Володимир Пащенко: МІЙ КРАЙ

Володимир Михайлович Пащенко – науковець і письменник. Член Прилуцького відділення земляцтва. Народився 15 вересня 1950 року в селі Мала Дівиця Прилуцького району на Чернігівщині в сім’ї фахівців-аграріїв.
Закінчив географічний факультет Київського університету ім. Т.Г.Шевченка (1972) та аспірантуру Сектору географії Академії наук України (1977). Працював у польових експедиціях у Росії (на Камчатці, в Забайкаллі, Чувашії, на Мещорі), в Білорусії та в Україні. У 1977-2007 рр. – молодший, старший, провідний, головний науковий співробітник установи, яка тепер є Інститутом географії НАНУ.
Доктор географічних наук (1992), професор (2002).
Голова Київського відділу Українського географічного товариства (1999-2012 рр.), Почесний член Українського географічного товариства (2013).
Автор наукових монографій із теорії, метатеорії та методології природничо-географічних наук і сутнісних проблем підтримуваного розвитку, навчальних посібників і підручника з методології та методів наукових досліджень. Співавтор книг і карт, присвячених ландшафтам України та її окремих регіонів.
У поезії тяжіє до вагомого рядка, густого, ємного, образно й філософськи наповненого ліричного письма.
Важливу підтримку своєї поетичної творчості отримав від Олеся Гончара (1988).
Має низку поетичних видань, збірок віршів і окремих поем. У 1999 році прийнятий до Національної спілки письменників України. Лауреат літературної премії імені Миколи Куліша (2013).
Започаткував і здійснює серію українознавчих історико-біографічних видань «Українські достойники» і географічно-краєзнавчу серію видань «Рідні місця українців».
* * *
Протяжна, майже плоска рівнина:
Прозора, чи засніжена, чи врунна,
Моєї долі рідна сторона,
Моєї пісні виболені струни.

Немає тут запаморочень гір,
Немає і шумливих магій моря:
Є ліс, є Удай – і зіниці зір;
І пам’ять, що ковшем черпнула горя.

В Батурині побито: москалі;
У Срібнім, Варві спалено: фашисти;
Голодомори, сози* на селі,
Донині діти в чунях: комуністи.

Відкритість мого краю непроста,
Невизначена, болісна, трагічна.
Поля – і пустирі (цвіли жита);
Гули колись діброви предковічні.

Було. Уже дорубують ліси,
В яких ще ми гніздили таємницю.
Не всюди знати відчуття краси;
Не всім болить лихе, негідне, нице.

Нема страму за куписька сміття
В перелісках, за їздища-баюри
У полі, в лісі… Рівень забуття:
Колись моквою в ліс не пхались фури.

На просторі згубився сум могил:
Козацьких? Половецьких? – Їх розрито,
Розрівняно. Збайдуженості пил
Усепроникний. Парості ним вкрито –

І стомлене єство похилих літ,
Зневірене середнє покоління.
Який національних дум політ,
Які вже там державницькі стремління?

Натхненно, що й казати, для рядків:
Село на тлі спустошень до коріння…
Де церкві стати, – думи земляків.
Зведуть. І в душах вже не буде рівно.

КУМУЛЯЦІЯ

Віки молінь і прагнень – і Вкраїна
Тополею з руїн росте в раїну.

Вкраїна – всенамолена ікона,
Налюблена прабатьківська земля,
Намріяне повернення – для скону?
Наорані, наплекані поля.

І сповнене енергією слово –
Не зраджене котре, не випадкове.
Просвітлень душ, теренів прагну, Боже;
Набудусь тим – і вигоюся, може.

МІЙ КРАЙ

Де вклякли в пам’ять осокори
І стежечка в’юнка вилась,
Де кумкань підкосмічні хори
Й теплінь найперша розлилась,

Де в трубку проростало жито
І неба прагли колоски, –
Там юні ми навчались жити,
Робити власні помилки.

Босоніж міряли поліття –
Чи гаряче, чи колючки…
Тепер там побутове сміття
І з промислу: нафтовики.

Навчились, отже, помилятись,
Немов цього навчав Тарас:
Дурниць питомих не цуратись,
Чужі пригріти. В котрий раз!

Мобільні  вже мої краяни;
Робіт удома б їм, зарплат!
Вселенських кумкань незів’янних –
І цвіту в предківський шкурлат.

КАВУНИ

Там, де видно Удай і дитинство,
Де на ниві – хвилі колосків,
Пам’ять розгортає благочинство
Давніх нерозвінчаних років.

Благість юних літ іще триває.
Добра казка тих, що вже пішли,
Гріє, уласкавлює, тримає
Там, де чари казки зацвіли.

Нас туди привів із братом тато:
Спіле жито, пагорб край села –
Вміли баштаном надвечір стати,
Казка там відтоді й зацвіла.

Там ростуть у житі кавуниська!
Там за днини з татком є і ми!
Звідти нам до обрію так близько, –
Тільки з розпростертими крильми.

Виріс цвинтар… Вже грядки, не жито.
Удай ближчий млою сивини.
Добру казку не розворожити:
Ждуть мене від татка кавуни.

МАЛА ДІВИЦЯ

Мала Дівиця – блискітка мала
У краплі світанкової росиці,
Дві зіроньки з-під юного чола:
Побачиш, – і довіку будуть сниться.

Мала Дівиця спомином пече
Своїх краян – і гаряче, і палко.
Літає птахом, річкою тече
Мале крило – й мала водиця Галка.

Єднає Удай ліс та орний луг.
Віки єднають днесь – і праминуле.
Історія – безжальний гострий плуг.
В Дівицях – наші витоки поснулі.

Володькова, Велика між Дівиць;
А Салтикова – в назві остороги…
На луках квіти цвітом горілиць.
Бори, діброви. І ялини строгі.

Мала Дівиця – дівчинка мала
Й доросла: мед-уста, а серце з перцем.
Мала Дівиця – музика села
З пісенними словами, що від серця.

НІЖИН

Європи не сягнути мрійним побитом,
Прибутку не здобути із чеснот.
Липким, та не солодким бутком-побутом
Дні склеєні у сім тижневих нот.

Цеглинки свят Бетховена і Лисенка
Десь падають, на нас і поготів.
Сім барв, – а сіруватий день, не писанка.
А ти Парижа в Ніжині хотів?

– Родзинка давньорусько-Безбородькова
Для світу і Європи дечим є!
І в Ніжин, і в Дівицю у Володькову
Прийдуть по наше в обмін на своє.

Лисянсько-заньковецький край мальований!
А як себе поводить кожен зух?
Тож поки все в недокурках, обпльоване, –
Не бачити гостей, як власних вух.

Землі огуда – гріх на рівні злочину.
Шануймо успадковане з віків!
Остер – купіль високих бань золочених,
Двох геніїв – і тьмущі огірків.

Світ Гоголя і Космос Корольова
Відбилися в Острі.
– Прикольно, кльово!

ЧЕРНІГІВ
Федорові Подорвану

Чернігів сяє в куполах,
Вигойдує неділю в дзвонах.
Прадавній Ольговичів шлях
У вічність котить сонця сонях.

Чатує варта на Валу;
Дзвіниці голубизну хрестять,
Але не спинять синю млу,
Котрою з труб нас труять трести.

Огтрута дістає дітей,
Отрута ядуху пророчить;
Знов Богоматері з очей
Скорботу і надію точать –

І Любецька яса-краса,
І трагедійна Дігтярівська:
Чорнобильська спада роса
І вечір тіні креслить різко.

І мова лине не своя
Під уцілілими хрестами…
Вітчизни доля і моя –
Червоне й чорне, поспіль ткане.

БІЛИЙ КРЕМЛЬ

Білий кремль постав. Не у столиці,
Не між храмів – соняхів і сонць:
Кремль піднісся у Малій Дівиці,
Білий-білий, ніби шлюбний сон.

Снився сон незвично і чарівно.
Кремль селу – удача зіркова!
Кожен біля веж князенку рівний,
Казка всіх у сон мій зазива.

Тільки б не накликати напасті!
Сон і мрія вкрилені добром.
Білі мури – прихисток для щастя
Бідній хаті, сяєву хором.

Крила щастя відпрадавна схожі.
Призови коханців – щовесни.
Служать Ладі правнуки Дажбожі,
Падають росою в білі сни.

НОВОРІЧЧЯ

Біліє рік Новий: то аркуш білий;
Сліди людей, тварин – то письмена,
Що снігом скоромовкою пробігли,
Й ніхто вервечок тих не промина.

На слід чийсь наступивши, – ми наступні,
А як пороша, – першопрохідні.
Початки-новоріччя – непідкупні,
З дитинства чарівливі перші дні.

Сплелись у казку спадки новоріч,
Різдва, веснянок і купальських стріч.
Язичництву піснями потакають:
Тут перші у наступних не зникають.