Генетична пам’ять з давніх-давен зберігає для прийдешніх поколінь віхи історії свого народу. Сучасники покладають їх на полотно, відтворюють у віршах, а новітня історія викарбує «Майдан».
Події листопада 2013, січня-лютого 2014 стали трагедією нової історії України. Байдужим не залишився ніхто.
Земляцтва України у м. Києві також офіційно висловили своє ставлення до кривавих подій на Майдані. Представники 20-ти земляцьких об’єднань 26 лютого сумною ходою пройшли Хрещатиком до місця розстрілу мирних протестантів у районі вулиці Інститутської, хвилиною мовчання вшанували пам’ять загиблих з обох боків барикад, поклали квіти, запалили свічки. Земляки у Києві з усіх куточків України принесли скорботу матерів, які втратили своїх синів до головної площі столиці. У своїх виступах земляки висловили сподівання, що трагічні події розгорнуть нову сторінку історії та надихнуть Україну на щасливе майбуття.
Від Чернігівського земляцтва разом з громадою були: Віктор Ткаченко, Тетяна Літошко, Петро Данькевич, Олена Ступницька, Олександр Костюк …
Квіти, сльози, палаючі лампадки – миті пам’яті про тих, хто був по різні боки барикад, але залишився навічно на скрижалях історії. З Майданівської трибуни голова Асоціації земляцьких організацій «Рада земляцтв областей та регіонів України», голова Чернігівського земляцтва в м. Києві Віктор Ткаченко звернувся до всіх, хто був на Майдані, і наголосив:
Немаємоскалів між нас, нема «бандерів»,
А є – знедолений вкраїнський люд.
І є сім’я «міжгірських» ненажерів,
Захочуть – милують, захочуть – то й уб’ють.
Брати зі сходу, плачем разом з вами,
Коли в копальнях ваші діти мруть.
І серце розривається у мами,
Моєї, як на шахтах дзвони б’ють.
А батько твій не може самокрутку
Тремтячими руками запалить.
А мій в той час сльозу ховає хутко.
Біда не в нас, та в нас також болить.
З Донецька ти, а я живу у Львові…
Приїдь у гості – хлібом поділюсь.
Не страшно, що різниця є у слові,
Я іншого, мій братику, боюсь.
Боюся тих, хто ділить нас з тобою,
А сам в той час витесує гроби.
Боюся тих, хто кличе нас до бою –
Хай чубляться «презренные рабы».
У мене на столі лиш картоплина,
А ти, хто зна, чи й вчора щось поїв.
Не хочу я, щоби моя родина
Й твоя також кормила упирів!
Немає москалів між нас, нема «бандерів».
Є люди! Є Вкраїна! Ти і я!
І купка «межигірських» людожерів,
То не вони, то ми – одна сім’я!
Коли траурна хода представників земляцьких об’єднань у Києві під жалобну мелодію наблизилася до вулиці Інститутської, самого епіцентру трагедії, де важко було знайти місце для хоча б квітки, а не вінка, і свічку ніде поставити, хтось із натовпу передав аркуш паперу і сказав: «Я – з Чернігівщини, я вас шукала. Я хочу, щоб мій біль, який вилився у ці сумні рядки, почули мої земляки:
Невже наснилось? Київ у вогні
І чорні крила демонів над містом.
Так виглядає всенародний гнів,
А хтось говорить: купка екстремістів!
Озвалась в душах волелюбна Русь,
Волають дзвони, й хрест розставив руки!
Вірменин, українець, білорус…
Хіба ж ту кров відмити нам із бруку?
І Фермопіли, й Крути, і Майдан…
Розлютувалась демонська стихія!
Це жах, коли уже не страшно ран,
І кличе пресу тінь грузина Гії.
Пекельна лють, вогню чадна стіна,
Оскаженіло гупають гармати…
Немов змістилась часу площина:
Це – 41-й? Може, 45-й?
Шоломи чорні. Автозаки. Кров –
Така ціна вкраїнської свободи.
У нас козацький дух ще не схолов,
І не зігне ніхто мого народу!
Хай ціляться у очі вороги –
Душа ж не сліпне, ще стає зіркіша!
Не стане скоро місця для могил
В землі моєї, що чекає тиші!
Протистояння, запал боротьби,
Коли ж впадуть ці непорушні стіни?
Нема на світі більшої ганьби,
Як мати перед сином на колінах,
Яка благає: «Сину, не стріляй,
На душу не бери гріха тяжкого!»
Розквітне, мій народе, ще земля!
Борімося! Поборемо! Із Богом!
Розходилися земляки, кожен із своє печаллю. І, може, в потаємних думах розмовляв з мамою, сестрою, сусідом, які впродовж трьох місяців чатували новини з Майдану біля своїх телевізорів і благали всіх – і можновладців, які охороняли свої маєтки, і рідних, які, наперекір вмовлянням, поїхали до Києва боронити свободу, зупинитись! Адже свобода, справедливість, право на гідне життя вже задекларовані українським народом! Треба, лишень, навчитися жити по совісті, по божому заповіту: жити з Богом у серці, любити свій народ, любити себе, як ближнього свого.
Тетяна ЛІТОШКО
