У Залі пам’яті, у вівторок, 12 листопада, відбулася презентація збірника «Голодомор 1932-1933 років у Талалаївському районі Чернігівської області: свідчення, публікації, документи».
Упорядник видання та автор передмови, кандидат історичних наук Іван Забіяка сам народився у Талалаївському районі в селі Українське (раніше Ярошівка). На жаль, такого району на сьогодні не існує – він був ліквідований під час адміністративної реформи.
Як розповів Іван Забіяка, до створення такої книги його надихнула робота над виданням кількох невеликих книжок зі спогадами своїх земляків: «Сім’я родом із 33-го» Марії Саричевої та «Про Рябухи і рябушан» Петра Шевченка. Працюючи над ними, в автора й з’явилася ідея зібрати в одному виданні усі свідчення про Голодомор, які були зібрані у Талалаївському районі в 1990-х – на початку 2000-х років.
У державних та приватних архівах, бібліотеках, місцевій пресі та інших друкованих виданнях вдалося знайти 304 свідчення з 41 населеного пункту. «Хоча, як заявила місцева влада, в районі було свого часу зібрано понад 500 свідчень. Де ті решта – мені так і не вдалося з’ясувати», – з жалем каже упорядник.
На важливості проведення таких досліджень на мікроісторичному рівні наголосив професор, доктор історичних наук Віктор Гудзь: «Упорядник зібрав не тільки свідчення, а й проаналізував, хто їх збирав та як. Відтак наголосив на помилках, які були допущені в ході збору свідчень. Спогади очевидців доповнені списками загиблих та публікаціями. Загалом це глибока аналітична робота, яка, мабуть, є унікальною в Україні. Адже праць, де було б все так комплексно виконано, ще не було. Водночас такі локальні роботи важливі для відтворення максимально повної картини геноциду українського народу».
Юлія Коцур, завідувачка відділу усної історії Голодомору Музею, розповіла про усноісторичні дослідження, які проводить музей. Зокрема, влітку цього року наші співробітники побували в експедиції на Чернігівщині, де записали свідків Голодомору, найстаршій із яких – 106 років! Музейниця закликала краєзнавців продовжувати такі дослідження на місцевому рівні, адже це дозволяє розкрити регіональний вимір трагедії та реконструювати історію Голодомору до найменших дрібниць у конкретно взятому регіоні. Ці зусилля надзвичайно важливі для встановлення імен загиблих унаслідок Голодомору: місцевим дослідникам легше це робити, маючи доступ до регіональних архівів та старожилів, які ще пам’ятають ті події.
Завершилася презентація виступомстудентського фольклорного колективу «Роксоланія». У його виконанні присутні почули автентичні пісні Чернігівщини.
Видання вийшло обмеженим тиражем – усього 50 примірників. Дослідження здійснено за фінансової підтримки гранту Науково-освітнього центру вивчення Голодомору при Канадському інституті українських досліджень Альбертського університету, видано книгу за рахунок Благодійного фонду «Бібліотека альманаху «Вітряк» імені Василя Горленка».
Національний музей Голодомору-геноциду
Іван Забіяка
17h
https://www.facebook.com/share/p/15FzessYF3/
ЧИ Є ЗАГРОЗА ПИЛУ ЗАБУТТЯ?
Після калейдоскопу повідомлень про презентацію мого збірника «Голодомор 1932-1933 років у Талалаївському районі Чернігівської області: свідчення, публікації, документи» в Талалаївській публічній бібліотеці і Національному музеї Голодомору-геноциду вважаю за потрібне підвести певні підсумки і висловити які-не-які міркування.
Насамперед хочу подякувати Гриневич Людмилі Володимирівні, керівнику Українського науково-дослідного та освітнього центру вивчення Голодомору, яка підсадила мене на цю тему; автоматична вдячність Науково-освітньому центру вивчення Голодомору при Канадському інституті українських досліджень Альбертського університету за підтримку здійснення дослідження. Видано книгу за рахунок Благодійного фонду «Бібліотека альманаху «Вітряк» імені Василя Горленка». Це вже особиста справа як голови цього фонду й упорядника книги.
Вдячність Валентині Шкуратові, завідувачці Талалаївської публічної бібліотеки; керівництву Талалаївської громади Чернігівської області на чолі з Юрієм Величком – за організацію презентації.
Вдячність генеральному директору Національного музеї Голодомору-геноциду – Лесі Гасиджак, Юлії Коцур, завідувачці відділу усної історії Голодомору Музею та його співробітникам, які виконували різні допоміжні справи. Технічно, технологічно, організаційно було проведено захід на досить високому, сучасному рівні. Візуалізація по всьому периметру експозиції музею – це щось виняткове й подієве. І сам захід – також неабияка подія.
Як добре, що є такий Музей! Хоча – краще б його не було. Але, перенісши такі лихоліття переважно українське селянство, він не може не бути. Він має бути! І добре, що він є і має статус – Національний…
На мою думку, кожна публічна презентація – це не лише безпосередня розповідь про книгу, її структуру, контентне наповнення, принципи подачі текстів (якщо це збірник матеріалів, невеликих за обсягом, що друкувалися чи зберігаються в різних джерелах, установах), а й так чи інакше, скажімо, ця ж тема Голодомору в окремо взятому регіоні, осмислюється: як і наскільки вона лягає в загальну площину теми, що доповнює, вносить нового, є оригінальною чи навіть унікальною. І, що досить важливо, даний презентований продукт уже сам стає предметом осмислення навіть тих тем, які в ньому й відсутні. Думаю, що так і має бути.
Досліджуючи тему Голодомору, як правило, локалізація відбувається на піку його прояву – 1921–1923, 1932–1933, 1946–1947 рр. Був ще Голодомор і в кінці 20-х років минулого століття. Проте досить мало говориться про міжголодоморні періоди саме в плані Голодоморів, забезпечення населення (насамперед сільського) продуктами. Невже одразу після Голодомору люди почали їсти вдосталь і це тривало так завжди? Звичайно, що ні! Народившись у першій половині 50-х рр. минулого століття, добре в пам’ятку друга половина 50-х, 60-ті роки, коли як таких Голодоморів уже не було. Простий селянин (не той, який був на державній ставці, а це – від обліковців, комірників і до голів колгоспів), а який жив з непомірного виробітку, – завжди мав дуже мізерний і скромний асортимент харчування. А фактично – недоїдав…
Україна ХХ століття практично кожне десятиліття переживала буремну діяльність влади, яка свідомо чи зумисне спрямовувала свої зусилля на ускладнення життя навіть суспільства в цілому, а тим більше окремої його верстви. І найстрашніші складнощі – Голодомори, – коли людину опускали нижче всякої тварини, коли руйнувалася настільки людська психіка, що траплялися випадки людоїдства. І не просто як явища канібалізму, а харчове гноблення доводилося до того, що матері́ їли своїх же дітей, не кажучи вже про чужих…
Чи зроблені з усього цього висновки суспільством, владою зараз? Загалом, швидше, частково.
Ми маємо відділи, центри дослідження Голодомору; маємо багато хороших спеціалістів у цій царині; є тисячі публікацій про Голодомор; майже в кожному селі стоїть хрест, який нагадує (а чи ще нагадує?) про Голодомор; щороку проводяться заходи, присвячені йому; фактично в кожному краєзнавчому музеї є якщо не стенди, то якісь матеріали про цю подію і багато чого іншого корисного й потрібного. Та все одно цього недостатньо.
Ніколи не буде достатньо, тому що
– не повернути вже тих, кого було знищено голодом;
– хто пережив це і не встиг передати свідчень;
– не буде виявлено всіх поховань, а тим більше ідентифіковано загиблих, від чого він помер;
– не буде достеменно встановлено точну кількість загиблих, а тим більше їхніх імен.
Ніколи не буде достатньо, тому що
– знайдеться армія какаяразніцов,
– товстошкірих,
– шлунків на двох ногах (вислів Віктора Гудзя – історика-фахівця з теми Голодомору),
– демагогів-одноденок і кон’юнктурників,
– глибоко замаскованих та яскраво розфарбованих національними фарбами представників ІПСО (інформаційно-психологічна операція)
і ще масу різної суспільної полови, яка завжди чомусь знаходиться зверху, досить легко здіймається вгору і летить туди, куди віє вітер.
І вдається достукатися лише до невеликої кількості генетично стійких, тверезих розумів, до яких то й достукуватися не треба. І саме цій жменьці суспільства вдається зробити те, завдяки чому ще жива Держава, її культура, історія, родова пам’ять, саджаються квіти…
Що, як на нашу думку, ще варто зробити зараз, що стосується Голодомору та геноциду в Україні?
У кожному селі, в якому загинули люди від голоду, встановити стели «Вони загинули від Голодомору та геноциду» з їхніми іменами й прізвищами, віковими та іншими даними. Імена загиблих повинні знати всі. Україна не один раз пережила це жахіття і більше цього не повинно статися.
Організовувати пошукові експедиції по виявленню поховань загиблих за архівними даними та свідченнями. Установлювати на їхніх похованнях хрести давнього зразка. Якщо будуть імена, то – з ними. Кожен громадянин повинен знати історію насамперед свого краю.
Тему Голодомору масштабніше поширювати в навчальних закладах різних рівнів акредитації не лише на лекціях, практичних заняттях, уроках з історії, а й психології, навіть хімії, біології, тим більше з літератури, мови (диктанти, перекази, різні види роботи з текстами, вправи і т. д.) та ін. Необхідно зараз достукатися до свідомості якщо не кожного, то більшості представників молодого покоління Країни, шукати ці форми «достукування», адаптації інформації про Голодомор. Саме від їхнього сприйняття, усвідомлення всіх процесів, що відбувалися в історії України протягом не одного десятитисячоліття залежить майбутнє нашої країни. Масиви книжкової, журнальної, аудіовізуальної продукції мають працювати, а не лежати на полицях, зберігатися на різних ресурсах, серверах. Відповідні каталоги, покажчики, довідники – все має бути розташованим і доступним на кожному сайті вишу, школи, бібліотеки, музею.
Науці добре відомі імена тих, хто здійснював Голодомор в Україні. Паралельно необхідно досліджувати, виявляти й оприлюднювати процес збору свідчень, ставлення до нього керівництва всіх рівнів, підготовку й створення анкетної документації для глибини вивчення теми, підготовку чи її відсутність армії опитувачів до роботи зі свідками.
Питання в анкеті «для збору даних для створення поіменної Книги Пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років» «Чи пам’ятаєте Ви події Голодомору 1932–1933 років? Що саме пам’ятаєте?» мало б бути лише першим питанням, а не ключовим і фактично єдиним. До того ж сама анкета, її шапка націлювала тільки на «створення поіменної Книги Пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 років», а не на з’ясування причини Голодомору, його суті, факти очима свідків. Архівні документи інші матеріали, можливо, й не збереглися всі. Тому живі свідчення мають також важливе значення і їхнє документування вкрай необхідне.
Чи використано весь ресурс усних та писемних свідчень тих, хто пережив Голод, був свідком Голодомору, пам’ятає ці події з розповідей старшого поколінні? Однозначно – ні. Все залежало від щирості й балакучості опитуваного. А повна відповідь: «Факт голодомору 1932–1933 р. не заперечує (підтверджує)» мала б насторожити кореспондента-опитувача, спонукати до додаткових запитань. Ні. Не насторожувала, бо з кореспондентами не проводилися методичні семінари, не проговорювалися різні ситуації, не готували їх до такої важливої й відповідальної операції. І тут також усе залежало від уміння, від ставлення цього кореспондента до збору інформації, яку досить часто треба було подати на вчора…
Легко про це говорити зараз. Вся країна тоді (за винятком окремих особистостей) не зовсім була готова до цієї теми, починаючи з кінця 80-х років минулого століття й до початку 2000-х. У цей період більше займалися хто виживанням, а хто накопиченням первинного капіталу, а ніж глибинним вивченням, дослідженням таких болючих, колючих, вразливих і, можливо, для когось небезпечних та ризикованих тем, як Голодомор і геноцид.
Але також варто сказати й таке: велика й уклінна вдячність усім тим, хто як міг, так і зробив свій внесок у надзвичайно велику, глибоку, болючу, таку необхідну тему Голодомору та геноциду в Україні. Маємо зберегти надбане, передати його наступним поколінням з надією, що відвертість попередніх поколінь, старання і фіксації її та виявлення нинішнім поколінням відповідних архівних джерел не буде притрушено пилом забуття.
Іван ЗАБІЯКА