Росіяни вміло маніпулюють професійними стандартами журналістики, щоб зловживати свободою слова

The Geopost презентує своїм читачам книгу «Деконструктори правди» – проєкт Інституту демократії імені Пилипа Орлика (Україна). Авторками є Наталія Стеблина, медіааналітикиня, докторка політичних наук, професорка кафедри журналістики та соціальних комунікацій Донецького національного університету імені Василя Стуса, та Ірина Авраменко — журналістка, медіатренерка, медіаекспертка Інституту демократії імені Пилипа Орлика.

The Geopost: Як і чому з’явилася ідея взятися за цю працю?

Наталія Стеблина: Ідея дослідити російські ліберальні медіа виникла за кілька днів до початку повномасштабного вторгнення. На кафедрі журналістики ми зі студентами обговорювали тему пропаганди і розмірковували над тим, як правильно аналізувати її в медійному просторі. Для прикладу я запропонувала дослідити телеканал «Дождь». Це викликало запитання: «Чому ви називаєте це пропагандою? Це ж, здається, хороші росіяни, вони проти Путіна».

Однак, заглибившись у контент, ми побачили, що і там присутні маніпулятивні прийоми. Один із них — відомий метод кремлівської пропаганди, так зване “накидання версій”. Коли відбувається якась подія, російські медіа створюють численні, часто абсурдні версії того, що сталося. Це відволікає увагу і створює хаос в інформаційному просторі. Пересічний немедіаграмотний глядач, звісно, ніколи не намагатиметься розібратися, де правда, а де вигадка. Таким чином, ці медіа працюють на аудиторію, яка некритично сприймає інформацію. Ми це помітили разом зі студентами.

Згодом почалося повномасштабне вторгнення. Я мала надію, що росіяни якось відреагують, висловлять підтримку чи зроблять бодай щось. Проте, коли я почала аналізувати їхні медіа, стало очевидно: цього не сталося. Навпаки, у багатьох випадках там продовжували лунати ті чи інші кремлівські наративи.

Це спонукало мене писати статті, присвячені таким медіа, як «Медуза» та «Дождь», а також аналізувати інші кейси. До мене долучилася пані Ірина, якій я зараз передаю слово. Вона розповість про свій шлях до розвінчання російських міфів і маніпуляцій.

The Geopost: Ірино, у чому різниця між «хорошими» і «поганими» російськими медіа і росіянами взагалі? Чому такий розподіл?

Ірина Авраменко: По-перше, для мене велика честь працювати в команді Інституту демократії імені Пилипа Орлика, зокрема з пані Наталією. Тепер кілька слів про феномен так званих «хороших росіян». Коли я долучилася до цього проекту, навіть не усвідомлювала, наскільки ця проблема є значною. Спочатку в мене теж були певні сподівання на «хороших» росіян. Я, як і багато людей на Заході, вірила, що носії великої культури зрештою отямляться і рішуче скажуть «ні» війні.

Однак, розпочавши детальне дослідження цієї теми разом із пані Наталією, я зрозуміла одну важливу річ. Ми всі є свідками своєрідного глобального шоу. Це шоу з «поганими росіянами», так би мовити – з офіційною кремлівською пропагандою, і з, так би мовити, «хорошими росіянами», які нібито протистоять режиму. Це мені нагадує те, що розігрують поліціянти, коли їм треба якось вплинути на людину, яку вони в чомусь підозрюють. У одних свої методи, у інших теж свої методи. Насправді мета одна: будь-якими засобами зберегти це імперське утворення, яке існує на сьогодні в Росії. Цей режим є кривавою диктатурою, і це очевидно.

І насправді, як це видно, в них саме така мета. Особливо це помітно у контенті самих «хороших росіян». Вони, хоча й декларують свою опозицію до Путіна, водночас не протистоять імперській ідеї загалом. Наприклад, Катерина Шульман говорить, що до Путіна все було «добре».  Мовляв, проблема лише в ньому, а без нього в Росії знову настане мир, гармонія і «жвачка».

Ще один показовий приклад — інтерв’ю Нобелівського лауреата Дмитра Муратова. Коли Дудь запитав його про ставлення до Путіна, Муратов відповів, що був «здивований» нападом на Україну. Він згадав, як за рік до війни зустрічався з Путіним, і той здався йому адекватним, навіть пообіцяв, що не приєднуватиме так звану «ДНР». При цьому Муратов не згадує ні про окупацію Донбасу, ні про анексію Криму, ні про інші злочини. Створюється враження, що лише Путін винен у війні, і якщо з ним «розібратися», все знову стане чудово.

І ще я помітила, що захід сподівається на те, що Росія може змінитися. «Хороші» росіяни минулого — Толстой, Достоєвський, Чайковський — стали символами цієї надії, як і «хороші» росіяни сьогодення. Проте одним із наших завдань було показати, що ні «хороші» росіяни минулого, ні «хороші» росіяни сьогодення не є гарантією змін у Росії. Навпаки, вони гарантія того, що все буде продовжуватись за старими імперськими сценаріями.

The Geopost: Які методи використовує російська пропаганда, висвітлюючи свою агресію проти України? Як їй вдається переконувати свою аудиторію?

Наталія Стеблина: Ми неодноразово помічали, що стратегічні російські наративи та меседжі, які офіційна пропаганда поширює по всьому світу, у більш м’якій формі трапляються й у медіа, які ми моніторили. Пані Ірина може детально розповісти, як навіть російські ліберальні медіа долучаються до формування наративу про «нацистів в Україні».

Якщо говорити про висвітлення окупованих територій, то можна побачити, що ці медіа підтримують наратив про те, що українці на окупованих територіях нібито радісно зустрічають Росію, хочуть бути частиною її складу і підтримують Путіна. Відверта мова ворожнечі, яка відкрито звучить у кремлівських медіа, час від часу з’являється й у так званих «хороших» російських ліберальних виданнях. Вони не заперечують, коли звучать тези, що українці — це потенційні терористи або щось подібне.

Однак специфіка цих ліберальних медіа не лише у періодичній підтримці кремлівських наративів. Вона також у тому, що вони ще більше, ніж офіційний Кремль, наполягають на концепції «не все так однозначно». Це їхній ключовий меседж. Наприклад, якщо стається обстріл України, внаслідок якого російська ракета влучає у багатоповерхівку й гинуть цивільні, ці медіа подають це як дві різні версії. Перша версія — російська ракета завдала удару. Друга — нібито там були склади НАТО, які стали ціллю. При цьому не надається жодних пояснень, бекграунду чи доказів.

Це пояснює, чому, наприклад, частина аудиторії «Медузи» підтримує війну. Адже їм подають подібний контент: є дві сторони, обидві стріляють, усі винні. Тож вони приходять до висновку, що неможливо знайти правду, а якщо всі винні, то навіщо щось змінювати? Замість того щоб вибудовувати істину, ці медіа її розмивають і руйнують.

Саме тому наше дослідження отримало назву «Деконструктори правди». У часи цифровізації, поляризації та множинності дискурсів, коли важко відрізнити правду від фейку, російські ліберальні медіа, які позиціонують себе як якісні та такі, що дотримуються стандартів, фактично вибивають ґрунт з-під ніг своєї аудиторії. Вони замість орієнтирів пропонують хаос і відчуття невизначеності.

The Geopost: На журналістській конференції в Братиславі німецький журналіст наполегливо рекомендував українським медійникам дотримуватися балансу думок у висвітленні війни в Україні. Він поставив питання: чому, наприклад, події в Бучі, Ірпені та інших містах, що постраждали від окупації, коментують лише українські джерела? Чому українські журналісти не дають слово росіянам? Також нещодавно ж був скандал, коли в Канаді намагалися протягнути на міжнародний кінофестиваль фільм «Росіяни на війні» колишньої працівниці Russia Today Анастасії Трофімової.

Наталія Стеблина: У цьому фільмі помітний цікавий прийом маніпуляції, який використовує російська пропаганда. Наприклад, росіянка заявляє, що вона «не бачила росіян, які б скоювали воєнні злочини». І в цьому вся суть сучасної російської пропаганди: якщо я не бачила, значить, цього не існує. У результаті створюється враження, що «у кожного своя правда».

У дослідженні пані Ірини був приклад, який мене вразив. «Медуза» розповідала, що навіть у викрадачів українських дітей є “своя правда” і навіть їм дають трибуну. Але коли ми говоримо про баланс думок, варто розуміти, що є свобода слова, а є її зловживання. Це чітко прописано і в міжнародному законодавстві.

Як зазначає дослідник російської пропаганди Пітер Померанцев, росіяни вміло маніпулюють професійними стандартами журналістики, зокрема балансом думок, щоб зловживати свободою слова. Він наводить аналогію: якщо у репортажі дають 5 хвилин Гітлеру й 5 хвилин єврею, це не баланс, а викривлення правди. Так само з подіями в Бучі: наприклад, на каналі «Дождь» було інтерв’ю з російським військовим, який нібито перебував у Бучі. Проте в ході розмови він заявив, що російських військових там не було, а значить, і злочинів також. Розмова на цьому завершилася. Це класичне «іх там нєт».

У контексті професійних стандартів журналістики під час війни слід пам’ятати, що під час війни ми повинні максимально передавати правду і перевіряти факти, а не давати слово брехунам і терористам. Тому що це зводить нанівець роботу журналіста.

Друга частина розмови з авторками книги «Деконструктори правди» вийде через тиждень. 

The GEOPOST