Вона народилась у родині лемків у селі Микова, звідки походять батьки всесвітньо відомого українця Енді Воргола. Її мати до заміжжя також мала прізвище Варголова і була родичкою митця, який став культовою постаттю в історії мистецтва. Напевно, гени знаменитого лемка передались і їй, наклавши відбиток на формування світогляду щедро обдарованої особистості.
Українські гени
Її змалечку цікавили спорт, історія, театр, музика й література. Та найбільшою любов’ю в житті Марії була й залишається земля, де звучить українське слово.
«У нашій сім’ї було дев’ятеро дітей. Відтак я маю в серці велику любов своєї родини і до України», – каже Марія Рибак, засновниця Недільної української школи в Братиславі.
Струнка, підтягнута, енергійна. Ця усміхнена жінка викликає довіру з першої хвилини. Її люблять учні й колеги, поважають друзі та знайомі, які живуть у різних країнах. Ми познайомились минулої осені, коли я приїхала до Словаччини з журналістським відрядженням. Я мала чимало зустрічей, але неодмінно хотіла зустрітися з українкою, чиє ім’я добре знають і в Словаччині, і в Україні.
У серпні 2021 року Указом Президента України вона була удостоєна ордена князя Ярослава Мудрого ІV ступеня за вагомий особистий внесок у розвиток міждержавного співробітництва, зміцнення міжнародного авторитету України, популяризацію її історико-культурної спадщини.
30 років тому Марія Рибак заснувала у Словаччині недільну школу. Спочатку то були факультативні заняття, аби її власні діти не забували рідну мову й традиції свого роду.
Згодом школа стала громадською організацією, яка надає освітні послуги та гуртує українців у Словаччині. Особливо побільшало школяриків після 2014 року, коли Росія незаконно анексувала українські території в Криму та на сході.
Українська школа у Братиславі. Фото: Людмила Макей
Осередок українського духу
Після 24 лютого 2022 року в недільній школі навчається понад 100 хлопчиків та дівчаток. Це діти з Києва, Дніпра, Миколаєва та інших українських міст. Їхні родини виїхали з-під обстрілів, коли почалось повномасштабне вторгнення.
Заняття проводять по п’ятницях з 17.00 до 19.00, вчительки-українки працюють на волонтерських засадах. Викладають за українськими підручниками. Марія Ткаченко викладає у третьому та четвертому класах, а також веде групу дошкільнят.
Ольга Острогляд – вчителька старшого класу, Тетяна Петюренко – середнього. Наталя Савчук веде початковий клас. Арт-терапевтка, психологиня Наталка Ситник проводила заняття з малювання. Зараз вона повернулась в Україну.
Ольга Острогляд під час занять. Фото: Людмила Макей
Навчальна програма складається не лише зі шкільних предметів, а й і з різноманітних творчих активностей. Діти вивчають історію, географію, мову та культуру України.
Вони співають, беруть участь у виставах, малюють і спілкуються з однолітками. Наприкінці навчального року учні української школи в Братиславі отримують сертифікати.
Учні школи – часті гості різноманітних мистецьких і культурних заходів, які проводять у Словаччині. Минулого літа вони брали участь в івенті «Добрий ринок» у Братиславі, де частували президентку Зузану Чапутову своїми смаколиками. Виступали в міжнародному проекті «Biela noc», який популяризує сучасне мистецтво, та на заходах на честь Всесвітнього дня біженців. На фестивалі «Світ в одному місці» співали «Соколи» та «Ой, у лузі червона калина». А до різдвяних та новорічних світ розучили колядки та щедрівки, які виконали для батьків та педагогів.
Шлях до мрії
«Діти, які приїхали з України, чудові, старанні та щирі. Війна вкрала у них дитинство», – каже Марія Рибак.
Вона закінчила факультет фізкультури і спорту в Братиславі. А початкову освіту здобула в рідному селі: в Миковій була дев’ятирічна українська школа. Вона зазначає, що в роки її дитинства у східній Словаччині було понад 300 українських шкіл. Тепер залишилась одна.
Середню педагогічну освіту талановита українка отримала в Пряшеві – місті, яке понад 170 років тому було осередком української культури у східній Словаччині. На початку 1850-х років у Пряшеві діяло «Літєратурноє завєдєніє пряшевськоє», яким керував Олександр Духнович.
Із молодечим блиском в очах пані Марія згадує, як під час навчання ходила до драматичного гуртка імені Тараса Шевченка.
«Ми ставили навіть опери українських композиторів: «Запорожець за Дунаєм» Петра Гулака-Артемовського, «Катерина» Миколи Аркаса, «Наталка Полтавка» Миколи Лисенка. Із цими творами виступали в Києві, Тернополі, Львові, Хусті та інших містах», – захоплено розповідає вона.
Під час тих занять Марія познайомилася з Романом, своїм майбутнім чоловіком. Його батьки емігрували до Словаччини з Тернопільщини під час Другої Світової війни, зберегли національну ідентичність і свободолюбивий дух. Молоді люди побралися. А коли з’явилися на світ їхні син і донька, батьки одностайно вирішили, що діти мають знати українську мову.
«Ми знайшли вчителів та приміщення, в якому в перші роки працювала недільна школа. До неї ходили діти українських емігрантів. Ми разом проводили свята у день народження Тараса Шевченка, на Різдво та Великдень. Збиралися в греко-католицькій церкві. Школа поступово розросталася і набула сучасного вигляду. На жаль, ми не маємо власного приміщення, тому працюємо на базі братиславських шкіл, які надають нам свої аудиторії», – розповідає Марія Рибак.
«У міністерстві освіти нам сказали: «Шукайте собі якусь школу, де дістанете приміщення». Але школи заповнені вщерть. Минулого року братиславська пекарня безоплатно пекла і привозила булочки для наших учнів. Цьогоріч уже немає цієї допомоги, але діти є діти, їм хочеться поласувати чимось смачним. Тож доводиться думати, що можна для них дістати ще», – зазнається пані Марія.
Вона разом із колегами вишукує будь-яку можливість для того, аби зробити життя своїх вихованців змістовним і цікавим. Завдяки підтримці Посольства України в Словацькій Республіці українська школа в Братиславі має власний бібліотечний фонд української літератури. Фонд також наповнюється книгами, які дарує українська громада Братислави.
«Ми організовуємо для дітей екскурсії містами Словаччини. Хочемо, щоб вони пізнавали країну, в якій живуть. Українці дуже тішаться, як ми виступаємо під час різноманітних свят. Діти мають костюми, для дівчаток я купила віночки й вишиванки», – розповідає вона.
Пані Марія має добру душу і щире серце. Коли почалось повномасштабне вторгнення росії в Україну, її родина прихистила сім’ю з Харкова та постійно допомагає людям, яких вигнала з рідних місць війна. А по вихідних вона проводить заняття у власній фітнес-студії.
«Я вже давно на пенсії, але не можу сидіти без діла. Понад 25 років маю свій фітнес-центр. Ми робимо спеціальні вправи для хребта. Приходять навіть 80-річні жінки. Вони дуже тішаться, тому що це не лише вправи, а й спілкування», – каже вона.
Корисні один одному
Разом із пані Марією ми заходимо до класу, де займаються першачки. Діти охоче розповідають про себе, хто звідки приїхав: із Києва, Закарпаття, Харкова, Миколаєва.
Марія Рибак під час занять. Фото: Людмила Макей
Під час занять. Фото: Людмила Макей
«Мені найбільше подобається тут, що я можу спілкуватись українською мовою», – каже дівчинка, що сидить за першою партою.
Інша школярка хвалиться.
«А мій тато співає в опері. Ми приїхали з Києва. У цій школі навчається мій брат і мої найкращі друзі».
Справді, дітям і вчителям поталанило знайти один одного.
Після початку повномасштабного вторгнення вчительки Ольга Острогляд та Тетяна Петюренко були причетні до створення української школи в еміграції.
«Ми побачили, що українські вчителі у Словаччині нікому не потрібні, – пояснює Ольга. – Ми зробили так, щоб український вчитель-біженець був потрібен українському учневі-біженцю, а учень, у свою чергу, спонукав учителя не опускати руки й відчувати себе затребуваним», – діляться жінки.
На жаль, багато дітей, які приїхали з України під час війни, не знають української мови, бо виросли в російськомовних родинах.
«Батьки приходять і просять: «Будь ласка, навчіть наших дітей українській мові!», – продовжує Ольга Острогляд. – Вони ведуть їх сюди, в українське середовище. Дітям необхідно спілкування. Багато з них навчаються онлайн в українській школі і не ходять до словацької школи. Вони відірвані від соціуму».
Педагоги з приємністю усвідомлюють, що їхні старання не були марними.
Багато дівчат і хлопців спілкуються поза межами школи. Випускники приходять сюди, щоб бачитися з однокласниками.
«Учні не почуваються чужими. Ми намагаємось повернути їх до української культури. Тому що багато з них, особливо хто приїхав з України, й досі чекають Діда Мороза, а не святого Миколая. Ми намагаємося їх лагідно українізувати», – каже Ольга Острогляд.
На день святого Миколая школярі завжди готують виставу. Минулого року вони разом з учителями влаштували свято для українських дітей-біженців. Учні самі зробили постановку танців і самі були акторами. Спонсори допомогли придбати подарунки. Нинішнього року різдвяний вечір був також особливий. На гостей свята чекали лотерея, виступи юних талантів і безліч приємних сюрпризів.
Діти та святий Миколай. Фото: Людмила Макей
Однак війна в Україні була й залишається темою номер один для української школи в Братиславі.
«Ми контактуємо з військовими на передовій, – продовжує Ольга Острогляд. – У нас є «підшефний» підрозділ, який базується на сході України. Туди навіть волонтери не завжди доїжджають. А ми завдяки моєму брату передали бійцям листівки. Він прислав світлини про те, як військові відреагували на ці подарунки. Я показала їх дітям. Кожен шукав свою листівку і бійця, який її отримав».
Перед початком навчального року військові записали привітання для своїх «шефів». На цьому відео було видно, як медик після обстрілу біг повз зруйновану школу. Це дуже вразило учнів.
Частина з них рано чи пізно повернеться в Україну. Але вони будуть мати українську іскру в своїй душі. Про це свідчать, у тому числі, і відгуки батьків, опубліковані на сайті української школи в Братиславі.
«Моя донька навчалася в українській школі в евакуації більше трьох місяців. Дякуємо за чудову ініціативу та її втілення в життя. Дитина відволіклася від війни, отримала соціалізацію і новий досвід навчання за кордоном», – ділиться Юлія Базака.
Інша українка Олена Мар’янова додає.
«Величезна вдячність усім вчителям за можливість продовжити навчання! Дитина була дуже щаслива отримати нагоду знов потрапити до спільноти українських учнів».
Мар’яна Новикова вирішила повернутися в Україну.
«Дякую за все, що зробили для наших дітей. П’ятниця була улюбленим днем тижня, бо нарешті в українську школу!», – говорить жінка.
Людмила МАКЕЙ