Ніколи не повірю, що якісь випадкові ванюшки масово ґвалтували до смерті жінок. На це точно була згода, якщо не наказ, усієї вертикалі командування.
Ніколи не повірю, що масові розстріли були без наказу всієї вертикалі командирів.
Ніколи не повірю, що повальне мародерство можливе без повної згоди командування.
Ніколи не повірю, що можливо організувати катівні та ґвалтівні, якщо на це немає волі більшості підрозділу. І це не про рівень відділення-взвод-рота, навіть не про рівень бтг.
Ніколи не повірю, що ті ж масові вбивства домашніх тварин – це не частина збоченої культури, в якій вони живуть.
Ніколи не повірю, що будучи хоч трохи психічноздоровим можна красти ношену жіночу білизну і з трупів зривати кульчики для своєї марфуші, красти з розбитих дитячих кімнат іграшки для своїх дітей.
Ніколи не повірю, що будучи хоча би трохи чоловіком можна зробити підвал для зґвалтувань з напівживими скривавленими дівчатами та жінками.
Ніколи не повірю, що чоловік без явних психічних відхилень суто фізіологічно може «развлєкацца» з конаючими, багатократно зґвалтованими жінками.
Ніколи не повірю, що ті, в кому хоч щось людське є, можуть місяць не прибирати трупи з вулиць, щодня їздячи та ходячи повз них.
Ніколи не повірю, що десятки тіл з явними ознаками тортур – це не справа рук сотень ванюшок-катів і тисяч ванюшок-спостерігачів.
Ніколи не повірю, що в повносправного чоловіка вистачіть розуму принести у свій дім, подарувати своїй родині зняті з трупів речі.
Після цих мирних українських міст і мирних українців ніколи не повірю у принцип індивідуальної відповідальності для русскіх. Винні вони всі та кожен. Усі вони чи то з радістю, чи з мовчазною згодою причастились кров’ю безневинних українців з цього жертвоприношення Сатані у Бучі, Ірпені, Гостомелі, Бородянці…
Ярослава ШКВАРЧУК