У вчорашньому зверненні Президент України Володимир Зеленський, зокрема зазначив: «Збройні Сили України блискуче виконують свої завдання. Розвідка, Національна гвардія, тероборона, поліція, прикордонники – усі на сто відсотків працюють на перемогу. Але на перемогу також має працювати й кожен громадянин – у тому, чим займається, і там, де перебуває. Якщо ви за кордоном – підтримуйте Україну. Якщо ви займаєтеся звичайною економічною діяльністю – робіть усе, щоб Україні було якнайбільше користі. Якщо ви опинилися на тимчасово окупованій території – намагайтеся створити окупантам якнайбільше проблем. Збройні Сили України – це наш фундамент. Але на цьому фундаменті має завжди стояти фортеця з нашої національної єдності».
Фортецю нашої національної єдності також зміцнюють українські поети своїм влучним словом.
УБИЙ МОСКАЛЯ!
Рокоче, гримить українська земля:
-Убий москаля!
Не вб’єш — він твої розтерзає поля.
Убий москаля!
Не хочеш невільником бути в Кремля –
убий москаля!
За кров України, за матір, маля –
убий москаля!
Нас Бог захищатися благословля.
Убий москаля!
Де слава козацька під небом гуля –
убий москаля!
Він палить твій дім. Будь же ти, як орля!
Убий москаля!
24.02.2022
х х х
Коли б те знав, той Юрій Довгорукий,
що закладає в чорних болотах!
Та, певно, знав, бо прах свій препадлючий
у Київ повернув. Але в віках
записаним лишився, як невдаха,
не зодчий, не мислитель, не творець.
Тому і Лавра Київська, як плаха,
його у глину збила, яко птаха,
і кинула в кропиву і чебрець.
17.03.2022
х х х
Уже, було, збирався й помирать,
бо наморився жить на білім світі.
Аж тут війна. І вурдалаків рать,
яку ще треба за розбій скарать.
І я намислив: буду помирать,
коли побачу — почали конать
кати московські у колючій кліті.
Коли їх повезуть, як упирів,
по Україні нашій, по руїнах.
Тож поживу і я не на колінах,
як мій народ, що ворога здолів.
19.03.2022
х х х
Гугнявий Гундяєв кривавим хрестом,
єлеєм закаляний, благословляє
ватаги убивць. Та народ мій карає
їх в чистому полі й під кожним мостом.
Гундосий Гундяєв украсти б хотів
у нас й Володимира хресну пророку.
Та вистоїть Київ, постане нівроку
між вольних народів, справдешніх братів.
Гундосий Гундяєв — апостол убивць,
сподвижник кремлівських катів і сатрапів!
Не Бог до твоїх заглядає зіниць,
а діти, що їх ти молитвами стратив.
Гундосий Гундяєве, ми не раби!
А те, що і в нашій одуреній хаті
пекли для убивць твоїх зради хліби
попи й попенята московські патлаті-
лежать і вони серед моря журби.
Гундосий Гундяєве, канеш і ти
в киплячу смолу українського гніву.
Нам сонцю вклонятись, святому огниву,
а вам по світах без причастя гнисти!
7.04.2022
ОБЛОГА
Поема
Якби ж то ти, Богдане п’яний,
Тепер на Переяслав глянув.
Тарас Шевченко
Холодна ніч уклякла в гнів і лють.
Тремтять зірок закрижанілі маки.
А попід ними сараною пруть
колонами москальські вурдалаки.
Прорвалося, порвало, понесло
смердючу твань розбухлого болота,
де з правіків розкошувало зло
й коробилась фальшива позолота.
На кого ж я сьогодні обіпрусь,
де в світі розшукаю душу брата,
щоб Київську мою священну Русь
порятував од потопту вар’ята?
Горять мої і села, і міста,
і кров дітей, і матерів прокльони,
і темрява заковтує густа
карателів москальських легіони.
Жили ми в мирі на своїй землі,
довірливі були, неначе діти.
І в кожному посіянім зелі
нам бачились то колоски, то квіти.
Та, задихнувшись од свободи, ми
забули, як свободу захищати
і на виду московської чуми
сторожові не полишати чати.
Загляньмо ж у минуле хоч тепер,
коли війна наш край священний крає,
і спом’янім, що дух наш ще не вмер,
а з духом і народ не помирає.
Із Київської вийшли ми Русі,
а не з якоїсь чвані та болота,
ми умивали мозолі в росі,
хліб сіявши та зводивши ворота.
Обрав високі кручі над Дніпром
для нас колись Андрій наш Первозванний.
І ми йому молилися добром,
пронесли крізь віки дух осіянний.
Вивищували нас Аскольд і Дір,
і Володимир освятив навіки.
А серед нас вродився й бузувір,
що кров’ю напоїв московські мітки.
Мав довгі руки й сатанинський дух,
що перейняв з проклятого болота.
І розповзлася смородом ядух
по всій землі загарбницька злидота.
І отній Київ заповдав вогню
Андрюша Богоборець гірш монгола,
бо вирізати до ноги рідню –
то з початків була московська школа.
Отак через віки — уздовж і вшир,
на все чуже і многотрудне ласі,
ви в кров чужу обагрювали мир,
вбивали благодать людську на пласі.
Безрідні ви, ви навіть не орда,
яку колись розсіяли Карпати.
І хоч була кривава і тверда
у вас хода — годиться пам’ятати:
тече у ваших жилах каламуть,
а не слов’янська кров животворяща.
Поміж народів вольних вам не буть,
бо сила ви мертовна і пропаща.
Колись за Бога вам Распутін був
та потонув, укляк у невську кригу.
Який вам треба тектонічний зсув,
щоб Путіна попутать, як баригу?
Ви знов на нас пішли, як саранча,
ощерені азійською злобою.
Та мій народ вас гідно зустріча,
весь вільний світ він заступа собою.
Свобода завжди з крові вироста,
з великих мук рождається звитяга.
А поки що горять мої міста,
вугліють села, як вулканна магма.
Ви обложили нас зі всіх сторін,
чикрижите нам небеса на шмаття.
Але народ, що звівся із колін,
вже не повернуть у неволю “браття”.
Свободи дух од Господа нам дан.
Тож недарма ще й досі гірко плаче
у Переяславі хмільний Богдан,
а понад ним лиш чорний ворон кряче.
Століття тьми, і поглуму, й облуд,
Батуринів і Крут, Голодоморів.
Так де ж той Бог? Його священний суд?
Нема його. А з морових просторів
знов суне всезажерна саранча
з зажерними очима і руками,
і слід її руїна познача,
яку тепер нам гоїти віками.
Та більше не зростеться той розлом,
що розколов нас горем до основи,
нас не зібрати за одним столом,
не поєднати світлим трунком мови…
Вичікуєш, Європо? Та колись
орда й тебе спустошить, як османи
в старі часи. Вкраїні уклонись
за честь і мужність, забинтуй їй рани
і поруч стань, ми разом, як гора,
її орді ніколи не здолати.
Такий цей час прийшов, така пора,
що всім нам треба одягати лати.
Он мій народ стоїть — єдина рать,
омитий кров’ю власною й чужою.
Він твердо вірить: ворогу вмирать,
нам жити над Дніпром і над Десною.
Нам жити далі в Київській Русі,
що нині Україною постала,
нам ще засяє сонце у росі,
що позмиває всі сліди вандала…
А поки що гуде холодна ніч.
Гармати б’ють. Горять огні до Бога.
Народ стоїть, нова козацька Січ,
і падає у твань чужа облога.
Ми розметем її і назвжди
запам’ятаєм оргію москальську,
коли вмирали села й городи,
зневаживши потугу їхню ханську.
І царик самозваний, наче тать,
що нищить нас, а спалює Росію,
із клітки буде власні кігті рвать,
як лютий звір, що марив про Месію.
І зогниє десь, зникне без сліда,
прокляттями покритий, як жорствою,
і кане в небуття його орда,
як сміття за воскреслою водою.
І знову оживуть наші хати.
Та вже довіку не прийдуть у гості
«брати» убогі — нинішні кати,
породжені у віковій корості.
Наш судний день, одплати день гряде.
Наш гордий дух нікому не здолати.
Тріщить облога. В пропад пропаде.
Стоїть соборна Україна-мати!
1-3.04. 2022.
Леонід ГОРЛАЧ (КОВАЛЕНКО), лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, головний редактор часопису «Отчий поріг»