Від Мізина до Балкан: зв’язок із рідною землею підтримую через Чернігівське земляцтво

Якою б сильною та самодостатньою не була людина, вона все одно завжди прагне горнутися до СВОЇХ. Ця потреба стає особливо відчутною в часи випробувань. Для мене відчуття єдиної родини дарує сайт Чернігівського земляцтва. Це особливо цінно, зважаючи на те, що на Чернігівщині я побувала лише двічі: у п’ятирічному віці та після закінчення школи.

Мені приємно усвідомлювати себе частиною Чернігівського земляцтва, хоч народилася та виросла в Кіровоградській області. А з Чернігівщиною мене пов’язує коріння мого роду. Частина нашої сім’ї по батьківській лінії походить із села Мізин Коропського району (нині Понорницької громади Новгород-Сіверського району) та з села Шаболтасівка Сосницького району (нині Понорницькоі громади Новгород-Сіверського району) Чернігівської області. Мій тато народився у 1937 році в родині Петра Леонтійовича Макія з села Шаболтасівка  та його дружини Онисі Максимівни з села Мізин. Діда я ніколи не бачила, він загинув під час Другої світової війни.

Бабуся розповідала, що він був освіченою людиною, працював директором школи в Авдіївці Понорницького району Чернігівської області та був розстріляний у Шаболтасівці за зв’язок із партизанами. Кілька років тому, завдяки публікації «Авдіївські трагедії часів Другої світової війни» Олексія Орєховича та щоденника колишнього директора Авдіївської школи Дмитра Браженка, я дізналася, що Петро Макій був учасником підпілля в період німецької окупації Чернігівщини. Його стратили німецькі нацисти 3 серпня 1942 року в один день з іншим підпільником, Миколою Васюком і членами його родини. Дідова могила знаходиться в Мізині, неподалік від хати, де після війни жила його вдова з трьома дітьми.

З роками звична для моєї родини назва «Мізин» змінилася на «Мезин». Подібна трансформація сталася й з нашим прізвищем: через помилку паспортистки, яка вирішила записати його на російський манер, Макії стали Макеями. Проте Чернігівщина та характерна мізинська говірка завжди залишалися в наших розмовах, спогадах і піснях.

Мій тато, Анатолій Петрович Макей, працював у правоохоронних органах. У 1980–1990-х роках він був прокурором міста Олександрії на Кіровоградщині, де його й досі згадують добрим словом. Тато був кришталево чесною людиною, справжнім лицарем закону, з гострим почуттям людської гідності. Його ім’я назавжди залишилося в історії українського права як приклад служіння закону та справедливості.

А мене, його старшу доньку, журналістська доля в 2022 році привела до Республіки Косово. Я живу і працюю в Приштині, очолюю україномовну версію видання The Geopost і активно презентую Україну на теренах Західних Балкан. Приємно, що моя професійна та публічна діяльність, завдячуючи Олексію Орєховичу, знаходить відображення на сторінках сайту Чернігівського земляцтва.

Без перебільшення, це сучасне українське медіа, яке охоплює не лише життя Чернігівської громади, а й України та світу. На сторінках сайту є інформація про видатних земляків і краєзнавчі розвідки, розповіді про загиблих на російсько-українській війні героїв, інформація про поточну ситуацію в Україні та громадах Чернігівської області.

Однією з важливих рис сайту земляцтва є його патріотичність. Це особливо значущо, враховуючи близькість Чернігівщини до кордонів із Білоруссю та Росією, де активно діє ворожа пропаганда. На жаль, навіть на території області досі транслюються російське телебачення та радіо, а російські пропагандистські наративи впливають на свідомість людей.

Саме тому існування такого надійного та правдивого джерела інформації, як сучасний сайт Чернігівського земляцтва, є надзвичайно важливим і, без перебільшення, прикладом для інших.

Людмила МАКЕЙ, українська незалежна журналістка, член НСЖУ