Нерозривна ниточка пам’яті поколінь

4 лютого 1943 року день видався надто холодним. Мороз діставав аж до кісток. Засніженою дорогою у напрямку до колгоспного саду карателі гнали юрбу людей: старших за віком, молодших і зовсім малих діток. Хто ж з них міг тоді знати, що це їхній останній шлях, що рухаються вони туди, звідки не буде уже вороття. Хіба що в людській пам’яті… 

Ось уже 74-й рік відділяє нас від тієї страшної трагедії, коли від рук нелюдів заживо згоріли у вогні 19 дорослих і 5-ро діток – жителів села Велике Устя Сосницького району.

Кожного року тією ж дорогою у цей же день, схиливши голови, йдуть односельчани до місця, де Меморіал «Скорботної Матері», щоб вшанувати пам’ять тих, хто віддав життя, увійшовши у безсмертя. Бо саме пам’ять, як говорять поетичні рядки, «нескінченна книга, її неможна переписати».

Минули дні і роки пролетіли,

А дня того забуть ніхто не міг.

Тут навіть яблуні з горя посивіли,

Тут навіть верби плачуть край дороги.

Мітинг-реквієм, у якому активну участь взяли учні та вчителі місцевої школи, працівники сільських установ, жителі Великого Устя, голова сільської ветеранської ради Галина Василівна Лалука, відкрила сільський голова, член Чернігівського земляцтва Валентина Миколаївна Циганок.  Вірш поета-земляка Олександра Петровича Халімоненка «Спаленим у саду» продекламувала вчитель зарубіжної літератури Алла Іванівна Коротич.

У мужності немає віку,

У подвигу нема кінця.

Із ними наш народ столикий

Несе історію в палаючих серцях.

Священний мир. Так важко він дається,

Ціною крові і людських життів.

«Скільки горя і сліз випало на долю наших дідів і батьків. Ми повинні вміти шанувати, любити, поважати те, за що вони боролися і перемогли. Якби не героїзм цих людей – не було б нас, не було б України. Тож і у нинішні дні ми повинні прикласти всі зусилля, можливості, для захисту нашої Суверенної, Незалежної України», – говорить заступник директора Великоустівської ЗОШ І-ІІІ ступенів Олена Іванівна Циганок.

Вважається, що з дитячих вуст лине завжди правда:

Ми не дозволимо той жах повторити,

Хочемо в мирі і щасті ми жити.

Низько в скорботі знамена схиляєм,

Клятві священній навік присягаєм.

Іменем доньки, що батька не знає,

Іменем матері,що сина не має,

Іменем жінки, що овдовіла,

Іменем матері, що посивіла,

Іменем пам’яті з роду до роду,

Іменем чесним, священним народу

Отже, щоб до будь-кого з нас не прийшла біда, щоб не погасли ніколи Сонце, Воля, Світло на кращій з планет, скажемо війні: «Ні! Ні! Ні!»

Хвилиною мовчання було вшановано пам’ять загиблих односельців.

Перед трагічною хвилиною мовчання

Словами говорити неможливо.

Оця хвилина більше нам розкаже,

Ніж тисячі, а чи мільйони слів.

Також запалено свічки пам’яті.

Вітер вічний вогонь гойдає.

І печаль, і плач, і сміх.

Всіх полеглих ніхто не знає,

Пам’ятають усіх.

Дорослі до підніжжя пам’ятника поклали живі гвоздики та тюльпани, а діти– власноруч виготовлені яскраві букети квітів з кольорового паперу, тим самим символізуючи нерозривну ниточку пам’яті поколінь. На могилу – цукерки та печиво.

У коридорі школи діяла тематична виставка матеріалів, підготовлена шкільним та сільським бібліотекарями. Цій темі також було присвячене одне із занять краєзнавчого гуртка.

Про що дізнались ми, не вимовить словами,

А тільки серцем можна це сказати.

Але воно, на жаль, не має мови,

Лиш має біль.

Валентина МОВЧАН

Фото автора