Настінний календар стрімко перегортає свої листки. Ніби недавно було 19 березня 2005, а нині вже 19 березня 2015 року. У цей день минає 120 років від дня народження відомого українського поета Максима Тадейовича Рильського.
Мені невипадково згадалася дата, коли митцю виповнилося 110 років від дня народження. У той день відбулося знайомство нашого шкільного колективу з журналістом, поетом, прозаїком рідного краю, краєзнавцем, багаторічним, невтомним працівником районної газети «Вісті Сосниччини» Василем Тимофійовичем Косяненком. Саме він став очевидцем зустрічі сосничан з Максимом Тадейовичем і повідав про це на уроці-зустрічі «Співай же, Десно!» (М.Т. Рильський «Чернігівські сонети»).
Звичайно, час невпинно біжить вперед, але залишає по собі й спогади. Переповідати те, що розповів нам Василь Тимофійович, не маю наміру та це і недоречно. Кого зацікавила ця інформація, раджу звернутися до сторінок районки, запитати у нього самого, або ж завітати до Сосницького літературно-меморіального музею Олександра Довженка. Лише скажу, що значне місце у творчості Максима Рильського належить Сину зачарованої Десни.
Що ж їх об’єднує? Вони ровесники. Обоє народилися на зламі століть. Обом довелося пройти по двогострому лезу зміни суспільного устрою. Обох ламала нещадно система. Але не зламала. Вистояли. Обоє залишили по собі непересічний слід людської геніальності.
Максим Рильський писав: «Як відбулося наше знайомство – не можу пригадати. Скажу тільки зразу: не був він тоді ще ні художником, ні кіномитцем, ні письменником, не мав ніякого голосного імені, а про те на всіх, буквально всіх людей справляв враження надзвичайно талановитої, гарячої, закоханої в життя людини, особливої людини …
Довженко – це слово, яке з притиском вимовляли всі, хто тільки з ним стрічався».
І ось не стало Олександра Петровича, але Максим Рильський згодом відвідує рідні місця нашого земляка, віддаючи тим самим шану своєму другові.
У автобіографічній довідці поета за серпень 1960 року є такий запис: «Під час відпочинку зустрічався з трудівниками с. Мале Устя Сосницького району Чернігівської області …»
А відпочивав він у родині Миколи Федоровича та Олександри Денисівни Андрієнків.
Десять років тому, готуючи захід, присвячений 110-й річниці від дня народження Максима Рильського, автор цих рядків разом з членами літературно-краєзнавчого гуртка відвідали сім’ю Андрієнків в селі Мале Устя. А організував нам цю зустріч наш добрий друг, краєзнавець, народний умілець, людина, закохана у творчість Олександра Довженка, житель цього населеного пункту – Михайло Федорович Уляненко.
Нині, перегортаючи архівні матеріали, зібрані гуртківцями впродовж багатьох років, натрапила на спогади, записані безпосередньо з вуст тих людей. Ось про цю зустріч і хочу трішки розповісти.
Коли ми завітали до родини Андрієнків і побачили, що їх будинок розміщений майже поруч з красунею Десною, то зрозуміли, чим привабило Максима Рильського це місце.
На той час сива зозуля накувала вже немало літ подружжю Андрієнків. Олександра Денисівна, 1921 року народження, була майже прикута до ліжка, а її чоловік – Микола Федорович, 1910 року народження, ще ходив з паличкою. За ними доглядали: син – Дмитро Миколайович та його дружина –Валентина Василівна.
Хоч господарі були старенькі, але пам’ятали про Максима Тадейовича: «В селі тоді відпочивало багато «знаменитостей». Серед них журналіст Осипенко, артист, який свого часу зіграв роль Петра І, Мордвинов та інші. Їх називали «дачниками». У нас вони брали молоко і для них до нас приходила пошта. Одного разу Володимир Антонович Кальченко – інструктор райкому, привіз до нас Максима Рильського з сім’єю відпочивати. Поет був з сином Богданом, невісткою Галею (дуже гарною молодою людиною) та онуком Андрійком, хлопчиком років шести-семи. Дружина Рильського на той час уже померла.
Жили вони в наметі під розлогою яблунею, яка не збереглася (ми бачили те місце і зфотографували – авт.). Сім’я привезла з собою газову плиту, на якій Галя готувала їсти. Але ж принади української кухні всім відомі та й страви з неї кращі, смачніші. От Галя неодноразово приносила продукти моїй мамі – Палагеї Микитівні Бобир (мамі Олександри Денисівни – авт.), щоб та що-небудь приготувала в печі.
Андрійко їв дуже погано, то часто з хазяйськими дітьми – у гурті воно смачніше.
Одного разу Максим Тадейович ходив на зустріч з трудівниками села (про яку йшлося дещо вище – авт.), після цього запитали у Андрійка: «Що там робив дідусь?» Хлопчик, недовго думаючи, відповів: «Свої казочки розповідав».
Про ту зустріч Василь Косяненко розповів у свій поезії «Максиму Рильському»:
Гостей уміють зустрічати
І сосничани, й десняки.
Добром, привітністю багаті
Сашка Довженка земляки.
Хоч не шанують виноградом
І не підносять Вам троянд –
Плоди з довженкового саду
Смачніш за всякий виноград…
Прекрасних Ваших віршів мова,
Поезія у Вас дзвінка.
Благословіть же музи словом
Ви край Довженка й Десняка.
Уже згодом Максим Рильський напише свій вірш «Сосничанам». Його перу належать й інші твори, присвячені Олександру Довженку та Олексі Десняку. Зокрема «Весняні води», про один з епізодів короткочасного таємничого відвідування домівки Деснянського Сокола в окупованій фашистами Бондарівці після втечі з оточення під Києвом.
«Любив Максим Тадейович вудити рибу, але не на Десні, а біля Хомишиного лісу, де Деснякова яма, на озерах Ріпище і Уступ (назви місцеві, ми побували на цих місцях – авт.). Ловились колючі окунці, якими Галя радо пригощала нас.
Рильський не був гордою, пихатою людиною, а щирою і привітною, був близький до релігії. Одного разу я (Олександра Денисівна – авт.) принесла з церкви свячених яблук на Спаса і дала йому, то він розділив яблуко серед членів сім’ї. Збирались вони від’їжджати до Києва, а в цей день було якесь релігійне свято, то від’їзд відклали на інший день.
Гостювали вони в нас два рази. А коли приїжджав другий раз, то в цей час я доїла корову. Максим Тадейович заглянув у хлів і запитав лагідно: «Та ж сама корівчина?» Ніколи не прощався назавжди. Обіцяв приїхати наступного літа. Але доля розсудила інакше. Захворів. Лікувався за кордоном та 24 липня 1964 року перестало битися серце поета».
Під час відпочинку тут Максим Рильський написав вірш «Дві ластівки», який датується 5 серпня 1960 року з підписом: «с. Мале Устя на Чернігівщині».
Андрієнки не змогли точно сказати, чи зміст вірша стосується якогось окремого дворища чи сім’ї. Хоча і в них будинок обвитий виноградом.
Тоді на прощання з цією привітною родиною ми сфотографувалися, а Олександра Денисівна подарувала власноруч вишитий рушник, яким постійно оздоблюється портрет Максима Рильського, коли вивчається його творчість, проводяться позаурочні заходи. Ці спогади використовую при подачі матеріалу про життєвий і творчий шлях видатного майстра пера та слова. Можливо, вони стануть у пригоді й іншим колегам-словесникам.
Максим Рильський у своїх критичних статтях наголосив: «Творчість Довженка – це, у всьому своєму багатстві, складна й могутня симфонія».
А про творчість Максима Рильського після його смерті Павло Григорович Тичина скаже: «Максим Тадейович володів мудрістю життя. Цій мудрості наймення – людинознавство. Справді, де б він не був, про що б не писав, – він завжди пов’язував свою творчу продукцію з широким колом читачів, з народом. А таке пов’язування, як всі ми знаємо, є запорукою життя живого».
Читачу! Поглянь, усміхнись:
Я твій, я не вмер, я живий (Максим Рильський)
Тож запалімо свічу пам’яті витонченому Гронослову, архімайстрові української поезії, великому вченому та філософу, зодчому української культури, інтелектуалу й інтелігенту, людині щедрого серця і виняткового особистого чару, якого друзі прозвали Максим Добре Серце.
Вважаю, що ніколи не пізно сказати слова подяки. Тому й говорю їх всім тим, хто закоханий у малу батьківщину, шанує і береже пам’ять про історію рідного краю.
«Співай же, Десно» піснями Олександра Довженка, Олекси Десняка, Максима Рильського, «Співай же, Десно» і про них …
Валентина МОВЧАН, Сосницьке відділення земляцтва