Цей невимовно важкий рік завершується. Його справжні підсумки підіб’ють майбутні історики. А кінознавці, історики кіно нині міркували над столітнім шляхом української кінематографії. Вихідна точка – діяльність ВУФКУ (Всеукраїнське фотокіноуправління), інституція, яка проіснувала усього лишень вісім літ (1922 – 1930), одначе залишила непроминущий слід в історії вітчизняної культури. Передусім тому, що саме зусиллями ВУФКУ було закладено підмурівок екранних мистецтв, вибудувано інфраструктуру української кінематографії (кіностудії, кінопрокат, кінопреса, кіножурналістика, видання перших теоретичних праць). Саме тоді з’явились перші вітчизняні кіномитці, чия слава набула всеєвропейських обширів (Олександр Довженко, Іван Кавалерідзе, Данило Демуцький…).
22 грудня відбулася наукова дискусія «Спадщина ВУФКУ в контексті історії українського та світового кіно». Організатори – Інститут мистецтвознавства, фольклористики і етнології імені Максима Рильського НАН України (ІМФЕ) та Національна спілка кінематографістів України (НСКУ), за участі Національного центру Олександра Довженка (Довженко-центр) та підтримки Гьоте-інституту. Мені довелось модерувати дискусію – не без приємності. Блакитна зала Будинку кіно була наповнена світлом, теплом і великою увагою аудиторії, в якій було чимало молодих людей.
У вступному слові наголосив на особливій ролі культурних інституцій у розвитку України, подоланні нею колоніальної спадщини. Ліквідація ВУФКУ у 1930 році і переведення центру управління кінематографією до імперського центру, у москву, мало катастрофічні наслідки – розвиток національного кіномистецтва відчутно загальмувався і до самого початку 1960-х років перебував у «примороженому» стані. На жаль, цей досвід не застеріг нову українську владу у 1990-ті роки та «нульове» десятиліття від деструктивно-руйнівного ставлення до інституцій у сфері кінематографа і культури в цілому. Нині ці інституції знову перебувають у полемічному полі і вимагають особливої уваги громадянського суспільства, зокрема наукової спільноти.
У своїй доповіді завідувачка відділу екранно-сценічних мистецтв та культурології ІМФЕ Наталя Мех проаналізувала історичні паралелі у становленні та розвитку УАН (ВУАН) та ВУФКУ. В діяльності обох інституцій простежується установка на українську ідентичність, науково-культурну самостійність і самодостатність, автономність свого функціонування. Саме це і не влаштовувало більшовицьку владу, в її імперській іпостасі, яка – під гаслом «оптимізації» та одержавлення – повела атаки на Українську академію наук, за тим і ВУФКУ. Очевидними є історичні уроки драматичних подій столітньої давнини.
Роман Росляк (ІМФЕ) висвітлив питання, пов’язані з економічною моделлю ВУФКУ та її ролі у розвиткові вітчизняної кіногалузі. Ця модель виявилась доволі ефективною – передусім тому, що забезпечила сталий розвиток кінематографа в Україні.
Наукова співробітниця Довженко-центру Тетяна Деркач охарактеризувала колекцію фільмів часів ВУФКУ, яка знаходиться на збереженні архівній установі, окреслила перспективи її поповнення. У дискусії учасників розмови наголошувалось на необхідності розробки національної програми пошуку фільмів та інших матеріалів, пов’язаних з українською кіноісторією.
Олександр Телюк (Довженко-центр) зупинився на питанні щодо кількості фільмів, знятих ВУФКУ, себто у період 1922-1930 років. З’ясування відповідних нюансів є важливим в контексті вивчення кіноспадщини в її фільмографічних і власне фільмових аспектах.
У доповіді Оксани Волошенюк (ІМФЕ) проаналізовано здобутки, творчі і національно-культурні, діяльності Ялтинської кіностудії ВУФКУ. Стратегії і тактики екранної політики ВУФКУ у сфері опанування культурних територій національних меншин є доволі вражаючими і не менш повчальними.
Тетяна Журавльова (Інститут екранних мистецтв Національного університету театру, кіно і телебачення імені І.Карпенка-Карого) розкрила архетип Батька у стрічках «Два дні» Георгія Стабового та «Нічний візник» Георгія Тасіна. Кіно часів ВУФКУ прагнуло працювати з міфологемами, які мають універсальний характер і дозволяють розраховувати на увагу не тільки української, а й зарубіжної аудиторій.
У напрочуд змістовній доповіді Людмили Новикової (ІМФЕ та Інститут екранних мистецтв) «Карл Менгемберг: голландський композитор української анімації» розкрито чимало подробиць співпраці українських митців та їхніх зарубіжних колег. Зокрема констатувалось, що вітчизняна анімація сформувалась у 1930-ті роки як цікавий і багатообіцяючий творчий конгломерат. Одначе тодішня влада зупинила подальший розвиток анімації в Україні – адже йшлося про один з інструментів виховання підростаючих поколінь.
Дискусію було продовжено творчим вечором, у фокусі якого видатні українські актори Амвросій Бучма та Іван Замичковський, чия творчість пов’язана з історією ВУФКУ.
Сергій ТРИМБАЧ