Повірмо у весняну казку!

Ніби недавно була сніжна зима. Та вже у піднебессі торують собі шлях з теплих країв на Батьківщину журавлині ключі. Кожного ранку чується гусячий крик, а лелеки лагодять свої старі житла.

А «прямо над нашою хатою пролітають лебеді. Вони летять нижче розпатланих, обвислих хмар і струшують на землю бентежні звуки далеких дзвонів. …так співають лебедині крила. Я придивляюсь до їхнього маяння, прислухаюсь до їхнього співу, і мені теж хочеться полетіти за лебедями, тому й піднімаю руки, наче крила. І радість, і смуток, і срібний передзвін огортають та й огортають мене своїм снуванням.

…А віща скрипка і срібний відгомін бринять, єднаються над моїм дитинство, підіймають на крила мою душу та забирають її в нерозгадану далину. І хороше, і дивно, і радісно стає мені, малому, в цім світі…», – писав Михайло Стельмах у «Гуси-лебеді летять…»

«От і принесли нам лебеді на своїх крилах весну і життя. Тепер геть-чисто все очне оживати: скресне крига на ріках та озерах, розмерзнеться сік у деревах, прокинеться грім у хмарах, а сонце своїми золотими ключами відімкне землю. Якось доброї години гляне воно із свого віконечка вниз, побачить, що там і земля, і люди, і худібка, і птиця помарніли і скучили за весною, та й спитає місяця-брата, чи не пора землю відімкнути? Місяць кивне головою, а сонце посміхнеться і на промінні спустить у ліси, у луки, в поля і на воду ключі, а вони вже знають своє діло!» – ось такі казочки розповідав дідусь головному герою повісті «Гуси-лебеді летять…» –  маленькому Михайликові. А на запитання, куди ж лебеді полетіли, дід урочисто відповідав: «На тихі води, на ясні зорі». І  тоді перед хлоп’ям, «наче брама, розчиняється діброва», до нього «живовидячки наближаються далекі тихі води і прихилені до них зорі». Це в таких краях, де малюк ще не бував. І покотилась туди його стежина, мов клубочок.

Так, дійсно, прийшов час владарювати красуні-весні. І саме в таку пору покотилась і наша стежина, ніби в Михайлика, в той край, де ми вже бували, та не все ще звідали.

Весняного дня 29 березня екскурсійна група, у складі дітей і дорослих, закоханих у рідний край, у рамках традиційного вже для Великоустівської ЗОШ І-ІІІ ступенів, а для когось, можливо, незвичного Тижня дитячої та юнацької книги «на колесах», цього року на патріотичну тематику під девізом «Україна єдина», в черговий раз вирушила на Сумщину, з метою продовжити знайомство з іншим регіоном нашої України – Слобожанщиною.

По цьому маршруту планувалась поїздка чотири роки тому, але з ряду причин залишилась нездійсненою. Однак цього року, натхнені планами та підтримкою Сосницького відділення Чернігівського земляцтва і, особливо, його голови Олексія Орєховича, з передчуттям чогось нового та незвіданого ми в дорозі.

Що не говоріть, але про те, що співається в досить відомій ліричній пісні: «у природи немає поганої погоди, кожна погода – це благо», підтвердилось саме того дня. Світило сонечко, падав лапатий сніг, накрапав холодний дощик –  та нічого не стало на заваді справжнім ентузіастам.

І ось наша перша зупинка – символічне відкриття Тижня «Людина пам’яттю жива…» (Олександр Олесь) – смт Білопілля.

Білопільщина – самобутній і неповторний куточок Слобожанської землі. Саме містечко Білопілля, засноване 1672 року, один з вісімнадцяти районних центрів Сумської області. Воно має багату вікову історію та своїх світочів духу. Тут народилися: видатний географ-мандрівник, дослідник Ефіопії та богослов Олександр Ксаверійович Булатович; відомий педагог Антон Семенович Макаренко; видатний учений-хімік і громадсько-політичний діяч Федір Данилович Овчаренко; доктор історичних наук Павло Степанович Сохань; композитор, доктор музикознавства Антон Іванович Муха та багато інших.

Та справді світочем світового масштабу став великий поет-лірик Олександр Олесь (Олександр Іванович Кандиба), для якого Білопільщина стала місцем не тільки фізичного, а й духовного народження.

Неоціненна літературна спадщина, яку залишив геніальний поет. Вона стала суттєвим внеском у духовну скарбницю людства. Про творчість Олександра Олеся високої думки були Іван Франко, Леся Українка, Іван Нечуй-Левицький, Михайло Коцюбинський. Своїм учителем називав його Павло Тичина.

На літературному шляху довжиною в сорок років Олександр Олесь створив і залишив нащадкам 11 збірок віршів, більше 20 драм, чимало сатиричних творів, оповідань, фейлетонів, у яких талановито відобразив складний, суперечливий і водночас такий чарівний світ. Його називали королем української поезії, основоположником романсової лірики. Понад 80 відомих композиторів поклали Олександрові Олесеві рядки на музику, написавши більше двох сотень музичних творів різних жанрів. Та навіть одного-єдиного романсу «Чари ночі», який співали та співають українці вже не одного покоління, а серед них ймовірно і наш земляк, який так був закоханий в пісню рідного краю та в таку пору року, коли все оживає та розквітає – весну,  Олександр Петрович Довженко, цілком вистачить для безсмертя в пам’яті народу.

Немає ціни також і тим речам та документам, які мають безпосереднє відношення до життя й творчості геніального митця. А ознайомитися з ними можна в музеї Олександра Олеся, що розмістився на другому поверсі приміщення Білопільської центральної районної бібліотеки, яка носить ім’я поета та був відкритий 4 грудня 1998 року до святкування 120-ї річниці від дня його народження. У холі бібліотеки встановлено бюст поета (робота сумського скульптора Якова Красножова). Саме у читальному залі цього величного культурного закладу і відбулося урочисте відкриття нашого Тижня книги «на колесах».

А потім Наталія Валентинівна Клепальська, директор музею Олександра Олеся, провела цікаву та ознайомлюючу екскурсію по музею та містечку. Уся експозиція поділена на розділи: «Олександр Олесь і Сумщина», «Харківський період в житті поета», «Київ і творча діяльність Олександра Олеся», «Еміграційний період (1919-1944)», «Олег Ольжич – син Олександра Олеся», «Олександр Олесь і сучасність».

Чільне місце відведене матеріалам закатованому фашистами синові Олеся Олегу Ольжичу – поету, археологу, політичному діячеві.

Це добре, що серед юних краєзнавців були присутні представники тих вікових груп, які вивчають творчість цих поетів на уроках української літератури.

На одному із стендів експозиції відвідувачі можуть ознайомитися з місцями щасливого дитинства Сашка – хутором у Загорі. Краєвиди шовкового степу, загадкові старі могили, шум трави і колосся жита – все це для самого поета було «суспільною казкою», одним золотим днем, і звуки «тієї давньої весни» звучали  в його душі впродовж усього життя, так як для другого Сашка – вид зачарованої Десни та луги навколо неї.

Усього ж у музеї налічується 248 експонатів, які широко висвітлюють життєвий і творчий шлях митця.

Тут зберігся будинок, в якому проживала сім’я Кандибів. Закладено парк імені видатного земляка.

На згадку Наталія Валентинівна подарувала нам науково-популярне видання «Я ще вернусь…» Олександр Олесь і Білопільщина», буклет «Музей Олександра Олеся» та запросила дітей і молодь Сосниччини взяти участь у відкритому щорічному літературно-мистецькому конкурсі імені Олександра Олеся «…І розітнувсь мій перший спів…», оголошений Білопільською райрадою та райдержадміністрацією.

Автор цих рядків передала вітання від земляків Олександра Довженка та буклет про музей в Сосниці й запросила його відвідати.

Добре пам’ятаючи наказ Олександра Олеся, який можна зрозуміти з рядків відомого романсу «Чари ночі» та лише трішки його перефразувавши:

«Ти не дивись, що буде там,

Чи забуття, чи зрада.

Весна іде назустріч нам,

Весна в сей час нам рада.

Поглянь: уся земля тремтить

В палких обіймах ночі.

Лист квітці ніжно шелестить,

Траві струмок воркоче.

Чого ж стоїш без руху ти,

Коли весь світ співає?

Налагодь струни золоті,

Весна банкет справляє», ми відправляємось далі в дорогу, милуючись природою.

Друга зупинка – «Жити гарно треба вже сьогодні» (Леся Українка) – селище Косівщина.

У Косівщинській ЗОШ І-ІІІ ступенів у 1971 році, а саме до 100-ліття з дня народження Лесі Українки було відкрито музей талановитій поетесі.

Відомий той факт, що саме в Косівщині, де мешкала народна цілителька Параска Назарівна Богуш, у 1889 році перебувала Леся Українка. Приїхала вона сюди невипадково. Стан здоров’я дівчини був такий, що останньою надією залишалося звернутися до православної народної цілительки. Місяць гостила поетеса у Параски Назарівни, набиралася сил, лікувалася, про що й залишила спогад у своєму листі до знайомої Макарової, де описала, і яка піч у оселі Богуш, і які процедури (вони їй нагадували лікування в Криму), і  те, що народна лікарка не брала ні з кого ні копійки, а платили їй – хто чим міг.

Цей лист вміщений в 10-му томі 12-томного видання творів Лесі Українки. Книга Ольги Косач-Кривенюк (молодшої сестри поетеси) обсягом 1100 сторінок, виданої Вільною Академією Українських Наук в Нью-Йорку (США), описані всі факти життя Лесі і опубліковані документи, що підтверджують її перебування в Косівщині, в Параски Богуш. А в додатку-списку до цієї книги, що надрукувала Національна Академія наук України,  названо усіх знайомих сім’ї Косачів. Це прізвища найвпливовіших людей кінця ХІХ – початку ХХ століття, а третьою серед них була Параска Богуш.

… Ось перед нами – золотаві соняшники у імпровізованому вікні хати Параски Богуш, що завжди посміхаються відвідувачам і які так любив Олександр Довженко. Тут речі, які належали господині хати і до яких, мабуть, торкалися руки вісімнадцятирічної Лесі Українки.

І добре слово, і цілющі трави, і яскраве косівщинське сонечко – усе це допомогло дівчині.

У цьому селищі ім’я Лесі Українки звучить дуже часто, адже центральна вулицяносить її ім’я, в центрі – пам’ятник великій дочці Досвітніх Вогнів, а навколо шумлять то жовтим, то зеленим листом каштани, вкривається сніжним ухом взимку Лесин парк і красується найсвітліша споруда – школа імені Лесі Українки.

Відвідали і ми цю кімнату, але невипадково, бо ж зовсім недавно вся культурна громадськість відзначала 145-річчя від дня народження світоча української літератури.

Тут цікаву екскурсію нам провели учні навчального закладу, а ще нас полонив своєю розповіддю засновник етнографічного музею.

На згадку ми подарували буклет про сина зачарованої Десни.

Живі квіти, які були привезені з малої батьківщини Олександра Довженка, поклали до підніжжя пам’ятника поетеси.

Саме на цьому місці кожного травня, ось уже декілька років поспіль, шумують культурно-мистецькі свята, на які приїздять письменники, поети, всі шанувальники творчості поетеси. Звучить її невмируща поезія і пісні, в яких вона так кохалася. І слухає їх цілий світ, і слухає Лесин парк, і сама Леся. Здається, мить – і вона зійде з п’єдесталу і приєднається до учасників цього дійства, до нас і скаже:

Стояла я і слухала весну,

Весна мені багато говорила,

Співала пісню дзвінку, голосну,

То знов таємно-тихо шепотіла.

Вона мені співала про любов,

Про молодощі, радощі, надії,

Вона мені переспівала знов

Те, що давно мені співали мрії.

Ось в такому романтичному піднесенні ми покидаємо Косівщину і нас зустрічає одне з наймальовнічиших міст Слобожанщини – Суми. Разом з тим це наймолодше місто серед обласних центрів півночі країни.

Сумська область межує з трьома областями Росії: Брянською, Курською, Бєлгородською і  з трьома областями України: Полтавською, Харківською, Чернігівською.

Прапор і герб її містять три елементи на геральдичному щиті, що разом символізують три складові частини області: шолом – землі, що відійшли від Чернігівської області та історично були у складі Київської Русі; колос – землі, що відійшли від Харківської області і були частиною Слобожанщини; золотий хрест – землі, що відійшли від Полтавської землі і були в складі України за часів Гетьманщини. Синьо-жовтий колір вказує на те, що область є невід’ємною частиною держави Україна. З цією областю тісно пов’язане ім’я Олександра Петровича Довженка, який свого часу закінчив Глухівський педагогічний університет і тому  цей вищий навчальний заклад нині носить його ім’я.

Отже, третя наша зупинка має назву: «Мій край, мій рід, мій всесвіт».

Історія міста Суми увічнена в численних пам’ятках архітектури, монументального та образотворчого мистецтва, назвах вулиць, та у серцях жителів. Його прикрашають перлини сакральної архітектури: Спасо-Преображенський і Спасо-Троїцький собори, Свято-Воскресенська церква. Родзинка міста – Альтанка, що стала символічною спорудою з 1902 року.

Прикрашають його фонтан «Садко», стадіон «Ювілейний», дитячий футбольний центр «Барс», парк «Казка», контактна скульптура «Діти-ласунки», пам’ятний знак «Сумка», обласний академічний театр драми та музичної комедії імені Михайла Семеновича Щепкіна та багато інших. На центральній площі міста дуже багато голубів, які радо йдуть на руки. А ця пташка є символом миру. Досить таки тривалу та насичену екскурсію по місту нам провели представники «Агенції промоції «Суми» Сумської міської ради».

З містом пов’язані імена багатьох відомих людей.  В 60-ті роки ХVІІІ століття Суми відвідував український філософ і просвітитель Григорій Сковорода. Тут в 1810 році народився відомий видавець та книговидавець Іван Тимофійович Лисенков (1795-1881), один з перших, хто надрукував твори Тараса Шевченка. У 1899 році в місті працював Олександр Іванович Купрін і т. д.

А ще з цим містом пов’язанеім’я сучасного письменника, нашого земляка, члена Національної спілки письменників України, Петра Андрійовича Нестеренка, з яким і відбулася зустріч.

Він подарував нам багато своїх книжок, а ще став спонсором при відвідуванні нами Музею історії альпінізму імені Євгена Михайловича Абалакова (1907-1948) та обласного краєзнавчого музею.

Історичну пам’ять про минувшину Сумського краю, його славних уродженців і знаменитих людей, які відвідували його та залишили по собі яскравий слід, акумулює в собі Сумський обласний краєзнавчий музей – один з найпопулярніших історико-культурних центрів Сумщини.

Тут зберігається близько 50 тисяч експонатів основного фонду.

Музейна експозиція знайомить відвідувачів з природою краю, її історією від найдавніших часів до сьогодення, матеріальною культурою та побутом селян ХІХ – початку ХХ століття, подіям Другої світової війни та грізній сучасності.

Експозиція відділу природи займає дві зали. Перша – знайомить відвідувачів з геологічною будовою, корисними копалинами та рельєфом Сумської області. Красу, неповторність та самобутність краю не можна не відчути у залі, що розвідає про рослинний і тваринний світ, ґрунти, водні багатства. Унікальною є колекція пташиних гнізд.

Привертають увагу п’ять діорам, які відтворюють природні ландшафти Сумщини в різні пори року.

Окремий комплекс розділу присвячений заснуванню обласного центру – місту Суми та ряду інших населених пунктів краю. Низка матеріалів розповідає про засновника «Сумського городка» – отамана Герасима Кондратьєва.

Вражає експозиція, розміщена на другому поверсі, присвячена подіям Другої світової війни (1941-1945 роки) та воєнному сьогоденню. Документи і фото, нагороди, особисті речі, зразки зброї та спорядження про участь жителів області у боротьбі проти фашистських загарбників на фронтах, у партизанських загонах, підпіллі, у тилу. В залі експонується найбільша в області діорама «Бій під Охтиркою в серпні 1943 року».

Окремі комплекси присвячені Героям Радянського Союзу, славним льотчикам Івану Микитовичу Кожедубу та Степану Павловичу Супруну, маршалу танкових військ Павлу Семеновичу Рибалку, командиру партизанського з’єднання Сидору Артемовичу Ковпаку, Герою України Олексію Прокоповичу Бересту, який підняв Прапор Перемоги над Рейстагом.

Саме героям-землякам, відомим жителям краю, визначним і трагічним подіям присвячено багато творів Петра Андрійовича Нестеренка.

Досить цікава та захоплююча експозиція музею історії альпінізму, який носить звання «зразкового» та «народного», має 21 розділ та нараховує понад 8000 експонатів, серед яких багато унікальних. Розміщений він у Сумському Палаці дітей та юнацтва, тут же діє клуб туристів-альпіністів, який носить ім’я видатного альпініста Євгена Абалакова. Випускникам клубу підкорились семитисячні гіганти пік Євгенії Корженевської, пік Хан-Тенгрі та інші, маршрути 5-6 категорії складності на Кавказі, Памірі, Тянь-Шані, здійснили сходження на обидві вершини Ельбрусу та на Казбек… Багато пам’ятних знаків встановлено абалаківцями на вершинах і перевалах. Стоять вони на підході до перевалу Донгуз-Орун та в Красноярських стовпах, на піку Євгена Абалакова та Михайла Погребецького.

А ще в дуже тяжких умовах великий подвиг було здійснено альпіністами в роки Другої світової війни, про що теж пише на сторінках своїх творів Петро Нестеренко.

«А як же побачити квітку кохання – едельвейс, яка росте лише високо на скелястих вершинах гір?! – ніби запитує директор музею, наш екскурсовод Валентина Іванівна Андросова, методист клубу, відмінник народної освіти України, інструктор альпінізму, а потім додає – ось хоч би для цього потрібні серйозні тренування, загартовуватись, готуватись до складних ситуацій як фізично, так і психологічно. Лише тоді можна спробувати піднятися на певну висоту».

Ось на такій нотці гордості за мужніх українців ми і розпрощалися зі своїм земляком та і з прекрасним містом в надії на ще такі бажані зустрічі, бо ж весна – пора надій та сподівань. Подарували Петру Андрійовичу на згадку буклет про Олександра Довженка, творчістю якого він захоплюється. А він, в свою чергу, передав для Сосницького музею декілька своїх книг.

Четверту зупинку – «…Хочеться, щоб все життя було таким…» (Антон Павлович Чехов) – ми зробили на мальовничій околиці Сум – Луці, біля підніжжя гори, що над річкою Пслом, де стоїть невеликий будинок з колонами.

Саме в ньому влітку 1888-1889 років жив і працював Антон Павлович Чехов, вибравши для себе і своєї родини місцем для відпочинку скромну садибу поміщиків Линтварьових у Сумському повіті Харківської губернії.

Приїзд письменника в Україну не був випадковим. Антон Чехов знав українську мову, любив мелодійні українські пісні. Лука посіла помітне місце в житті та творчості письменника. На Луці він написав написав багато відомих творів, зокрема: повість «Нудна історія», оповідання «Неприємність», водевіль «Трагік мимоволі», п’са «Дідько». Тут Антон Чехов працював над романом з життя провінційної інтелігенції. Українські враження знаходимо також у п’єсах «Три сестри», «Вишневий сад», оповіданнях «Іменини», «Учитель словесності», «Людина в футлярі» та інших.

Письменник надзвичайно тепло згадував своє перебування в Україні.

У 1894 році Антон Чехов утретє ненадовго завітав на Луку. Саме в цьому році, подорожуючи Італією, він напише своїм гостинним хазяям: «Аббація і Адріатичне море чудові, але Лука і Псел краще».

Тепер у флігелі, де жила чеховська родина, – Будинок-музей Антона Павловича Чехова, відділ Сумського обласного краєзнавчого музею, відкритий 29 січня 1960 року до столітнього ювілею письменника. У п’яти кімнатах музею розміщено експозицію, що розповідає про перебування Антона Чехова на Луці, про його зв’язки з цим краєм. Дуже багато фото, різних документів.

Незабутнє враження справила на письменника подорож до братів і сестри Смагіних на Полтавщину – батьківщину його улюбленого письменника Миколи Васильовича Гоголя (до речі, як і улюбленого письменника Олександра Петровича Довженка – авт.). І, мабуть, бажання поселитися в Сумському повіті чи Полтавській губернії з’явилося в письменника невипадково.

Меблі, посуд того часу. У кімнаті брата Миколи Павловича, який покоїться на місцевому кладовищі, експозиція, присвячена його пам’яті: унікальні документи, світлини, малюнки талановитого російського художника.

А кабінет АнтонаЧехова мав ще одне призначення: сюди до лікаря Чехова приходили хворі, переважно місцеві селяни. Тому серед експонатів кабінету– типові меблі того часу, прижиттєві видання письменника, медичні предмети.

Покинувши лучанську садибу, Антон Чехов не міг не згадати квітучий «старий-престарий сад» (до речі, сад дуже любив і Олександр Довженко – авт.), повноводний Псел, своїх гостинних хазяїв. У листах до них він писав: «Вся душа моя на Луці», «я сумую по Луці». І, щиро дякуючи за чудовий відпочинок: «…Запалюю в своєму серці в честь Вашу невгасиму лампаду …» До цих слів приєднуємося і ми, щиро дякуючи екскурсоводам та теплий привітний прийом. Усім тут дуже сподобалося. За будинком розміщене погруддя письменника.

У музеї склалася добра традиція щорічно відзначати дні народження письменника в січні, а в один із травневих днів – його приїзд на Луку. Кожного місяця в стінах музею (а влітку – на терасі, що перетворюється на імпровізовану сцену), проходять літературно-музичні вечори, присвячені діячам української та російської культури. Серед учасників цих вечорів – члени Клубу друзів Антона Чехова, громадської організації, заснованої в 1990 році.

І останньою нашою зупинкою стало невелике село Сумського району, яке розташоване на лівому березі долини річки Псел, Низи.

Це поселення відоме з 1662 року. Назва його, можливо, походить від незвичайного та нетрадиційного розташування села на високому виступі в долині ріки.  В Низах зберігся одноповерховий будинок, в якому в 1871-1879 роках майже кожного літа відпочивав Петро Чайковський. Тут він написав оперу «Черевички», яка отримала першу премію на конкурсі Російського музичного суспільства в 1875 році. Мальовничий берег Псла і чудовий парк надихали композитора на роботу над Другою та Третьою симфонією і, можливо, оперою «Євгеній Онєгін» (до речі, Олександр Довженко захоплювався творчістю Олександра Пушкіна– авт.). У цьому будинку розміщений музей Петра Чайковського, а поряд нього споруджений пам’ятник композитору (1967 рік, скульптор Микола Лисенко). Дійсно, парк навколо будинку величний, зовсім поруч глибоководний Псел. Віриться, що коли дерева вдягнуть зелені шати, тут буде ще краще.

Як нам розповіла директорка музею, улюбленою порою року композитора була весна, а улюбленими квітами – конвалії. Петро Чайковський, навіть, вважаючи себе поганим поетом, присвятив їм прекрасного вірша.

Нині у кімнаті перед портретом композитора стоять ці квіти, правда, неживі, але, коли зацвітають справжні конвалії, їхнім ароматом наповнюється все приміщення.

Ось так і завершилось наше чергове знайомство з ще одним регіоном України – Слобожанщиною.

З усього побаченого та почутого хочеться зробити висновок, спираючись на слова Олександра Петровича Довженка, буклети про музей якого були подаровані всім культурним закладам, де проходили екскурсії: «Що може зрівнятися красою з квітучим, вирощеним рукою людини, садом», але ж у кожного може бути свій «сад» – це особисті успіхи, досягнення, творіння, дерзання. А в цілому це те, чим чи ким може гордитися наша Україна-мати.

З приходом весни «я стаю ніби меншим, а навколо більшає, росте і міниться увесь світ: і загачене білими хмарами небо, і одноногі скрипучі журавлі, що нікуди не полетять, …, і блакитна діброва під селом, і чорнотіла, туманцем підволохачена земля, що пробилася з-під снігу.

І цей увесь світ тріпоче-міниться в моїх очах і віддаляє та віддаляє лебедів.

… За високою стрункою дзвіницею, що теж поривається вгору, десь у білому підхмар’ї зникають лебеді, але дзвін їхніх крил ще озивається в мені, а може, то вже озиваються розбуджені дзвони на дзвіницях?» (Михайло Стельмах, «Гуси-лебеді летять…»).

А ці «дзвони на дзвіницях» – це дитячі душі. Я вірю в те, що це не казка, а, дійсно, лебеді на своїх крилах принесли весну та життя, а сонце золотими ключами відімкнуло землю і оживило наші з вами душі, наповнило їх новими, незабутніми враженнями. Хай же ніколи не зникають з нашого життя лебеді.

«Аби я був чародієм, то хіба ж не повернув би їх?  Сказав би таке таємниче слово! Я замислююсь над ним, а навколо мене починає кружляти видіння казки, її нерозгадані дороги, дрімучі праліси і ті гуси-лебедята, що на своїх крилах виносять з біди малого хлопця. Казка вкладає в мої уста оте слово, до якого дослуховуються земля і вода, птиця в небі й саме небо…» (Михайло Стельмах, «Гуси-лебеді летять…»).

Валентина МОВЧАН