Подолати упередження по відношенню до тих, хто вижив

Це гірке зізнання зробив боснійський письменник Озрен Кебо у своїй книзі “Сараєво для початківців”, яка вийшла у далекому 1996 році. На момент її виходу минув лише рік після закінчення Боснійської війни, яка тривала три роки – з 1992 по 1995. Озрен пережив осаду столиці Боснії і Герцеговини Сараєва, яка тривала чотири року і чотири місяці, і по гарячих слідах записав свої спогади про одну з найкривавіших драм Балканського півострова.

Він зазначає, що під час цієї війни загинули близько 100 тисяч людей. Більше третини цих жертв становили жінки й діти. Боснійці й досі не оговтались від пережитого. Про війну нагадують сліди від снарядів і куль на вулицях столиці, які називають “сараєвськими трояндами”. Люди щодня ходять повз місця, де загинули мирні жителі. У скверах і парках височіють пам’ятники, встановлені на могилах убитих і закатованих. Численні музеї та інсталяції нагадують про події понад 30-річної давнини.

У центрі Сараєва, неподалік від собору Святого Серця, є меморіальна галерея 11.07.95. В ній зберігаються моторошні фото, аудіо- й відеосвідчення про різанину в Сребрениці. Деякі світлини дуже схожі на ті, що були зроблені журналістами міжнародних медіа в Бучі та Гостомелі після минулорічного відступу російських окупантів.

На одному з фото зображені солдати міжнародної миротворчої місії, які сидять поруч із щойно звільненою з табору для згвалтувань жінкою. Її опущені плечі і весь вигляд свідчать про приниження та біль. Таких як вона жінок, дівчаток і чоловіків, які постраждали від сексуальних злочинів під час війни в Боснії та Герцеговині, було від 20 000 до 50 000. Більшість з потерпілих були мусульманками.

Перші свідчення

Перші згадування про сексуальні злочини проти цивільного населення в Боснії з’явилися у лютому 1992 року, коли група експертів ООН здійснила поїздку по території колишньої Югославії.

– До зазначеної групи входили д-р Грета Форстер (уролог, Сполучене Королівство), д-р Перран Мерой (акушер-гінеколог, Туреччина), д-р Елізабет Мерфі (психіатр, Сполучені Штати Америки) та д-р Пана Свісс (фахівець з питань здоров’я жінок та людських прав жінок, Сполучені Штати Америки), – йдеться в доповіді про положення в галузі прав людини на території колишньої Югославії. – Під час поїздки, що відбулася з 12 по 23 січня 1993 року, групу супроводжувала Чафіка Меслем, директор Відділу Організації Об’єднаних Націй щодо покращення становища жінок. Група провела чотири дні у Хорватії (Загреб та прилеглі райони, включаючи Карловац). Половина групи відправилася потім до Союзної Республіки Югославії (Бєлград та прилеглі райони, включаючи Лозницю), а інша половина групи провела ще два дні у Загребі та чотири дні у Боснії та Герцеговині (Сараєво та Зениця).

Доповідь була підготовлена ​​протягом трьох днів у Женеві. Спеціальним доповідачем Комісії з прав людини був колишній прем’єр-міністр Польщі Тадеуш Мазовецький. Він виступив в ООН і зачитав те, що зафіксували експерти під час зустрічей із постраждалими.

Ось лише декілька цитат із цієї доповіді (стилістику оригіналу збережено – Авт.).

– У Загребі було отримано медичну інформацію про становище у лікарні Тузлі, де у 1992 році було зареєстровано 45 випадків вагітності внаслідок зґвалтування. У 41 випадку було зроблено аборти до 20 тижнів вагітності.  Четверо жінок були вагітні понад 20 тижнів внаслідок зґвалтування, і їм аборт зроблений не був.

– У найбільшій гінекологічній клініці в Сараєві число відомих випадків вагітності внаслідок зґвалтування у 1992 році становило 15; 14 із них було перервано шляхом пізніх абортів, а одна вагітність завершилася пологами.

– У гінекологічній клініці в Зениці у 19 випадках вагітність виникла внаслідок зґвалтування; 16 жінок віком від 17 до 22 років були госпіталізовані у жовтні та листопаді 1992 року. У всіх вагітність становила понад 20 тижнів і виникла в результаті зґвалтування; аборти не могли бути зроблені. Аборти були зроблені трьом іншим жінкам, яких зґвалтували на очах у їхніх батьків і яких доставили до Зениці з раннім терміном вагітності. Більшість цих жінок проживали в селах, окупованих етнічними сербами, таких як Вогошка, Ханп’єсака, Фоча, Рогатиця, Баня-Лука та Котор Варош.

Надто делікатна тема

– Про пережите згвалтування насмілились розповісти лише десять відсотків жінок, – каже засновниця і директорка Асоціації Medica Zenica Сабіха Хусіч.

Я спеціально приїхала з Сараєва до міста Зениця, міста в центральній частині Боснії та Герцеговини на річці Босна, щоб зустрітися з цією, без перебільшення, легендарною особистістю. Сабіха – відома громадська діячка, психотерапевтка й теологиня, удостоєна відзнаки “Жінка світу” Міжнародної організації “Жінки для жінок”. Її приклад надихнув американську актрису Анджеліну Джолі зняти фільм “У краю крові і меду” про війну в Боснії та Герцеговині.

Понад тридцять років Сабіха Хусіч допомагає жінкам та дівчатам із травмою війни, а також постраждалим від різних форм насильства та торгівлі людьми. Вона очолює унікальний заклад Medica Zenica, розташований в оточенні гір на околиці міста.

Стороннім потрапити сюди неможливо. Все, що відбувається в його стінах, є конфіденційною інформацією. Співробітниця центру просить мене не фотографувати обличчя жінок і дітей, які перебувають тут на реабілітації. Такі вимоги безпеки.

Втім, сама Сабіха охоче фотографується та дарує мені книги, випущені до 30-річного ювілею Medica Zenica. В них описані перші кроки й досягнення, найголовнішим з яких є захист прав та психосоціальна реабілітація підопічних. Приблизна кількість осіб, розміщених у безпечному будинку Medica Zenica в період з квітня 1993 року донині, становить 2 500 осіб.

– Я збиралася вчитися в Сараєві, але війна зруйнувала мої мрії, – розповідає Сабіха, коли ми спілкуємося в її кабінеті за філіжанкою боснійської кави. – Я приїхала до Зениці з Вітеза як біженка. У той час я була студенткою богословського факультету ісламських наук і зрозуміла, що мені потрібно щось зробити, щоб допомогти собі та іншим жінкам. Я почала допомагати іншим біженцям, і це були мої перші кроки в роботі з травмою. Паралельно через Меджліс ісламської громади я працювала з жінками і дітьми.

Центр був заснований під час війни в 1993 році, продовжує очільниця Medica Zenica. Було важливо вплинути на постраждалих жінок, щоб вони почали говорить про себе та свої проблеми, пов’язані з сексуальним насильством. Але це було надто складною справою, зважаючи на культурні особливості та патріархальне суспільство.

– Ми хотіли показати цим жінкам, що не хочемо їм нашкодити. Ми прагнули їм допомогти. Ми хотіли придумать для них якісь активності, які б допомогли відволіктися, а також пояснити їхні права та лобіювати їхні інтереси, – продовжує Сабіха Хусіч.

Так у місті Зениця з’явилося безпечне місце, де одночасно можуть перебувати до 20 жінок. Їм надають психологічну підтримку, медичний та юридичний супровід. Перебування в центрі, серед іншого, включає належну професійну допомогу через індивідуальну та групову терапію, консультування, сімейну терапію, трудотерапію, медичну допомогу, юридичну допомогу та розширення економічних можливостей через відвідування шестимісячного професійного навчання. При центрі діють курси перукарів та швей. Підопічні навчаються робити те, що в подальшому може приносити їм і втіху, і економічну незалежність.

У швейній майстерні стоїть сучасне устаткування, за допомогою якого жінки шиють чохли для меблів, одяг, головні убори, сумки й косметички, кімнатні капці та багато інших корисних речей. Вироби продають за невелику платню. Опікується курсами крою та шиття майстриня на ім’я Ава, яка ділиться з курсистками своїми знаннями та досвідом.

Заслужити довіру

Сабіха Хусіч добре пам’ятає свою першу підопічну.

– Я зустріла її в моєму рідному місті, де був табір для біженців, – розповідає вона. – Жінка була збентежена і розгублена, вона не знала, як почати розповідь про те, що сталося з нею. В її голові роїлося багато запитань: “Варто мені говорити чи ні, як на мене відреагують інші жінки? Як до мене після цього буде ставитись моя родина та друзі?”.

Після зустрічі з цією підопічною Сабіха вирішила відвідати інші центри для біженців, щоб поінформувати їх про можливості допомоги та підтримки. Але жінки дуже насторожено сприйняли цю ініціативу.

– Вони не довіряли нам, – ділиться Сабіха Хусіч. – Тоді ми зрозуміли, що треба щось змінити у презентації своєї діяльності. Спершу заклад називався центром медичної терапії, але туди ніхто не приходив. Ми змінили назву і стали позиціонувати заклад як центр, що допомагає постраждалим від сексуального насильства жінкам та дівчатам. Та навіть після цього охочих було небагато.

Жінки думали, якщо вони прийдуть у центр, то ця інформація одразу дійде до їхніх родин і сусідів. Тоді включили в перелік послуг допомогу від інших проблем і травм, які люди отримали у війну та в мирний час. Наприклад, підопічні зазнали домашнього насильства або ж були бездомними.

Статус «цивільних жертв війни»

Згідно з законом «Про захист цивільних постраждалих внаслідок війни у Федерації Боснія і Герцеговина», прийнятим цьогоріч, люди з травматичним досвідом мають право на отримання спеціального статуса. Щоб досягти цього результату, громадським активістам знадобилося багато часу і зусиль.

– Після 10 років роботи Асоціації ми організували великий круглий стіл і міркували, як інші громади та відомі люди можуть допомогти тим, хто вижив, – розповідає Сабіха Хусіч. – Ми були готові продовжувати свою місію. Але ми хотіли бачити внесок у цей процес інших спільнот та уряду. Ми також прийняли правило, що постраждалі не можуть говорить неправду, щоб подаватися на цей статус. Бо коли вони отримують статус, це означає, що вони отримують економічну підтримку, медичне страхування тощо.

Сума державної підтримки для людей, які пережили сексуальне насильство під час Боснійської війни, становить 300 євро на місяць.

– Звісно, я не можу сказати, що цього достатньо. Але для життя це не так і погано. Також для Федерації Боснії та Герцеговини дуже добре, що для жінок і чоловіків при подачі заявки на отримання статусу немає обмежень стосовно терміну, коли вони постраждали. Вони можуть подаватися тоді, коли відчують у собі силу це зробити, – каже Сабіха Хусіч.

Вона розповіла про долю знайомої, яка вижила після зґвалтування. Після війни ця боснійка дала багато свідчень, але чомусь не хотіла подаватись на отримання статусу цивільних постраждалих внаслідок війни.

– Я запитала в неї, чому? Вона відповіла: “Ти знаєш, у мене немає стільки енергії, щоб продовжувати цю боротьбу”. Крім того, була ще одна причина. Ця жінка працювала в муніципалітеті. Вона каже: “Можливо, в той час я просто не хотіла, щоб мої колеги дізналися про те, що я подалась на цей статус. Я могла б отримати фінансову підтримку від уряду”. Зараз вона не в змозі підтримувати себе сама. Тому вона таки почала оформлювати документи на отримання статусу, – розповідає Сабіха Хусіч.

Загалом таких заяв надійшло до державних органів Боснії та Герцеговини близько півтори тисячі. Але загальну кількість тих, хто міг би бути потенційними отримувачами пенсій, назвати дуже складно.

– Я розумію, що ми ніколи не дізнаємося реальну кількість жінок, які постраждали, – констатує моя співрозмовниця. – Це відбувається, в тому числі, й через стигматизацію в суспільстві теми згвалтування. Тому сотні й тисячі жінок мовчать. Деякі з них досі бояться почути від інших: ти бридка, ти брудна. Ті, хто вижили, завжди відчувають сором, ніби вони – люди нижчого гатунку. Це означає, що суспільству треба ще більше працювати над тим, аби подолати упередження по відношенню до тих, хто вижив.

Людмила Макей,

Приштина – Сараєво – Зениця

Цей текст створено за участю CFI, Французького агентства розвитку ЗМІ в рамках проекту Hub Bucharest за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.