
Утілити ілюзії в життя.
Не втихомириш їх і не зупиниш,
Хіба що це зробити може час.
Та поки він штовхає ночі в спини,
Щоб кращі сни привозили до нас…
Наворожу
Таємна магія мовчання.
Замкнулись. Кожен у собі.
І починається гадання
О тихій, зоряній добі.
Душа – така собі ворожка.
Їй розум каже: «Так роби!»
Але вона отак не може
І робить зовсім навпаки.
Таємна магія мовчання.
Тож поки тиш, наворожу
Нам з вами справжнього кохання
І в зілля часу підмішу…
Нашi руки
В холодному такому світі
Зустрілись раптом наші руки,
Щоб від самотності зігріти,
Від всіх печалей і розлуки.
До гурту сходяться морози –
Щось проти грішних замишляють.
В нас на очах від щастя – сльози,
А отакі не замерзають.
Сніг не змете нас, дощ не змиє,
Бо всі руки чотири – разом.
Хай завірюха вовком виє,
Ми – понад холодом, над часом…
Це ти на мене дихав…
Сніг розтає від нашого тепла.
Ого, що ми з тобою натворили!
Стежина, іще вчора біла-біла,
Мокрющу руку вдалеч простягла.
Це ти на мене дихав так коханням!
Сніги аж до струмочків розтопив.
І листопад бокал весни відпив,
На щастя розтрощивши на світанні.
Проміння, відчуваєш, виграє?
У душі запускає сонце стріли.
Обом уже серця нам простромили.
Ти знаєш, де моє, а де твоє?
В нас любов
Нема свічі. У небі морок.
І відчувається, що скоро
Зашморга носом зверху дощ.
І заволають краплі хором,
Як навіжені, нам про щось
Передзимове і холодне.
А ми в селі вже топим піч,
Дров говір чуть: «Гаряча ніч
Ще запланована сьогодні».
Та ми, як хвилі із безодні,
Все зносим на путі господній,
Не чуєм тріскоту ні дров,
Ні співу крапель – в нас любов…
Стіл. Піч. Бокали з «Азнаурі».
«Ні» – суму, осені, зажурі,
Вогонь підморгує нам двом…
Нiколи
А я нікого не шукала,
Бо галерея із облич
Мені і трохи не цікава.
Одна стрічала день і ніч.
Одноманітні силуети
Ішли і падали в туман.
Гукали звідти: «Де ти? Де ти?»
Кудись заніс їх вітрюган.
«Ну от, нарешті відпочину», –
Отак подумалось мені,
Та скинув з неба Бог мужчину:
– Це твій. А я сказала: «Ні!»
Час підморгнув – я засміялась.
– Не помиляєшся? – спитав.
Пішов, а я… Я закохалась.
Час повернувсь й так реготав
Із мене – падав аж додолу.
Словами я не опишу.
От тільки слово це «ніколи»
Ніколи більше не скажу.
Мости
Якби собі когось шукала,
Повірте, я б давно знайшла.
А так, у човен часу впала
І попливла. І попливла
Удалечінь за течією.
У напрямку однім: туди.
І перепоною моєю
Були лиш спалені мости.
Під ними я не пропливала,
Однак дивилася здаля
І дивувалась, що гуляла
Колись по них, хитких. Земля
Була ж ось поряд – зовсім близько,
А я не бачила її.
Сліпі, глухі, духовно лисі
Все запевняли: ми – твої.
Я ж відчувала, що хитались,
Коли пройду туди-сюди…
І поки думала, вагалась,
Час сам спалив до тла мости.
Тепер не хочу навіть зводить –
Від них в очах аж чорнота…
Пливе мій човен в чистих водах,
І сонце сходить і сіда…
Розмова зi снiгом
Як ти збирався розтавати,
Навіщо випав? От скажи.
Я по льоду іду до хати.
Ні, це не стежка – віражі.
А я вважала: ти – дорога,
Тобі довірилась дарма,
Ти бач, роз’їхалися ноги…
Сніг посміхається:«Зима»…
А я іду. Впаду – і встану.
Впаду і встану знов і знов.
Для когось – випаду, розтану…
Сніг посміхається: «Любов!»
Рядок
Цей сум незнайдених рядків
Отак щемливо огортає.
Дивлюся вгору, вниз – звідкіль
Прийшов неждано? І не знаю,
Як в нас потрапив, охопив,
Навіщо стелеться у душі.
Я відпила і ти відпив –
Тепер його прогнати мушу
Оцим віднайденим рядком.
Дивлюся вгору, вниз – не знаю,
Звідкіль до нас обох прийшов.
Та ми промовили: «Кохаю».
І д е щ о т р о ш к и і р о н і ч н е
Наркотик
Творчість -–це теж свого роду наркотик,
Підсядеш на нього – і все!
Відразу кінець повсякденній роботі…
Хто ж хліба у дім принесе?
Ще й дощ за вікном! Удворі, як на пляжі –
Умови усі, щоб сидіть
Отут, на дивані, в одежі домашній
І пальцем по клавішах бить
У такт із дощем: бах-бах, бац – і готово.
Аж страшно, буває, стає
Від того, що можна робити зі словом.
Кохання… Таке воно є!
Цілую те слово у ніс, у животик,
Й сама перед ним в негліже.
Любов – це наркотик. Це сильний наркотик!
І хліба не треба уже.
Зараза заразна
Які ж ми бешкетні удвох! Шалапути!
Такого накидали в віршики людям!
Тепер в їх уяві інтимна картинка:
Мужчина й під ним намальована жінка.
Тож , мабуть, мені роз’яснити всім треба:
Це прояв бажання – звичайна халепа.
– Бажання інтиму, – домислить хтось зразу.
Бажання писати! – про цю я заразу.
Скажу по секрету: я тиха, я класна,
Але в мене ручка – зараза заразна:
Напише таке, що аж сором читати.
Не знаєте, де совість в ручці шукати?
Як стати імпотентом
Ох, і строчить же вірші!
Якось не по схемі.
Ще й сміється від душі.
Зараз ще дам… тему.
В голові лиш: наздогнать,
Та від цього темпу
За хвилину можна стать
Тричі імпотентом.
Зарилася
Іронічний віршик (не про мене)
Зарилася у себе і чекаю,
І боячись сприймаю щось нове.
І поки я в норі переживаю,
Хтось у палацах сяючих живе.
Здається, що це все несправедливо,
Але вина сугубо тут моя:
Сиджу у погребі і жду із неба дива,
Ще й вірю: упаде і засія…
Чи то дурна, чи то така наївна!
Накрию мокрим я себе рядном:
У жінки, що зарилася, є спільне
З підземним жителем, точніше, із кротом.
Шикидим
Примітка: «Шикидим» з турецької – це буквально «рухай тілом».
На когось – Араміс, Атос, Портос,
На мене ж впав із неба дід… Мороз.
Я придивилась: сива борода,
Глухий, мабуть, підсліпуватий… Даааа,
От що Снігуроньці робити із таким?
Дід підморгнув: «Станцюймо шикидим!»
– Що-що? – аж підлетів угору сміх.
– Що-що? – упав від реготу вниз сніг.
А я до діда ближче підійшла:
– Прикольний! і за бороду взяла.
А він мене за талію – і все,
Несе нас шикидим кудись, несе.
Сніг, Вітер дивляться: «Ух, парочка крута!»
В Мороза аж синіє борода,
Вчепився в довжелезні дві коси.
– Ой-ой, ах-ах, – шаліють голоси.
Накрив із головою нас інтим
У специфічній формі – шикидим.
Палахкотіло! Синій-синій дим…
Згоріла борода – дід виявивсь крутим!
Петро АНТОНЕНКО
Ворожіння
У моїх ворожіннях
знов з`являєшся ти.
Не туманним видінням,
а така во плоті.
З неба наш поцілунок
теплим подихом губ.
Цей дарований трунок,
цей не вінчаний шлюб.
Попрощаємось знову.
Дограває шансон.
Тільки хочеться чомусь
повернути той сон.
* * *
«Та хіба мене можна забути?»,
посміхнувшись, сказала мені.
І запала кохання отрута
в спраглу душу на довгії дні.
І щодня я тебе забуваю,
і щоночі тікаю у снах.
Стежки пам’яті – хай заростають.
Охолоне цей шал у серцях.
І спокійно зустрінемось знову.
Бо невже те було все у нас?
Тільки що, як прониже раптово
теплий пломінь, що все не погас?
* * *
В цей безшелесний падолист,
у мерехтливому тумані
десь заблукав від тебе лист,
відправлений у ранній рані.
І я на пошту не грішу,
таких листів вона не носить.
У сірім маєві дощу
десь розчинилась неба просинь.
І як туди прокласти міст,
де ще горить любові ватра?
А я усе чекаю лист,
відправлений тобою завтра.
* * *
Наворожи мені любов,
таку, що можна ошаліти.
Щоб я забув усе і знов
шукав тебе у дивнім світі.
Щоб наші душі і тіла
сплелися в чистому бажанні,
і замість слів, у нас була
таємна магія мовчання.
І щоб хмеліла голова
у цьому шалі невмирущім.
І нащо нам тоді слова,
коли тіла говорять, душі
* * *
Нам з вами рано в монастир,
не нагрішили ще на нього.
В тілах і душах цілий вир
бажань, незвіданих до того..
* * *
У нас віртуально чудовий інтим,
і більше нічого не треба.
І він не розвіється, наче той дим,
у сірому просторі неба.
Придуманий нами красивий роман –
це краще, ніж прісна реальність,
йому не загрожує жоден обман.
Чудова така віртуальність.
І хай «заплітають» убогі плітки,
ми знаємо краще від когось,
наскільки безгрішні ці грішні стежки,
позичені нами у Бога.
* * *
У нас було все. І більше.
І ми потонули в ньому.
У тій неймовірній тиші,
такій, як удари грому.
У тому хмелю жагучім,
у тому п`янкім дурмані.
що так таємниче мучить,
що так до нестями ранить.
І два ошалілі серця
отак в унісон забились.
Палало любові скерцо.
…Як гарно це нам наснилось.
Світлана КОРОБОВА, Петро АНТОНЕНКО
Творчий експеримент: спільні вірші. Кому які належать рядки – немає значення.
Секрет
Український романс
Наші тіла і душі
вже поза нами десь.
Може, у диких пущах,
може, серед небес.
Їм, безумовно, гарно,
Де б вони не були.
Щось таки планетарне
Ми у собі звели.
Світле, величне, пишне,
І назва йому «Секрет»
Тримаємо в повній тиші
Найкращу з усіх планет.
Прояви спокуси
Ми з тобою безгрішні грішники
У написаній нами картині.
Префікс «без» – щоб себе утішити
Запевняючи всіх: невинні.
Ми з тобою безгрішні грішники,
Чисто внутрішній прояв спокуси.
Не втекти і ніяк не залишити –
У собі десь носити це мусим.
День зриває квітки того марева,
Пелюстки повизбирують ночі,
Дивно: ходять ті прояви парами
Й одне одному кажуть : «Я хочу».
* * *
Іду. Сьогодні їду
До себе, а завтра – до вас.
Зимно, а в серці квітень.
Дуримо з вами час.
Березень, червень, грудень…
Власне, не в цьому річ.
Нас огорнув не будень,
Нас полонила ніч,
Ця незвичайна – біла,
Світло згори спада.
Видно: не догоріли
Наші іще літа.
Бачиш? Вогнем палає.
Полум’я душ тріщить
Десь аж за небокраєм,
Хоч на землі дощить.
Музика
Найкраща музика – слова.
Твою я чую і в мовчанні,
Бо кожна нота ожива,
Коли озвучена коханням.
Тебе складу з високих нот –
І будеш враз у піднебессі,
Душі всього один акорд –
І ти, як сонце, усміхнешся.
І попливе з-під ніг земля
Від слова ніжного «кохаю».
Ти – нота «до», я – може, «ля»,
Але ми – музика, я знаю…
Я хочу до тебе
Ніч з крилами янгола випала з неба,
Невинна і світла. Я хочу до тебе
У руки, у губи… А ще хочу в душу,
Розкрий її ширше – до щастя зворушу,
І пестити буду душею своєю,
Допоки удвох не злетим над землею…
———————————-
Накрила нас нічка чудним покривалом,
і нам її мало, все мало і мало.
Падіння і злети у простір, у небо.
Нам тільки за зорі триматися треба.
Злились воєдино і душі, і губи
у цьому небесному, чистому шлюбі.
І хочеться навіть під вранішнім небом
знов чути і чути: «Я хочу до тебе».
Еротичні дві картинки
Іронічне
Ми в таку упали єресь!
В неймовірні лабіринти:
Серед зим – квітує верес,
серед літ – самі сніжинки.
Подивилися в люстерко,
В чарівне, й відкрили рота.
Аж в очах усе потерпло:
Там стоять два ідіоти.
Квіточки – в очах. Волосся
Розкуйовдили сніжинки,
Руки голі, ноги босі –
Еротичні дві картинки.
………………………………
Ми в таку упали єресь!
В неймовірні лабіринти:
Серед зим – квітує верес,
серед літ – самі сніжинки.
Чи це сон, а чи реальність?
Так бабахнутись із ліжка!
Ну, триклята віртуальність!
Прокидаюсь… в ритмі вірша.
Де ж той ритм твойого тіла?
Чи примарилося знову?
Чи кудись ти відлетіла
від таких от безголових?
«Невже це я таке зробила?»
Знову іронічне
«Невже це я таке зробила?»
«І не віднікуйтесь, будь ласка».
«Влюбила! В себе вас влюбила!»
«Добила все таки, добила».
Він упиравсь, як тільки міг,
брикався, наче сторопілий.
Аж бац! – на голову цей сніг,
і у мізках аж зачманіло!
Така засніжена любов!
Аж б’є під дих. В очах тьм’яніє.
«Невже я закохався знов?
І антистрес уже не діє?»