У своєму вірші «Заповіт» Великий Кобзар Тарас Григорович Шевченко, зокрема, заповідав українцям:
« …
І мене в сім’ї великій,
В сім’ї вольній, новій,
Не забудьте пом’янути
Не злим, тихим словом.»
Однак, здавалось би в «сім’ї вольній, новій», але у ході перейменування на Семенівщині Жадівської середньої школи імені Тараса Григоровича Шевченка на Жадівську загальноосвітню школу І-ІІІ ступенів при цьому забули додати -«імені Тараса Григоровича Шевченка». Так і живе чимало років без імені Великого Кобзаря школа, яку закінчили досить відомі жадівчани.
Про брак імені у назві навчального закладу усвідомили тільки у вересні 2013 року. Та й то, завдячуючи великому здивуванню земляків з Києва, що колись закінчили імениту школу.
За словами одного з учасників тих подій – черкащанина, шевченкознавця, заслуженого працівника культури України Володимира Костянтиновича Портянка сталося це 21 вересня 2013 року, коли до учнів Жадівської ЗОШ I-III ступенів він завітав разом з: головою Семенівського відділення Чернігівського земляцтва Євгеном Миколайовичем Клименком; уродженцем села Жадове, скульптором Іваном Романовичем Липовкою, заступником голови Семенівського відділення земляцтва, членом Національної спілки журналістів України Сергієм Михайловичем Панкратьєвим, начальником відділу освіти Семенівської райдержадміністрації Сергієм Михайловичем Гузоватим, директором районного Будинку творчості Володимиром Івановичем Ткаченком. Того ж дня шановні гості ознайомилися з виставкою квітів, завітали до музейної кімнати «Шкільна світлиця», розповіли про роботу земляків, а скульптор Іван Липовка подарував школі барельєф Тараса Шевченка.
Саме під час спілкування з учителями школи й довідалися, що навчальний заклад вже давно безіменний. Поговорили, що добре було б забуте ім’я повернути школі у рік 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка та позбутись несправедливості. Вчителі також були за.
Однак, тоді все закінчилось розмовою. А тому, щоб зрушити питання з місця, до директора Жадівської ЗОШ І-ІІІ ступенів Любові Михайлівни Сенченко з відповідними письмовими пропозиціями на початку лютого 2014 року звернулися: Семенівське відділення земляцтва та група випускників школи. Після цього Любов Сенченко спрямувала своє подання від 18 лютого 2014 року №19 до відділу освіти Семенівської райдержадміністрації.
У відповідь на це подання відділ освіти райдержадміністрації надіслав до школи лист від 03 березня 2014 року №01-02, у якому повідомив, що треба все робити відповідно до вимог Закону України «Про присвоєння юридичним особам та об’єктам права власності імен (псевдонімів) фізичних осіб, ювілейних та святкових дат, назв і дат історичних подій» від 24 травня 2012 року №4865-VI (далі – Закон) та Постанови Кабінету Міністрів України від 24 жовтня 2012 року №989 «Про затвердження Порядку проведення громадського обговорення під час розгляду питань про присвоєння юридичним особам та об’єктам права власності, які за ними закріплені, об’єктам права власності, які належать фізичним особам, імен (псевдонімів) фізичних осіб, ювілейних та святкових дат, назв і дат історичних подій» (далі – Постанова 1).
Однак, після надходження до школи листа з відділу освіти все зупинилося.
Адже відповідно статті 13 Закону «Витрати, пов’язані з присвоєнням юридичним особам та об’єктам права власності імен фізичних осіб, ювілейних та святкових дат, назв і дат історичних подій, зміною або відмовою від присвоєних імен фізичних осіб, ювілейних та святкових дат, назв і дат історичних подій»:
1.Витрати, пов’язані з присвоєнням юридичним особам та об’єктам права власності імен фізичних осіб, ювілейних та святкових дат, назв і дат історичних подій, зміною або відмовою від присвоєних імен фізичних осіб, ювілейних та святкових дат, назв і дат історичних подій, можуть здійснюватися за рахунок коштів державного та місцевих бюджетів, а також коштів юридичних осіб.
2.Фінансування витрат, пов’язаних з присвоєнням, зміною або відмовою від присвоєних юридичним особам та об’єктам права власності імен фізичних осіб, ювілейних та святкових дат, назв і дат історичних подій, залежно від того, хто ініціював порушення цього питання, здійснюється за рахунок коштів:
державного бюджету, якщо ініціатором є державний орган;
відповідного місцевого бюджету, якщо ініціатором є відповідний орган місцевого самоврядування;
юридичних осіб, якщо ініціатором є керівник підприємства, установи, організації.
Мабуть, питання фінансування й було одною з причин того, що до цього часу жадівчани не провели громадське обговорення відповідно до Постанови 1. http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/989-2012-%D0%BF
Без сумнівів, великий вплив на темпи повернення школі імені Тараса Шевченка також мали трагічні події в державі: Революція Гідності, окупація Криму, війна на сході України.
Але Володимир Портянко не погодився з таким ставленням до відповідального питання та почав усіх турбувати. Наприклад, по електронній пошті він звернувся до Чернігівської обласної ради. Звідти отримав відповідь:
«Щодо зміни найменування Жадівської ЗОШ Семенівської райради.
Відповідно до ст. 90 Цивільного Кодексу України, Закону України «Про загальну середню освіту» передбачено, що зміна найменування юридичної особи, в тому числі і загальноосвітнього навчального закладу, відноситься до повноважень її власника та здійснюється за його рішенням.
Для розгляду питання змін найменування навчального закладу Вам необхідно звернутись до Семенівської райради.
Також додатково повідомляємо, що Ваше звернення до органів державної влади та місцевого самоврядування повинно бути оформлено відповідно до вимог статті 5 Закону України «Про звернення громадян».»
Тим часом Євген Клименко зібрав деякі документи, які підтверджують те, що школа в минулому носила ім’я Тараса Шевченка.
Наприклад, на документі датованому 5 червня 1973 року стоїть штамп з чітко розбірливою назвою «Жадівська середня загальноосвітня трудова політехнічна школа ім. Т. Шевченка».
А в трудовій книжці вчителя був зроблений запис про те, що «Жадівська середня школа перейменована на Жадівську загальноосвітню школу І-ІІІ ступенів на підставі Положення про загальноосвітній навчальний заклад, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 14 червня 2000 року №964» (далі – Постанова 2). http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/964-2000-%D0%BF
Звичайно, що Постанова 2 не давала жодних підстав на видалення імені Тараса Шевченка з назви загальноосвітнього навчального закладу. Як це сталося – може пояснити тільки той, хто займався перейменуванням.
Приємним є й те, що випускники Жадівської середньої школи, яких доля розкидала по всьому світу, пишаються тим, що вона носила ім’я Тараса Шевченка. Ось хоча б один приклад.
У столиці далекої Бурятії Улан-Уде у відділенні функціональної діагностики Республіканської клінічної лікарні імені Миколи Семашка працює медичною сестрою вищої категорії Людмила Анатоліївна Фоменко, яка з гордістю повідомляє на сайті лікарні: «Я народилась 23 січня 1961 року на Україні в селі Жадове Чернігівської області. Навчалась у Жадівській середній школі імені Тараса Шевченка до 8 класу. Закінчила школу з похвальними листами …».
Переконаний, що найближчим часом стартують і будуть успішними громадські обговорення відповідно до Постанови 1, а Семенівська районна рада в тісній співпраці з Семенівським відділенням земляцтва прийме всі необхідні рішення, як те передбачено Законом. Адже депутати районної ради й не з такими питаннями справлялися!
Олексій ОРЄХОВИЧ, заступник голови Ради Чернігівського земляцтва
Як на мене, хоч я і не правник, тут має йтися не про надання школі імені Тараса Григоровича Шевченка, а про виправлення допущеної юридичної помилки. Слід зібрати документи, які б свідчили (а тут уже деякі наведені), що школа носила ім’я Т. Г. Шевченка і що не було жодного рішення про відміну цього почесного звання. А далі крапку має поставити суд. І все. А для цього звичайно потрібна громадянська свідомість і політична воля керівництва району. Адже у чиновників на все є кошти, лишень на культуру не вистачає. Тому й маємо на сьогодні нахабну і цинічну агресію Московії на Донбасі. Моє рідне село Сахнівка досі офіційно називається Ленінівкою і питання так само впирається в кошти. До мене минулого року навіть приходили з погрозами, аби я не порушував це питання, бо ж “треба буде їздити в район міняти паспорти і плати за це 50 грн”. Людина є такою, якою є її свідомість не біологічна, а духовна. Духовна ж свідомість формується засобами культури. Звідки й людина, як духовна сутність, є продуктом культури. Свого часу молодий київський поет Леонід Кисельов писав про Тараса Шеченка так:
В камені, в дереві, на папері,
У бронзі, в мармурі, небутті.
А вже на крицевій небесній сфері
Літа ці карбують його путі.
На ритинах, на порцеляні,
На прапорах, на рушниках …
І не приспати його кохання,
Не вколисати на рушниках.
Треба Вкраїни. Надій і суму.
Селянських хат і курних шляхів.
Треба землі, де завжди пульсує
Шевченкове серце. Шевченків гнів.
1968.
Тож, якби у районних чиновників у грудях пульсувало Шевченкове серце і правдива любов до рідної землі, вони не писали б відписок і пояснень, а вже давно б виправили ту прикру (злочинну) помилку “попєрєдніков”, допущену ще 2000 року. Отож, якщо чиновники не хочуть нічого робити, то слід примусити їх це зробити через суд. Щоправда у нас суди… Можливо варто підключити народного депута України. Але слід ставити питання не про надання імені, а про виправлення помилки.
Як відомо за прислів’ям: хто шукає – той знаходить. Отже такі українці-патріоти, починаючи з директора, учителів школи, голови сільради не помітили у свій час (час, коли Україна тільки-но стала незалежною), що у школи чиновники від освіти вкрали ім’я Кобзаря, яке навіть радянська влада не наважилася заборонити. А вже нинішні місцеві “діячі” створили архискладну проблему з повернення імені. І Москва тут не причому. Так вони хочуть, як говорили колись в Одесі. Оцінку дій школи і місцевої влади можна знайти в багатьох творах Тараса Шевченка, зокрема в “І мертвим, і живим, і ненародженим…”. Це велика ганьба всьому педагогічному колективу, голові сільради і районному керівництву. Скажете, коштів нема, так їх і не буде ніколи, якщо із духовністю проблеми. Адже із країн соціалістичного табору і колишнього СРСР найбіднішими є ті, які не можуть розірвати духовні пута. Образно можна це оцінити міркуванням щодо повернення назви Сахнівка, яку колись вкрали ( з попереднього коментаря нашого земляка М.М. Ткача). До того часу, поки Ленінівка не поверне свою історичну назву, ми ніяких перспектив стати цивілізованими людьми не маємо. Жадібність її жителів (не думаю, що там превалюють ідейні мотиви), яка вимірюється 50-ма гривнями (це щось нагадує 30 серебряників) – яскрава реальність сільського сьогодення. Майдан – це передовий загін свідомих українських громадян, але поки ще не переважна більшість. Адже село бачило різну владу і різні перетворення. Голодомори зробили свою справу – на генетичному рівні підсвідомий страх і байдужість до всього нового. А колективізація, розкуркулення знищили людей ініціативних і працьовитих. Допоки ми будемо такими, як жителі Ленінівки Менського району – ми будемо злидарювати на своїй землі. Так нам і треба: “… що ми?.. Чиї сини? яких батьків? Ким? за що закуті?.. … Раби, подножки, грязь Москви, Варшавське сміття… Що добре ходите в ярмі, Ще лучче, як батьки ходили…” – Це Шевченко… Але наш пророк не зміг би творити, якби не вірив, що Україна встане з колін: “… І забудеться срамотна Давняя година, І оживе добра слава, Слава України…” Найскладніша робота – рутинна. Школі, як і селу повернути назву можна тоді, коли цього дуже захочуть місцеві жителі. І чиновники не зможуть устояти. Отже не плакати треба (це ми вміємо), а їхати на місця і послідовно проводити роз’яснювальну роботу.