Сьогодні, 12 грудня, запросили мене у Теплицю на зустріч із броварськими освітянами, щоб почитала їм свої вірші, познайомила із своєю творчістю.
У мене правило -читати свої поезії напам’ять, і я його стараюся дотримуватись. Для чого? Та щоб бачити очі і обличчя присутніх, їх реакцію на мої твори. От і сьогодні так було. Але помітила сльози в очах однієї жінки іще із самого початку, коли читала вірші про свої дитячі роки, улюблене село Антонівку на Чернігівщині, своїх друзів і рідних, про Броварщину, яка стала другою малою батьківщиною. Бачу, що жінка уже хустиною сльози витирає, а коли дійшло до теми Другої світової війни, а потім і нинішньої – про окопи, бліндажі, розруху, смерть військових і цивільних, -людина і зовсім розчулилася. Та так, що і я мало не заплакала. Ледве стрималася, бо мені ж іще працювати.
Після заходу підписала та подарувала усім присутнім по книзі, а Оксані (так її звати) – дві. Потім почала розпитувати, чому вона так гостро реагувала на мої вірші. Виявилося, що жінка – переселенка (ВПО) з Херсону, отож пригадала рідний дім, у який уже не повернеться ніколи, родичів і друзів, яких доля розкидала по всьому світу, дорогі серцю могили предків (хто їх тепер буде доглядати?), щоденні втрати на кривавій, безжальній війні, яка руйнує усе: дороги, мости, будинки, життя людей. Їм, переселенцям, особливо важко, то ж мусимо їх підтримувати та допомагати…
Надія КОЛЬЦОВА