Минулої середи в Носівській громаді Чернігівщини знову був день жалоби. Світла душа ще одного мужнього захисника піднялася у Вічність, поповнивши лави Святого Небесного Воїнства. Довго вагалася, перш ніж винести це питання на загальне обговорення, але… Здається, те, про що буде вестися мова далі, торкається не тільки нашого міста чи однієї якоїсь громади… Доки чекали траурний кортеж з тілом загиблого, неподалік мене зупинилася ще зовсім молода дівчина. Розговорилися. Вона не знала загиблого, не була знайома з його рідними, І на роботу (працює в центрі) їй тільки на другу половину дня…
Але вона приходить на площу, як може, кожного разу, коли в Носівку чи сусідні з нею села приходить ось така біда. Приходить, щоб стати на коліна й подякувати полеглому воїну за можливість ось тут, вдома, їй та її родині спокійно жити, працювати, не ховатися від ударів градів, не сидіти у підвалі й не плакати над розбомбленим власним домом. І знаєте, що вона мені ще сказала? Те, що людей, які стають на коліна перед ось таким сумним, гірким кортежем, з кожним разом стає все менше…
І я роззирнулася навколо. Справді, у повному складі вийшли працівники міської ради та інших установ і організацій, чиї офіси там знаходяться, зупинилися перехожі, хто якраз в цей момент проходив тротуаром. Побачивши кортеж з прапорами, від площі підбігло троє підлітків… І все.
Люди сиділи на лавках у затінку ялин біля «Єви» та «Фори», десятки машин були припарковані на стоянці перед «Торгівельним центром», але з них не вийшов жоден водій, аби вклонитися полеглому за свою можливість комфортно там сидіти чи возити свою дупу… Люди снували поміж торгівельними рядами біля міні-ринку, поспішали у власних справах чи просто стояли в затінках інших дерев, але мало хто з них підійшли, щоб віддати останню шану чоловікові, який не злякався повістки, а, може, й сам, добровільно, разом з багатьма й багатьма іншими юнаками й чолорвіками прийшов тоді, 24 лютого, до військкомату, бо знав, що потрібно захистити від окупантів свою землю, свою родину, своїх земляків, і у тому числі, таких невдячних, як ті, що ховалися у холодку. І хто зна, якби не він і не такі, як він, чи не було б у нас тоді так, як це було у Великій Дорозі чи Новій Басані, в Новому Бикові чи Ягідному…
Люди, згадайте, як ви вишиковувалися у довжелезні черги, щоб купити хліба, молока, макаронів чи олії, як влаштовували розбірки під пунктами роздачі гуманітарної допомоги. Але ж, будьмо чесними у ставленні один до одного – тоді голодували далеко не всі. Але стояли. Бо не знали, чи зможуть втримати свої позиції наші, на той час ще не зовсім взуті-вдягнені хлопці, які мало не врукопашну ладні були битися з ворогом, які грілися, притискаючись спинами один до одного, ділилися однією печенюшкою на трьох, але не тікали з позицій. А вони змогли. Вони вистояли.І це вже було не на Сході, а ось тут, недалечко, під Черніговом. І коли ворога відтіснили, вони теж пішли далі, на схід і південь України, і продовжують стояти там, щоб ворогів не було ось тут. А що ми? Ми ж для них навіть прощального коридору, як належить, не можемо організувати…
У нас що, вже закінчилася війна? Ми ж переможцями чекаємо наших хлопців, а не в таких ось траурних кортежах додому…
Згадалося відео з соціальних мереж – в одному з міст в Західній Україні о дев’ятій ранку життя завмирає – на вулицях, у магазинах, офісах, на підприємствах, в навчальних закладах і на дорогах. У ці кілька хвилин люди віддають шану загиблим, згадують усіх своїх рідних і знайомих воїнів і моляться за всіх живих, усіх, хто наближає нашу перемогу. І це не по сценарію, а по совісті і по вдячності. А що ми?.. У нас інша держава? Чи в нас інша біда?
До війни не можна звикнути. Її не можна ігнорувати. Бо тоді вона обов’язково прийде й на твій поріг…
Катерина ГАВРИШ, «Нежатин»