Російська культура є інструментом гібридної війни, яку Росія веде не лише проти України, а й проти демократії у світі. За висловом письменниці Оксани Забужко, вона є маскувальною сіткою для російських танків. Задовго до повномасштабного вторгнення, незаконної окупації Донбасу і анексії Криму в Україні можна було вільно купувати у російські книги, слухати російську музику та дивитися російські фільми.
Та що там казати, навіть у Косові, яке безумовно підтримує Україну у війні з Росією, на фестивалях і концертах часто можна почути музику Рахманінова, Чайковського та інших російських композиторів. Організатори кажуть: “Що тут такого? Це ж музика, це не політика?”.
The Geopost продовжує представляти книгу “Деконструктори правди”, створену українськими авторками: докторкою політичних наук, професоркою кафедри журналістики та соціальних комунікацій Донецького національного університету імені Василя Стуса Наталією Стеблиною, а також журналісткою, медіаексперткою Інституту демократії імені Пилипа Орлика Іриною Авраменко.
Ця аналітична праця досліджує методи й наративи кремлівської пропаганди в так званих опозиційних російських медіа.
Перша частина розмови доступна тут. Текст спікерок відредагований для чіткості перекладу.
Повне інтерв’ю (частина друга)
Ірина Авраменко: Я би хотіла торкнутись питання щодо рівня медіаграмотності нашого населення. Справа в тому, що багато людей вважають себе медіаграмотними. Наприклад, якщо вони бачать замітку про те, що президент України Зеленський нібито вкрав хлопчика в трусиках і сховав його в біолабораторіях, і розуміють, що це фейк, – то вони вже медіаграмотні.
Насправді, ні. У нас тривалий час відбувалася, так би мовити, вепонізація культурно-побутового простору. Термін “вепонізація” означає перетворення на зброю (від англійської weapon – зброя). На зброю перетворювалося все: культура, книги, фільми, фестивалі, пам’ятники, навіть навіть дитячі іграшки. Все це, так чи інакше, містило в собі ознаки пропаганди. Наприклад, фільми “Брат 2” або “Слово пацана”.
У нас у всіх на полицях стояли книги класиків російської літератури, витвори культури, музика.
І досі точаться дискусії, чи варто перейменувати в Києві музичну академію імені Чайковського. Навіть зараз (на третій рік великої війни – Ред.) я інколи бачу матусь, які показують своїм дітям російський мультфільм “Маша і Ведмідь”.
Музичні заклади, театри, дитячі мультики… Шкільні підручники і навіть національна кухня перетворювалися на зброю. Варто згадати, як росіяни намагалися привласнити українську традиційну страву борщ. Прихована російська пропаганда простежувалася в батьківських настановах, топонімах і навіть у шрифтах.
Я розповідала нещодавно на тренінгу, що шрифт – це теж свого роду зброя. І сьогодні, коли змінювали шрифти в Київському метро, це також було важливо, бо є українські шрифти, розроблені нашими авторами.
Церква давно стала зброєю в руках російських пропагандистів.
Також небезпека, про яку мало хто усвідомлює, – це свята. Раніше спільний культурно-побутовий простір створювався за рахунок єдиного екстазу під час святкування 9 травня, 8 березня, 23 лютого. Сьогодні, коли кремлівські пропагандисти зрозуміли, що це вже не працює, вони придумують нові “спільні” свята.
Ми бачимо в соцмережах, як усі починають святкувати День синів, День донечок чи щось подібне. Але перевірка в Google показує, що цей день святкується тільки в Росії, більше ніде. Майже все, до чого кремлівські політтехнологи можуть дотягнутися, вони перетворюють на зброю.
До речі, пані Наталія питала, як нам вдалося так швидко в Дніпрі позбутися пам’ятника Пушкіну. Днями в Кривому Розі позбулися Пушкіна і Лермонтова, якщо я не помиляюся.
Що стосується літератури, то тут багато чого можна розповідати, але мені хотілося б звернути увагу ось на що. Вся російська література, починаючи від Третьяковського і Сумарокова, зароджувалася як “вірнопідданська”. Я була здивована, коли дізналася, що оди імператору писав Достоєвський. Спочатку він потрапив на каторгу за участь у якихось заколотах. І на каторзі, я думаю, його морально зламали. Він повернувся і написав вірнопідданські оди на смерть імператора Миколи I. Тобто, він схвалював мілітаристські ідеї самодержавства!
Про Пушкіна я вже мовчу. Він співець імперії – це не я придумала йому такий ярлик. Навіть Чайковський, якого так усі люблять, також творив на благо Російської імперії. Наприклад, у балеті “Лебедине озеро” є “Руський танець”. Мені завжди було цікаво, чому цей концертний номер то з’являється в балеті, то зникає в деяких постановках. Є версія, що коли балет уже був готовий, Чайковського попрохали вставити в лібретто цей номер. Тоді була чергова війна, і для підняття патріотичного духу композитора попросили швиденько написати “Руський танець”.
Вся російська культура завжди слугувала Росії. Це факт. По-друге, практично вся російська культура складається з імен, які не належать Росії. Це таланти, витягнуті імперією з числа талантів поневолених народів. Саме тому ми з пані Наталкою у своїх статтях наголошуємо на необхідності деколонізації культурної спадщини Росії. Ці імена мають бути повернені тим народам, яким вони належать.
Російські діячі, котрих сьогодні приймають на Заході, котрим дають майданчики, котрі заробляють гроші на крові українців, мали б про це говорити. Натомість, ми бачимо, що вони виступають за скасування санкцій, кажуть, що неправильно “кенселити” російську культуру. Вони стають у позицію жертви. Це показник того, що вони, принаймні зараз, не є нашими друзями, а скоріше навпаки.
The Geopost: Російська пропаганда постійно видозмінюється, мімікрує, пристосовується до нових реалій і придумує нові меседжі. А нам, українцям, доводиться весь час повторювати одне й те ж, що Україна – це незалежна, самостійна держава, що українці – це древня нація, яка існувала набагато раніше, ніж з’явилася Російська імперія. Як у цій ситуації нам не відставати, бути рівноправними борцями із російською пропагандою, адже вона завжди йде на крок вперед?
Наталія Стеблина: Справді, навколо цього питання давно точиться дискусія. Як ми маємо відповідати на російську пропаганду — чи це має бути контрпропаганда, чи просто якісна журналістика? Я особисто відстоюю другу позицію. Це складно, але нам важливо знаходити саме професійні інструменти, етичні способи для протидії подібним вкидам. І безперечно, якщо говорити про те, що ще можна зробити, – це максимально впливати на наші ключові аудиторії за кордоном.
Тут ми справді програємо. Росія створювала всі ці “руські доми” та інші організації дуже-дуже давно. Ми, на жаль, нічого не робили, більше займалися власними внутрішніми проблемами. Тому першим кроком має стати якісна професійна відповідь на всі ці закиди. Другий крок — максимально розширювати наші аудиторії за кордоном, вивчати їхні потреби, інтереси і розповідати, можливо, навіть не стільки про себе, скільки про те, як Росія нашкодила їм.
Як уже казала пані Ірина, це деколонізація або, іншими словами, постколоніальна критика, про яку дуже багато пише Ева Томсон. Вона одна з перших почала деколонізувати російську літературу. Росіяни самі не будуть деколонізувати свою “велику русскую літературу”. Це маємо зробити ми — українці, литовці, поляки й інші народи. Маємо показати, що ця “велікая русская культура” насправді імперська. Ось так я це бачу.
The Geopost: Самотужки деконструювати цю велику брехню нікому не вдасться. Треба тільки об’єднуватися.
Ірина Авраменко: Я тримаю в руках книгу “Деконструктори правди”. Це те, що ми спробували зробити на своєму місці. Нам би дуже хотілося, щоб цю книгу прочитали іноземці. Таким чином ми змогли б змінити думки, які посіяла в їхніх головах російська пропаганда.
Людям, яким ця книжка могла б бути корисною, ми можемо надіслати її поштою. В електронному вигляді книга доступна на сайті Інституту Пилипа Орлика. У мене в руках друкована англійська версія.
The Geopost: Дякую. До речі, ти згадала на початку розмови про те, що вже презентувала цю книгу іноземній аудиторії. Це було в Румунії, так?
Ірина Авраменко: Так, це було на конференції в місті Констанца. Там були журналісти, публіцисти, науковці — такий мікс. Я дуже хвилювалася, тому що говорила не англійською, а з перекладачем. Боялася, що якісь меседжі не вдасться передати. Але в мене був чудовий перекладач, який вже давно мешкає в Румунії. Він настільки грамотно й чітко передав мої меседжі, що все пройшло чудово.
Більше того, потім до мене підходили люди й просили книгу. Один професор з Оксфорда сказав: “Яка у вас класна метафора щодо схожості між “хорошими-поганими поліціянтами” та “хорошими-поганими росіянами”!”. По цій фразі я зрозуміла, що мене таки почули.
Наталія Стеблина: А я можу додати, що цього тижня ми презентували нашу книгу британській аудиторії завдяки посольству Великої Британії в Україні. Презентація була для невеликої аудиторії, але всі її учасники так чи інакше дотичні до України чи Росії.
Сприйняття було дуже позитивним, чого я не очікувала. Єдине, з чим вони не погодилися, це те, що у фільмі “Брат” нібито немає кремлівських наративів. Довелося детально пояснювати, які саме наративи там є. Але загалом прийом був дуже теплим.
The Geopost: Дякую вам за те, що ви робите. Сподіваюся, що у книги буде щасливе й довге життя, а головне — результат цієї праці. Хай більше людей стануть медіаграмотними. Бажаю вам всього найкращого і до нових зустрічей.
The GEOPOST