Сьогодні, 12 травня, відзначає свій день народження, ювілей, Тетяна Шевченко з Прилук. І родом вона з Прилуччини. Педагог, філолог, багато років вчителювала у Прилуках, була режисеркою шкільного театру. Закохана у квіти, які буяють біля її дому. Турботлива мама і молода бабця. Все життя любить і читає книги. Постійна учасниця заходів Центральної міської бібліотеки імені Любові Забашти.
І чудова поетка. Тільки от надто скромна: дуже мало пропонує свої вірші для публікації, хоч вони, звичайно, того варті. Перша її публікація в обласній пресі була кілька місяців тому в моїй літературно-мистецькій газеті «Струна». Потім були ще публікації в цій та іншій моїй газеті – «Світ-інфо». І лише зараз пані Тетяна готує до видання свою першу книгу поезій. А бібліотека і Клуб книголюбів готують творчий вечір авторки.
Ось поезії Тетяни Шевченко, написані в останні роки.
* * *
Кожна осінь – про тебе спогад.
І листочок – від тебе лист.
Наварити б з тобою грогу
і пізнати сакральний зміст
цих краплинових повідомлень,
безкінечних пісень дощу,
назбирати у повні жмені
стиглих жолудів досхочу,
парасольково, близько-близько
поділитись новим віршем,
хоч хвилинку побуть дівчиськом
під оцим проливним дощем…
Так каштаново б’ється серце,
наче в ті часи золоті –
та в років моїх круговерті
за туманом все далі ти.
* * *
У рамі тихо мерехтить
осінній вечір –
рукам так хочеться лягти
тобі на плечі.
Коли від вітру на вікні
злетить завіса –
запахнуть солодко рясні
твої іриси.
Проб’є годинник на стіні
четверту ранку –
у спогади прийдуть мені
п’янкі світанки.
І знову хочеться почуть –
не знаю, де ти –
у тихім шепоті дощу
твої секрети.
Ніч пролетіла, як життя,
упали роси –
і ні на йоту каяття,
люблю і досі…
* * *
Життя – це те, що треба пережити –
Злітаючи увись, йдучи на дно,
Згоряючи ущент в триклятім світі,
Кохаючи, як в давньому кіно.
У відчаї втопитись, спопелитись,
Розбити глеки, до печери – жить.
Знайти перлину щастя і молитись,
Щоб зупинить благословенну мить.
Життя – це море. Щось у нім від смерті.
А щось від насолод і ейфорій.
Життя – це лист в заклеєнім конверті.
І скільки ж в ньому мрій і безнадій…
* * *
Хтось у сірій хламиді сховався в тумані,
Сірим пензлем своїм зафарбовує світ.
Шарпонув без жалю всі листочки останні,
Краплі вішає всюди, притоптує цвіт…
Так беззахисно-щемно лежать на алеї
Добрих кленів долоньки і липок серця,
Посіріли, пожухли від фарби тієї,
Скрізь сліди нездоланного злого митця.
Ти у сірому світі бредеш безпорадно
– Ні промінчика в небі, ні сонця в душі…
І не знаєш, що все тобі, мила, підвладно
– Якщо хочеш, рецепт чарівний запиши!
В магазинчику поруч купи парасолю,
Та не аби-яку, а що є яскравіш!
Подзвони вже, нарешті, отій своїй долі
– І удвох,
по калюжах,
за сонцем,
скоріш!
* * *
Відміряно короткий вік
І нам, і нашому коханню.
Життям ніхто не знає лік.
Я ж вірю – нині не останнє!
І через сотні тисяч літ,
Побувши звіром чи травою,
Хотіла б я прийти в цей світ
лише для зустрічі з тобою!
* * *
О, це найкраще із кохань,
найвища пристрасть, ейфорія!
Прелюдія до споглядань,
бурхливих радощів стихія!
Торкнутись ніжно до землі,
що після сну волога й тепла,
послухать дзвоники малі –
он, посміхаються на стеблах.
В душі найкраще сколихне
серпанкове ясне осоння…
Люблю – і ти люби мене,
моя рука в твоїй долоні!
Мій чистий доторк до землі
у серці птахом відгукнеться.
А там, дивись, і журавлі –
І все довкола засміється…
* * *
Важка і терниста дорога до сонця.
Як стежка у гори – стрімка і слизька.
Не кожен здолати зумів рубікон цей –
несе їх униз каламутна ріка.
На цьому шляху льодові буревії,
сувої снігів і провалля невдач,
розтрощені вщент сподівання і мрії,
і кров, і страждання, і муки, і плач.
Ти вийшов – іди! Нехай скиглить хтось поруч.
Долаючи скелі, зриваючись знов,
втрачаючи все – піднімайся угору –
туди, де б омріяне сонце знайшов.
* * *
У світі білому – зима,
у світі чорному – тривога.
Тепла і сонця там нема –
Один лиш спогад.
Хвилини важко відбива
У темряві старий годинник.
Печально вижухла трава –
І дощ щоднини.
Закутані у плащ старий
Торішні радощі і втіхи.
Повітря б трошки, боже мій, –
Так важко дихать!
У сірій безнадії днів
Квили’ть розбите горем серце…
Та ж глянь – мороз закрижанив
Вікна озерце.
Дитячим поглядом ясним
Поринь у мережко’ві далі,
Де сонце грається у сни
В крихкій вуалі.
Спіймаєш посмішку весни,
Надії промінець побачиш –
І всі образи навісні
Життю пробачиш.
Петро АНТОНЕНКО