Для справді мислячої частини членів Чернігівського земляцтва №4 (207) газети «Отчий поріг», особливо кілька її матеріалів, хоча й не скромно і досить відверто, можливо, й не коректно, але можна порівняти хіба що з проривом каналізації в квартирі чи будинку.
Прориви ці відбувалися й раніше. Але на них не реагували, їх навіть не помічали, бо виконувалися досить майстерно: запаху як такого не було, а тільки тріщини. Тепер прорвало капітально, але, переконані, ще не остаточно.
Чогось думається, що більшість все-таки не зрозуміє цього каналізаційного пасажу. Частина сприйме за чисту монету: таки «наболіло», не вникнувши в суть проблеми. Та й подібний заголовок уже не вперше зустрічається в газеті, стає штампом…
Некоректність спровокована не з нашого боку. І ця провокація тривала вже досить тривалий час. І обумовлена вона сусальністю. В народі це називають забронзовілістю.
То ж до справи.
2011 рік. Леоніду Горлачу 70. Квітневий «Отчий поріг» подає розворотну публікацію Валентина Авдієнка «…І ніжний голос Горлача». Гарні слова про ювіляра, така ж підбірка світлин про нього, цитати з віршів… Все як належить в даному випадку.
І от як грім серед ясного неба. Поета в черговий раз (ні – це не грім) висунули на премію, але… Цитуємо: «Одним словом, говорили, балакали, голосували на засіданні Шевченківського комітету і… на цей раз не вистачило однієї піднятої вгору руки. Де ж була вона, така необхідна в тій ситуації рука? Можливо, рука друга чи земляка. Чи то десь в іншому місці чарку тримала, чи в носі колупалася, але в потрібний момент в потрібному місці її не виявилося!» (Отчий поріг, 2011, квітень, число 4, с. 11. Далі, посилаючись на це видання, вказуємо рік, число та сторінки).
Про чию ж руку йдеться, яка чи «чарку тримала, чи в носі колупалася»? Це рука Олександра Івахненка. Він справді не зміг тоді взяти участь у засіданні комітету. В нього померла дружина і саме в цей день були поминки.
Але блюзнірство полягає не лише в тому, що, знаючи цей факт, цю ситуацію, писати про це та ще в якому стилі-тоні, та ще й виносити на публіку.
Блюзнірство та відсутність будь-якої совісті, моралі, етики полягає насамперед у тому, що це подано саме в ювілейній статті, в якій порвано і сплюндровано жанр ювілейності, святковості, а скочено до бульварності. А ще більше, що головним редактором часопису дано добро на цей пасаж. Будь-хто з порядних головних редакторів ніколи б не дозволив цього.
26 вересня 2015 року. Відкриття меморіальної дошки Олександра Івахненка в Прилуках. Ось цитата з матеріалу Миколи Борща «Прилуччина ярмаркувала»: «Дошку відкривали Дмитро Барнаш, Леонід Горлач та Іван Забіяка» (https://chz.org.ua/pryluchchyna_jarmarkuvala/). Виступають прилучани, дочка, гості з Києва, в тому числі й Іван Забіяка. Що каже Леонід Горлач:
– З Олександром Івановичем ми були друзі. І ця дружба тривала багато років.
Чи не цинічно з боку Леоніда Никифоровича? З одного боку закарбовуючи в друкованому органі звинувачення, що залишається практично назавжди, і публічно лише на словах зізнатися в дружбі. Цинічно й лицемірно.
Зафіксовано зізнання в дружбі та соратництві з Олександром Івахненком і в газеті (2015, 11, с. 5). Питання до Леоніда Горлача: де правда – в 2011 чи в 2015 році?
А коли зайшла мова про мене вже в Києві, Леонід Горлач сказав: «Та його там не було». Хоча в газеті названо й мене та додане відповідне фото, що засвідчує протилежне.
Вже давно було помічено, що головний редактор усіляко ігнорує мене. То викине з тексту найвагоміше, а залишить найбуденніше, то поставить скромніший заголовок, то так обріже фото, на якому зображений я, щоб мене не було видно, то взагалі не дасть мій текст у газеті. Тому заява, що «і редакції газети, і редактору сайту матеріали у земляцьких осередків часто приходиться [українською – доводиться. – І.З.], як то кажуть, буквально зубами вигризати, покладаючи на це масу часу та енергії, за що нашим соборникам-краянам честь і хвала» (с. 4–5), не лише не відповідає дійсності, а й немає чого лукавити з цього приводу. Не всі матеріали, що потрапляють до редакції газети, з’являються на її шпальтах, і не в якості їх тут справа. Але не про мене. А про матеріал, який у газеті надрукований за підписом голови Ради Товариства «Чернігівське земляцтво» Віктора Ткаченка.
Насамперед дуже важко віриться в те, що весь текст писав саме він. Не настільки він вільний для творчості й аналізу «наболілого». Це чергова підстава голови, використання його як буфера. І це також стає вже традицією. Скажімо, на грудневій конференції 2018 року з його вуст прозвучало: «відновлено могилу Василя Горленка в Срібнянському районі».
По-перше, ця могила була з моменту поховання 1907 року та встановлення, за переказами, Павлом Скоропадським, надмогильного пам’ятника. Вона не була втрачена, щоб відновлювати. Вона була РЕКОНСТРУЙОВАНА. А це зовсім інше.
По-друге, могила знаходиться не в Срібнянському районі, а в Талалаївському. Про це точно знає, скажімо, Тетяна Літошко, яка була на могилі. І якби вона готувала текст звіту для голови, не припустилася б такої помилки. Отже, ця віртуозно єхидна підлість зроблена Леонідом Горлачем у момент, коли одна його рука «чарку тримала, чи в носі колупалася», а другою робив зміни у даних, надісланих Прилуцьким відділенням земляцтва (до речі, розміщуючи матеріал про конференцію на сайті земляцтва, Олексій Орєхович потурбувався про репутацію доповідача та відредагував цей гострий момент – І. З.).
Тому зовсім демагогічно сприймається побажання: «хотілося б порадити їм [авторам, які висловлюють власні думки. – І.З.] одне: а візьміться власноруч за якісь добрі справи в земляцькому гурті, бо ж одне – молоти язиком, а інше – плуга перти…» (с. 5).
Так, одна справа робити справи в земляцькому гурті на зарплату, а інша – на громадських засадах та ще й вкладаючи особисті кошти і працю на тих же засадах. Перед Вами, як казала моя бабуся Одарка, хоч гопки танцюй, а Вам байдуже: «добрі справи» одних до макового зерня бачите, а інших справи навіть національної ваги – паплюжите.
Тому й друге побажання: «І не забувайте, що плювати в рідну криницю небажано, бо колись же захочеться й чистої води скуштувати» також сприймається демагогічно, бо ніхто в рідну криницю не плює, а от демагоги плюють – в душу.
В інтерв’ю з Леонідом Горлачем після одержання ним Шевченківської премії він заявляє: «я би ввів цензуру – цензуру совісті» (http://life.pravda.com.ua/society/2013/02/20/121528/). А в ролі кого він себе бачить: в ролі цензора чи все-таки того, кого цензурують. З усього видно, що в ролі цензора.
Весь матеріал «Наболіле» побудований переважно на двох тезах: звинувачення всіх та імперативний (незаперечний) захист Леоніда Горлача.
Що стосується першої тези. Її аспекти:
– Звинувачення в інертності земляків.
– Звинувачення у споживацтві.
З цими двома я цілком погоджуюся. Інертність не вирок, інертність – це тотальна вада. Стосовно споживацтва – сам колись стикався, коли одну, так звану, землячку запрошував до земляцьких лав, була одна умова: «Хай земляцтво дасть мені квартиру».
– Розбіжності в розумінні патріотизму.
– Розбіжності в правоті.
Стосовно двох останніх дозволю прокоментувати.
Справді (за Сергієм Ковтуном) патріотизм або є, або його немає. Але всі видають себе за патріотів.
Той, що є – відвертий, щирий, прямолінійний, досить часто в ущерб собі.
А той, якого немає, який видається, є в чистому вигляді схожий на в’юна: слизький і пурський. Таких більше люблять, таких швидше розуміють і сприймають, бо вони маніпулятивно технологічніші, такі знають ЩО, ДЕ, КОЛИ і, найголовніше, ЯК. У них і посади, і достатки, і оточення.
А патріоти – воїни-одинаки, їх найчастіше зраджують, бо навколо них переважно НЕ патріоти, пристосуванці, паразити патріотизму. Це вони справжні приватизатори патріотизму. І коли говорити, що «є і такі, які…» (2019, 4, с. 5), то треба називати їхні імена. Патріоти називають.
Полеміка в газеті навколо патріотизму, в «приватності» патріотизму має односторонній характер і зміст: свої думки висловлюють лише працівники редакції, цим самим практично приватизувавши для цього газету, яка видається на передплатні кошти приватних осіб. І хай навіть вона дотаційна, все одно всі члени земляцтва мають однакове право на висловлювання хай і полярних думок саме на сторінках своєї газети. Це, по-перше.
А, по-друге, НЕ етично виносити сміття зі своєї хати. Це абсолютно те ж саме, що й «плювати в рідну криницю». Цим самим заперечується теза, що земляцтво займається консолідацією (2019, 4, с. 4). Якраз звинувачення і перекручення на сторінках газети надзвичайно важливого питання – питання патріотизму – односторонньо – і є розконсолідування земляцтва. Восьмистам передплатникам навіщо знати ці проблеми? Їх більше цікавить чим і як живе земляцтво, а не як там чубляться. На крайній випадок це питання обговорити на засіданні Ради земляцтва, запросивши всіх дискутантів, або долучитися до дискусії на сайті, де є оперативність. Крім того, після її завершення, є можливість вилучити матеріали дискусії з ресурсу. «Що написано пером – не вирубаєш і сокирою», кажуть у народі. От і пише редакція газети пером, щоб її думка лишилася назавжди. А електронні ресурси сьогодні є, а завтра – немає. Хитра тактика Леоніда Горлача.
Вважаю моментом агонії заявляти таке: «Думається мені, що, якби жили ми в тридцятих роках минулого століття в СРСР і вже функціонував інтернет, то давно вже за масою звинувачень «справжніх патріотів» Леонід Никифорович скнів би на Соловках, як «враг народа». Та й то ще повезло б…» (2019, 4, с. 5).
Думаю, було б якраз навпаки. І без Інтернету. І без везіння. Не треба недооцінювати творчу людину. У неї багато загадок.
Зверну увагу ще на два моменти, які можуть стати предметом подальших розмов.
Спочатку йдеться про «унікальне… краєзнавче дослідження «Сіверянські скрижалі» і «видання фундаментального двокнижжя про видатних чернігівців [, що] має бути унікальним». І хоча на двох засіданнях «поспіль» (цитоване слово) вже «затверджено концепцію» (також цитата) (2019, 4, с. 1), бачимо насправді з трьох засідань, повідомлених на сайті, що концепції ще НЕ-МА-Є. І з тих питань, які винесені на обговорення на всіх трьох засіданнях, чітко видно, що чим унікальні «Сіверські скрижалі», тим же стане й енциклопедичне видання.
І останнє. Слушна порада автора: «Наставникам» же газети раджу почитати хоч дещицю з написаного прекрасним поетом Л. Горлачем, бодай його віршовані романи «Мазепа», «Мамай», «Перст Аскольда». Може, щось і зрозуміють …» (2019, 4, с. 5).
Таки треба дослухатися до цієї поради. І не лише прочитати, а й порівняти одні й ті ж твори, видані за часів совєтського союзу і вже в роки незалежності. Чогось думається, що не лише «наставники» таки «щось і зрозуміють».
Іван ЗАБІЯКА
Цілком згоден з Іваном Забіякою. З усього видно, що головний редактор земляцької газети одноосібно приватизував газету й допускає на її шпальтах висловлювання думок тільки схожих на його думку, або й взагалі сам пише та за чиїмось підписом, як це сталося з «Наболіле».
До речі, «наболіло» кому – Віктору Ткаченку чи Леоніду Коваленку (Горлачу)?
Мені здається, що треба припинити подібні розбірки. Адже не є секретом, що головний редактор газети працює не безкоштовно, а за гроші. Крім того, завдячуючи землякам, зокрема, і земляцтву вцілому він став лауреатом Шевченківської та ще багатьох премій, а також інших відзнак, на народні кошти видав і перевидав свої книги. І правий Іван Михайлович, що книги Леоніда Горлача видані за радянських часів і перевидані після розпаду СРСР мають відмінності. А це наштовхує на певні висновки.
Прикрим є й те, що цей «Отчий поріг» з такою «начинкою» вийшов у світ напередодні 78-ліття Леоніда Горлача. Однак вітаю Леоніда Никифоровича з днем народження та бажаю, щоб не боявся своїх заслужених конкурентів на журналістській і письменницькій нивах. Настав час змінюватися.
Мабуть, термін «Приватний патріотизм» народився в голові головного редактора газети ще в грудні минулого року, коли дні були такими короткими, а ночі такими довгими! І в електронному вигляді з’явився в газеті №1 (205) на сторінці 12 (на нашому земляцькому сайті 01.01.2019 року http://chz.org.ua/1-205-hazety-otchyy-porih/#comments). Це у відповідь на мої зауваження, що земляцька газета систематично, із року в рік, ігнорує визначні дати нашої історії та вітання з українськими державними святами (http://chz.org.ua/12-204-hazety-otchyy-porih/#comments).
Стосовно прейменуванння редакцією газети свята День Захисника України на російський манер у 2016 році, то і редакція сайту, і земляки ще тоді звернули увагу на таку грубу помилку (http://chz.org.ua/10-178-hazety-otchyj-porih/#comments). То вже потім вияснилось, що це була не технічна помилка, а провокація.
І ось нова провокація в газеті – стаття з уже добре знайомою назвою «НАБОЛІЛЕ». Перше враження – стаття написана понад місяць тому, як відповідь на мою публікацію на сайті від 06.02.2019 року та коментарі до неї небайдужих земляків: «Серйозній хворобі діагноз мають поставити читачі»
(http://chz.org.ua/seryozniy-khvorobi-diahnoz-maiut-postavyty-chytachi/) Також в «Наболілому» ще фігурує згадка що «…слід пам’ятати, що творить її (газету – А.П.) не редакційна колегія з 12 осіб, визначених на останній сторінці, а, на жаль, практично одна людина…». (тоді як 12 березня 2019 року редакційна рада була затверджена Радою Земляцтва в кількості 10 осіб). То написана ця стаття тією людиною, що «творить» газету, і «приватизувала» цю газету. Вибачте, пане Леоніде Коваленко (Горлач), але Ваш стиль ні з ким не переплутаєш! Літературної експертизи робити не потрібно.
Далі на стор. 12—13 чудова стаття, яку написав Микола ГРИНЬ про відому та заслужену людину – Дмитра Головка. Але ж його ювілей відбувся ще 17 грудня минулого року! Перенесіть цю ситуацію, пане головний редакторе, на Себе, рідного, як би Ви почувалися, коли б Вас вітали з ювілеєм лише на п’ятий місяць? Дорога ложка до обіду! І не треба ховатись за автором – уточнення «(до 85-річчя поета)» зробили саме Ви!
Якось непорядно ВСЕ це, і бридко…
Прочитав статтю “НАБОЛІЛЕ” один раз, потім ще. Зрозумів одне, що саму статтю писав Леонід Нікофорович. Його стиль і підбірка матеріалу очевидна. Це стаття заради свого особистого захисту, але за підписом голови Ради Ченігівського земляцтва, людини, яку я особисто поважав і поважаю – Віктора Ткаченка. Навіщо було так не коректно підставляти нашого голову? Навіть у цьому видно підхід Леоніда Горлача. Підхід який завгодно, тільки не мудрий і не достойний поета такого рівня. Що і кому Леонід Горлач такою статтею хотів донести? Мені особисто не зрозуміло. Яка мета подібних публікацій? На мою думку, і я тут згоден з попередніми авторами, газета не те місце та і формат діалогу не зрозумілий. Тут не всі можуть приватизувати ділянку землі, а як можно приватизувати патріотизм, кохання, повагу? Взагалі почуття можна приватизувати і комусь заборонити їх мати? Мати на одні і ті самі речі різні погляди – це нормально. Дискудувати та відстоювати свої погляди – це теж нормально. Так хто ж таки приватузував патріотизм, і яким чином? Де той орган, що видає документи на таку приватизацію?Члени редакційної ради хоч якийсь вплив на головного редактора мають чи відповідальність за газету несуть? Можливо я один такий, інші читачі все зрозуміли, правда позиції їхньою не чув, і напевно не почую.