Будинок, що стоїть на вулиці Парковій у Мені, не здивує тих, хто живе тут постійно. Вони сприймають його як належне. Бо очі давно вже звикли. Але тих, хто проходить повз вперше, він зачіпає: невеликий, дещо приземистий, з візерунчастими вікнами. А під дахом – мереживо дерев’яних карнизів. Таким же мереживом оздоблений і ґанок. Михайло Чепурний зводив цей дім, оздоблював його красою, яка радує багато років.
Живе в домі подружжя Ліни та Миколи Фесюнів. Ліна – онука Михайла Івановича.
– Про дідуся можу сказати, що він був у мене найкращим. Для мене він був наче чарівник: варто сказати, що я б хотіла якийсь столик – він у мене вже був готовий через день-два, – розповідає пані Ліна. Вона не може детально розповісти про долю Михайла Івановича, бо тоді, коли ще були живі і дідусь, і бабуся, хоч і чула розмови за родинним столом, але дитяча свідомість не розуміла, що це стане в майбутньому важливим. Хоча б заради збереження пам’яті про рідних та передачі її наступному поколінню – семирічному синочку Ростиславу. Тому розповідає про батька, донька Світлана Рогова.
Світлана вже багато років мешкає в Куковичах. Туди її, корінну менянку, завіз чоловік після одруження. Так і зламала Світлана Михайлівна стереотип, що містянка не може стати селянкою. В Куковичах її знають як учительку початкових класів та англійської мови. До речі, мамину професію обрала і Ліна. Хоча за фахом не працює.
– Коли вийшла заміж і перебралася до Куковичів, то з батьками підтримувала тісний зв’язок, – згадує пані Світлана. – Нас, дітей, у них було троє. Я народилася між братами – Володимиром (на два роки старший за мене) та Євгеном (він у нас з’явився, коли мені вже було 15 років). Народилася вже в цій хаті, яка, звичайно, не була одразу такою. У нас же, в українців, не даремно кажуть, що будівництво варто лише затіяти, а потім будеш будуватися все життя. Так було і у моїх батьків.
Світлана Михайлівна розповідає родинну історію, з якої відчутно, наскільки близькими були стосунки між батьками і дітьми.
– На жаль, таке в житті буває, – зітхає пані Світлана. – Моїм обом батькам «пощастило» двічі: ні батько не мав від своїх рідних підтримки, ні мама, Наталія Прохорівна, яка рано залишилася без матері, а її батько привів у хату мачуху. Тому все життя мої батьки трималися купи. Такими виховали і нас.
Світлана Михайлівна каже, що скільки себе пам’ятає весь час вдома бачила батька з якимось інструментом. Причому, як на сьогодні, то це були звичайні знаряддя: молоток, цвяхи, ножівка, стамеска…
– Саме такими інструментами зводився цей дім, – говорить жінка. – Це вже згодом батько самостійно змайстрував вдома циркулярний та токарний деревообробні верстати. За життя йому довелося змінити декілька робочих місць. Спочатку у Мені працював столяром у будівельній бригаді «Міжколгоспбуду». Мені, тоді ще малій, доводилося бувати у нього на роботі. До самої пенсії життя батька було пов’язане з механізацією. Останнє його робоче місце – тракторист колгоспу у Величківці. Повертаючись з роботи додому, він брався за інструменти і щось пиляв, точив, скріплював. Те саме було і у вихідні. Виготовляв щось якщо не для себе, то виконував замовлення людям: віконні рами, двері, йшов допомагати зводити будинки, гаражі, клав паркет. А ще він був непоганим пічником – зводив печі, груби.
– Мої батьки самі не тутешні, – ділиться Світлана. – Народилися напередодні Другої світової війни. Тато – з Авдіївки, що неподалік Понорниці. Там він жив до самої армії. В родині було троє братів і сестра. З самого малечку, як пригадував батько, він вже допомагав діду виготовляти прядки, які потім носили на продаж до Понорниці на базар. Від свого батька отримав перші навички по роботі з деревом.
А потім була строкова служба в армії. В 50-ті роки вона тривала три роки і зазвичай проходили хлопці її подалі від рідної землі. Де саме служив Михайло Чепурний його рідні не знають. Але з його розповідей чули, що там командування помітило здібного хлопця і для них він виготовляв меблі.
– Невдовзі після армії батько вирішив поїхати на заробітки, – каже Світлана. – Тоді, як казали, «завербуватися на сєвєр» було популярним. От саме з тих пір і розпочалася історія стосунків між моїми батьками. Вже не знаю, як воно було: чи разом вони їхали на ту північ (бо мама була родом із сусідньої Шаболтасівки). Але звідти вони повернулися разом із серйозним наміром створити сім’ю.
У 1960 році молодята одружилися, а згодом подружжя перебралося до Мени, де Михайло влаштувався на роботу.
– Спочатку батьки з малим Володею жили на зйомній квартирі, – розказує Світлана Рогова. – Але одразу взяли ділянку під забудову й почали зводити цей дім на Парковій (тоді – Кірова). Будувалася оселя частинами: до зими облаштували лише одну кімнату, щоб можна було в ній жити. А вже потім прибудовувалася решта. Батько все робив сам, з маминою допомогою. А вже коли будинок був готовий і батько зайнявся оздоблювати його дерев’яними візерунками, то мама фарбувала.
Так і минало життя: діти зростали, на обійсті Михайло постійно створював щось нове, а до чогось йому доводилося повертатися, бо те вже потребувало ремонту. Все він робив якісно. Світлана Михайлівна каже, що коли не так давно довелося замінювати покрівлю, то майстри дивувалися тому, наскільки зберігся руберойд, який пролежав 60 років і був неушкоджений. Вони тоді зробили висновок, що все залежало від майстерності того, хто укладав його.
Світлана Михайлівна каже, що перейняла у батька хист до малювання.
– Батько гарно малював, – ділиться вона. – Часто допомагав мені в цьому, коли я навчалася в школі. А згодом вже і сама справлялася. Навіть була редактором шкільної стіннівки. Що ж до столярної справи, то Володі, наприклад, це, мабуть, не було цікаво. А вже після того, як відслужив армію, то до Мени не повернувся – він вже 40 років мешкає в Естонії, працює водієм-далекобійником. А молодший брат Женя (на жаль уже покійний) найбільше вдався в батька. Коли був маленький, то постійно крутився біля тата і цікавився всім, що він робить. Коли ходив до школи, був учасником різноманітних конкурсів та олімпіад з трудового навчання. У мене в Куковичах на кухні і досі є меблі, виготовлені руками Жені.
У Світлани Михайлівни є велика мрія, аби потяг до справи Михайла Івановича передався його правнуку Ростиславу. Хоча сама Ліна скептично ставиться до цієї маминої мрії.
– Як мама я бачу, що Ростислав більше вдачею в тата, – посміхається Ліна Фесюн. – Ми з чоловіком намагаємося підтримувати в належному стані все, що на нашому обійсті створене руками дідуся. Щось додаємо своє. Нам дідуся не вистачає. Особливо згадуємо його тоді, коли щось треба підремонтувати, виготовити. Звісно, що мій Микола може це зробити, але його зараз нема вдома – він захищає Україну.
І Світлана, і Ліна кажуть, що пам’ять людська здатна зберігати багато чого. Надто, коли це моменти, пов’язані з тим, що залишилося після найріднішої людини.
У будинку на Парковій знаходиться чи не найбільше з того, що залишив по собі Михайло Чепурний. Деякі речі зроблені навіки. Як, наприклад, ліжко, яке колись виготовив для молодшого сина Жені. Тепер на ньому спить маленький Ростик.
Світлана ж мовить, що ідучи вулицями Мени, якщо не знає напевно, що той чи інший будинок, оздоба на ньому, гараж, паркан були зроблені руками її батька, то в деяких бачить його почерк. І тоді її серце тішиться тим, що він створив собі пам’ятник на довгі літа.
Так часто буває в житті: живе людина серед нас, за працею світу білого не бачить. Вона може бути зразковим сім’янином, талановитим майстром. Саме за це її цінують рідні, знайомі.
Водночас людина живе звичним життям, не ставить за мету бути відомою. Бо має таку вдачу. А потім раптом вона йде від нас. Однак в пам’яті тих, хто знав її за життя, лишається глибокий слід: образ, мова, вислови, рухи, вчинки. Є речі, які стають справжніми пам’ятниками тій людині. Михайло Чепурний таких пам’ятників залишив багато.
Лариса КАЗАКОВА
P.S. Якщо талант у Чепурних в роду, як кажуть, то можливо і прізвище своє вони отримали недарма – такі чепурні будиночки створювали…