Випускник школи з відомим прізвищем

Авдіївська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів, що в Сосницькому районі Чернігівщини, має історію з 1873 року, початком якої було відкриття однокласного училища. Ця подія сталася завдячуючи Олександру Павловичу Карпинському– одному із засновників Чернігівської міської бібліотеки (тепер – обласна універсальна наукова бібліотека імені Володимира Галактіоновича Короленка), першому директору Чернігівського міського банку, голові губернської земської управи протягом семи (з перервою, починаючи з 1866) років, почесному громадянину Чернігова.

За час існування навчального закладу його закінчили тисячі випускників. Чимало з них у подальшому стали відомими особистостями, як українського так й імперського масштабу.

До числа відомих належить і Анатолій Степанович Шульжинський – художник-графік.

До сторіччя школи Анатолій Степанович подарував картину своєї роботи із зображенням її новозбудованого приміщення, в якому учні сіли за парти взимку 1972 року. Поточного року, через 40 років після створення картини, серед педагогів школи знайшовся допитливий вчитель Станіслав Михайлович Кашпур, що зацікавився автором цього художнього твору та попросив допомоги щодо надання інформації про Анатолія Шульжинського.

Відомим є те, що Анатолій Шульжинський народився 24.08.1938 року. Після школи та служби в армії з 1960 року працював у Норільську Красноярського краю, де проводив велику громадську роботу.

Разом з Миколою Павловичем Лоєм (випускник Харківського художнього інституту 1955 року, заслужений художник РФ, член Спілки художників СРСР з 1965) був організатором студії образотворчого мистецтва та одним з її керівників. Свої перші роботи показав на міській виставці. З 1965 року – учасник крайових виставок, з 1968 року – республіканських.

Персональні виставки: 1966, 1968 – Норильськ; 1966 – Красноярськ; 1967 – Курськ, Жєлєзногорськ Курської області; Новгород-Сіверський Чернігівської області.

У 1970 році Анатолій Степанович заочно закінчив Московський поліграфічний інститут. Того ж року став членом Спілки художників СРСР.

У 1965 році він подорожував по Індії та Непалу. Результатом поїздки стали персональні виставки в Делі та Катманду, а потіму в Москві, в День незалежності Індії, в 1967 році. В 1966 році Анатолій Шульжинський побував в Англії, а потім у Німеччині. Замальовки та спостереження стали новим етапом його творчості.

Значний успіх Анатолію Степановичу принесли роботи, виконані в техніці офорту та ліногравюри, які знаходяться в музеї історії освоєння та розвитку Норільського промислового району, в Таймирському окружному краєзнавчому музеї, у фондах Норільської художньої галереї.

Після виходу на заслужений відпочинок, він оселився у Санкт-Петербурзі за відомою нам адресою. Виконуючи конкретне доручення, найближчим часом з Анатолієм Шульшинським у Санкт-Петербурзі мають зустрітися представники нашого земляцтва.

Звісно, що на погодження зустрічі, саму зустріч і підготовку інформаційних матеріалів, які передбачені нашим дорученням, знадобиться певний проміжок часу.

Однак, вже зараз є чимало цікавого про роди Шульжинських і Шульжинських-Савичів та їх зв’язок з іншими відомими родами.

Наприклад, мої односельчани-шаболтасівці та родичі, що народилися в ХІХ столітті, від яких довелося чути розповіді про Шульжинських, досить позитивно відгукувалися про представників цієї родини. Самі відгуки, а також згадка про випадкову зустріч мого батька в Санкт-Петербурзі (тоді Ленінграді) влітку 1972 року з представником родини Шульжинських надихнули мене на дослідження родинних зв’язків Шульжинських і Шульжинських-Савичів.

Для дослідження у пригоді стали такі книги:

Вадим Львович Модзалевський. Малороссійський Родословникъ. Том первый. А – Д. Кіевъ. Типографія Т за Г Л Фронцкевича и Ко Крещатикъ, дом №42. 1908.

В. Л. Модзалевський. Малороссійській Родословникъ. Том второй. Е – К. Кіевъ. Типографія Т за Г Л Фронцкевича и Ко Крещатикъ, дом №42. 1910.

В.Л. Модзалевській. Малороссійській Родословникъ. Том третій. Л – О. Кіевъ. Типо-Литографія «С.В. Кульженко», Пушкинская, №4, 1912.

В.Л. Модзалевській. Малороссійській Родословникъ. Том четвертый. П – С. Кіевъ. Типо-Литографія «С.В. Кульженко», Пушкинская, №4, 1914.

В.Л. Модзалевській. Малороссійській Родословникъ. Том V. Випуск 2. Київ. Поліграфічна дільниця Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевсьеого НАН України. 1998.

В.Л. Модзалевській. Малороссійській Родословникъ. Том ІV. Випуск 3. Київ-Санкт-Петербург, Издательство ВИРД. 2004.

В.Л. Модзалевській. Малороссійській Родословникъ. Том ІV. Випуск 4. Київ-Санкт-Петербург, Издательство ВИРД. 2004.

В.Л. Модзалевській. Малороссійській Родословникъ. Том V. Випуск 5. Київ-Санкт-Петербург, Издательство ВИРД. 2004.

Графъ Григорій Александровичъ Милорадовичъ. Родословная книга Черниговского дворянства. Томъ І, части 1 и 2. С.-Петербургъ, С.-Петербургская Губернская Типографія. 1901.

Деякими результатами дослідження можна поділитися не тільки з авдіївськими педагогами, а й з більшим колом читачів.

Зокрема, в ході такого дослідження встановлено, що Шульжинські-Савичі були найбільшими землевласникми в сусідній з Авдіївкою Шаболтасівці та в деяких інших селах Кролевецького повіту Чернігівської губернії. За наявними даними, наприклад, у 1852 році у володінні Миколи Івановича Шульжинського-Савича було 1134 десятини (1238,895 га) землі та 29 душ селян чоловічої статі.

Шульжинські дбали про Шаболтасівську святиню – Покровську церкву, біля якої був невеличкий родинний цвинтар.

У тридцяті роки минулого століття дерев’яна Покровська церква була знесена. Про подробиці цієї трагедії 4 жовтня 2009 року мені розповіла Анастасія Пилипівна Савицька (15.10.1927-20.12.2013):

«На зборах (сході) села шаболтасівці прийняли одностайне рішення, що церква селу непотрібна. Головою Шаболтасівської сільради на той час був Парадіженко. Церкву розбирав Гарест з Понорниці, який жив у Ходори Боніхи. Гарест зняв хрест і кинув на землю. Від падіння хреста все навколо здригнулося. Це було під осінь. Подальша доля Гареста була така. У Пилипівку він конем поїхав до Понорниці через рів. В рову вітер здув його з воза, а кінь пішов далі. Кінь сам прийшов до села і це спонукало односельчан на пошуки зниклого господаря. За кілька днів Гареста знайшли замерзлого. У селі пов’язують загибель Гареста з тим, що був руйнівником церкви. З розібраної церкви побудували собі будинки: Степан Ірха, Семен Ментій, Петро Жилко. Можливо з церкви використали матеріали на будівництво ще чогось, зокрема, школи, клубу, магазину, але їй про це невідомо …».

До родинного цвинтара Шульжинських також доклали руки місцеві вандали, які в похованнях намагалися знайти скарби. Надгробки були понівечені. Зараз залишки надгробків хаотично розкидані по території цвинтара. На уламках каменів ще можна розгледіти погребальні написи. На одному з них — камені з білого мармуру – зберігся напис: «…а Дмитриевна Шульжинская…17 марта…25 Января… Матери от детей». Цей камінь є частиною надгробної плити Олександрі Дмитрівні Шульжинській-Савич, яка померла 25 січня 1903 року. На цвинтарі були поховані й інші члени родини Шульжинських.

За власною ініціативою та проектом свого авторства Шаболтасівський сільський голова, член столичного Чернігівського земляцтва Микола Іванович Тібеж наприкінці минулого століття на цвинтарі родини Шульжинських спорудив дзвінницю, яка впродовж останніх років щоразу сповіщає про відхід душ шаболтасівців у світ вічності та поховання їх тіл на сільському кладовищі, що через дорогу межує з Шульженківським.

За словами Миколи Івановича таке «переселення» односельчан на сільське кладовище помітно активізувалося з початком реформ на селі після 1991 року.

До наших днів не зберігся й будинок Шульжинських, який, порівнюючи з будинками сучасних українських панів, не можна назвати маєтком. Після відомих подій 1917 року в цьому будинку знаходилася школа. Однак, під час пожежі будинок згорів. Ще довго про Шульжинських нагадували ставок і садок, з якого й мені в дитинстві вдалося куштувати яблука.

Цікаві подробиці з трагічної історії родини Шульжинских мені розповів наш київський земляк – військовий експерт, мистецтвознавець, член Національної спілки художників України Сергій Іванович Ковтун, який народився в сусідньому з Шаболтасівкою селі Покошичі. Про них він почув від своєї бабусі Уляни Євменівни Ковтун (Колеснік) (1911-1996), яка дружила з Вірою Шульжинською:

«Родина Шульжинських була великою. Вони мали будинок у Новгород-Сіверському, а також дачу в Мезині.

Батько Віри був високого чину та мав відношення до медицини. Він був особливий тим, що їв з однієї миски одночасно перше та друге.

Чоловіка Віри арештували в 1937 році та розстріляли. Після його арешту вона тривалий час проживала в Мезині в родині Петра Давидовича та Уляни Євменівни Ковтунів. Підставою для великої довіри до баби Уляни, мабуть, було й те, що рідний брат її батька служив у жандармерії Новгород-Сіверського. Після подій 1917 року продовжував працювати на нову владу. А коли прийшли денікінці, то запропонували працювати на них, але він відмовився від такої пропозиції. За відмову його розстріляли. Колесніков не симпатизував ні більшовикам, ні денікінцям …».

На думку Сергія Івановича, померла Віра наприкінці 60-х чи на початку 70-х років минулого століття.

Найбільш відомими у ХVІІІ-ХІХ століттях серед Шульжинських були:

Петро Гнатович Шульжинський-Савич (народження орієнтовно після 1710 року- дата смерті невідома), бунчуковий товариш (найвищий ранг Значного військового товариства в Гетьманщині XVII-XVIII століть), батько – Івана Петровича Шульжинського, Варвари Петрівни Симоновської (народження орієнтовно 1776 року – дата смерті невідома) та Мотрони Петрівни Долинської (народження орієнтовно 1782 року – дата смерті невідома);

Іван Петрович Шульжинський (1775 – дата смерті невідома), підпоручик (обер-офіцерський чин (звання) в російській армії), чоловік Марини Яківни Шульжинської (народження близько 1785 року, донька Якова Мусійовича Семеки (1744-9.09.1793, син Мусія Максимовича Семеки і Марини (Марії) Данилівни Семеки (Апостол) (народження орієнтовно 1722 року) та Уляни Панасівни Семеки (народження орієнтовно 1752 року), батько – Миколи Івановича Шульжинського-Савича та Пилипа Івановича Шульжинського-Савича (народження орієнтовно після 1800 року);

Микола Іванович Шульжинський-Савич (народження орієнтовно після 1800 року-дата смерті невідома), колезький секретар (в Російській імперії цивільний класний чин Х класу в табелі про ранги, чиновники, що мали його займали незначні керівні посади), батько – Олександра Миколайовича Шульжинського-Савича, Олексія Миколайовича Шульжинського-Савича, Софії Миколаївни Шульжинської-Савич, Марії Миколаївни Шульжинської-Савич, Варвари Миколаївни Шульжинської-Савич, Миколи Миколайовича Шульжинського-Савича;

Олександр Миколайович Шульжинський-Савич (1859-10.03.1911, м. Стародуб) чоловік Палагеї  Дмитрівни мол. Шульжинської-Савич (Рогович) (донька Дмитра Івановича Роговича та Катерини Михайлівни Рогович (Долинської), 1822 р. н., (сестра Миколи Михайловича Долинського та Анни Михайлівни Ходот (Долинської) (померла в Чернігові 13.06.1899)), сестра – Євдокима Дмитровича Роговича (31.07.1831-дата смерті невідома), Івана Дмитровича Роговича (30.03.1843-дата смерті невідома), Михайла Дмитровича Роговича (8.07.1844-дата смерті невідома), Палагеї Дмитрівни ст. Рогович (26.10.1849-дата смерті невідома), Миколи Дмитровича Роговича (2.08.1851- дата смерті невідома), Олександри Дмитрівни ст. Рогович (9.05.1851- дата смерті невідома), Олександри Дмитрівни мол. Матросової (Рогович) (4.03.1857- дата смерті невідома), Катерини Дмитрівни Рогович (1.10.1859-дата смерті невідома).

У сучасній Україні громадян, які мають прізвище Шульжинський чи Шульжинська близько 130 осіб. Найбільше Шульжинських народилося в Новгород-Сіверському районі Чернігівщини (Блистова, Лоска, Слобідка, Стахорщина).

Шлюбними стосунками Шульжинські були поріднені з Роговичами та Долинськими, Долинські з Ходотами, а Ходоти з Савицькими. Це були високоосвічені, висококультурні люди, які зробили значний внесок у економічний і культурний розвиток нашого Чернігово-Сіверського краю.

Мама Палагеї Дмитрівни мол. Шульжинської-Савич (Рогович) Катерина Михайлівна Рогович (Долинська) (1842- дата смерті невідома) з родини Долинських – підпоручика Михайла Івановича та Устини Федорівни.

Батько Михайла Івановича Долинського Іван Іванович ст. Долинський (дата народження невідома-1811), полковий хорунжий (виборна старшинська посада часів Козаччини. Їх було по двоє в полку – наглядали за полковими прапорами, хоругвами. Несли їх під час походів та охороняли. У мирний час виконували різні доручення полковника, зокрема, перевіряли скарги. Під час бойових дій нерідко командували окремими підрозділами, які діяли на певній території самостійно).

Іван Максимович Долинський – бунчуковий товариш (1730-1749), був поранений у Польському поході та три роки утримувався в полоні, 12 липня 1734 року відпущений додому в Покошичі. У Покошичах у нього було 92 двори та 2 млини на річках Головесні та Лосці.

Максим Лаврентійович Долинський (народився орієнтовно до 1701 – помер до березня 1729 в Сулацькому поході) – військовий товариш (1708-1714), бунчуковий товариш, 19 листопада 1708 року отримав універсал Гетьмана Скоропадського на село Покошичі Понорницької сотні, які досталися йому спадково від тестя Івана Ростковського.

Лаврентій Долинський (народився орієнтовно між 1564 і 1684 – дата смерті невідома). Його брат Іван Долинський (народився орієнтовно між 1564 і 1682 – дата смерті невідома).

Дружина Івана Максимовича Долинського Пелагея Іванівна Долинська (Ростковська) (народилася орієнтовно до 1701 – дата смерті невідома) донька ротмістра Івана Ростковського.

Як бачимо, родовід Долинських мав глибоке козацьке коріння.

У середині ХІХ століття Долинські заснували поселення на річці Лоска (раніше називалася Луска від того, що водилося багато риби, яку виловлювали у великій кількості, знімали луску та пускали річкою, а та покривала всю поверхню), яке мешканці навколишніх сіл назвали хутір Долинський. Після 1917 року за хутором закріпили постійну  назву – Лоска, за назвою річки. Однак, люди навколишніх з Лоскою сіл ще довго продовжували називати його хутором Долинським. Сьогодні Лоска – село Новгород-Сіверського району, входить до Блистівської сільської ради.

Уляна Андріївна Савицька (Ходот) (21.12.1866-1944, Прага) народилася в сім’ї Андрія Варфоломієвича Ходота та Анни Михайлівни Ходот (Долинської).

Батько Уляни Андріївни – Андрій Варфоломійович Ходот (20.08.1816, Покошичі-13.10.1869, Чернігів, похований в Єлецькому монастирі). 9 червня 1842 року – по закінченню курсу наук в Харківському Імператорському Університеті на казенному утриманні удостоєний звання лікаря 1-го відділення. З 31 червня 1842 року на службі в Морському відомстві (в 11-му флотському екіпажі). 17 грудня 1842 – ординатор при Кронштадському морському шпиталі; з 8 травня по 11 жовтня 1844 – лікар на бризі «Казарський»; з 4 червня по 3 серпня 1845 – лікар гребної флотилії 1 батальйона, 28 лютого 1846 – титулярний радник; 1 вересня 1846 – відряджений в Оранієнбаумський повіт для квартирування з командою 2-го флотського екіпажу; 10 жовтня 1846 – відряджений для виконання посади в Кронштадському морському шпиталі; 30 грудня 1848 – визначений у Чернігів міським лікарем, на цій посаді залишався до смерті; колезький асессор (1860); колезький радник (1866) (в Російській імперії цивільний класний чин VI классу в Табелі про ранги, відповідав армійському чину полковника та військово-морському чину капітана І рангу). Володів придбаними ним 31 десятиною заплавних луків на околицях Чернігова та будинком в Чернігові.

Дружина Андрія Варфоломійовича Ходота – Анна Михайлівна Ходот (Долинська) після смерті чоловіка володіла будинком у Чернігові та луками на його околицях і, крім того, 60 десятинами землі в хуторі Рухлядиному Стародубського повіту.

Дід Уляни Андріївни – Варфоломій Семенович Ходот (1777-1872) почав службу з 22 травня 1800 року в Лейб-Гвардійському Ізмайлівському полку. 10 червня 1800 – підпрапорщик, 1801 – за проханням пішов у відставку з чином колезького реєстратора (колезький реєстратор або станційний доглядач – нижчий цивільний чин 14-го класу в Табелі про ранги в Росії XVIII – XIX століть, а також чиновник, який володів таким чином; начальник поштової станції). Мав бронзову медаль в пам’ять 1812 року, характеризувався високоморальною людиною. В 1834 році у нього в селі Покошичі було 9 душ чоловічої статі.

У Варфоломія Семеновича було п’ятеро братів – Яків (1760-1848), Семен (1767-1848), Полікарп (1771-дата смерті невідома), Іван (1774-1845), Іван мол. (1774-1849).

Яків Семенович Ходот на службі з 1764 року канцеляристом у Новгород-Сіверському губернському правлінні; губернський канцелярист (1789); з 23 січня 1796 по 20 січня 1811 року на військовій службі. Зі служби звільнився за станом здоров’я з чином штабс-капітана.

Семен Семенович Ходот з 1789 року був губернським канцеляристом (цивільний чин ХІІ класу в 1722-1917 роках), мав сина Андрія.

Андрій Семенович Ходот мав двох синів – Степана (1840-дата смерті невідома) та Івана (1864-дата смерті невідома).

Рід авдіївських і покошицьких Ходотів започаткував Леонтій Ходот, військовий товариш (1682), знатний військовий товариш (1730) (військові товариші – привілейована частина козацтва в Гетьманщині, яка за соціальним статусом наближалася до полкової старшини та мала значний вплив на військові й державні справи. Із знатного військового товариства обирали генеральну старшину та полковників козацьких). У 1730 році в Леонтія Ходота згорів його дім в Авдіївці. Після пожежі він перебрався в Покошичі. Леонтій Ходот мав сина Андрія.

Андрій Леонтійович Ходот мав двох синів – Семена (1736-1811) та Петра.

Семен Андрійович Ходот – батько шістьох синів, в тому числі Варфоломія Семеновича – колезького реєстратора та Семена Семеновича – губернського канцеляриста: на службі був з 16 лютого 1764 року; 22 жовтня 1770 – сотенний отаман; 30 квітня 1772 – військовий товариш; з часу формування Чернігівського карабінерного полку відпущений додому; 20 жовтня 1787 – звільнений у відставку з чином поручика. В 1782 році в Покошичах було 11 душ чоловічої статі та 12 душ жіночої статі; в 1795 – в нього 10 душ чоловічої статі та 4 душі жіночої статі, володів в покошицьких дачах маєтком, який складався з городних, орних, лісових і сіножатних земель.

Леонтій Ходот – нащадок Ходоти – вождя (князя, що вибирався всім народом) східнослов’янського племені в’ятичів, який жив наприкінці ХІ століття.

В’ятичі були язичниками і довше інших племен зберігали старовинну віру. Головним богом у в’ятичів був Стрибог «Старий Бог»), який створив всесвіт, Землю, всіх богів, людей, рослинний і тваринний світ. Саме він подарував людям ковальські кліщі. Навчив виплавляти мідь і залізо, а також встановив перші закони. Крім того, вони покланялися Ярилу – богу сонця, який їздить по небу на чудовій колісниці, запряжений четвіркою білих золотогривих коней з золотими крилами. Вони також поклонялися силам природи, вірили в лісовика та водяного.

У 882 році князь Олег створив об’єднану Давньоруську державу. Однак, волелюбні в’ятичі довго і наполегливо відстоювало свою незалежність.

Охрестивши в 988 році Київську Русь, князь Володимир направив на землю в’ятичів ченця Києво-Печерського монастиря, щоб долучити лісовий народ до православ’я. В’ятичі шанобливо вислуховували заїжджого місіонера, але потім висловлювали здивування: чому та навіщо треба змінювати віру своїх батьків і дідів на іншу релігію?

У 1082-86 роках горді та непокірні в’ятичі піднялися проти поборів Володимира Мономаха. Вони відбирали у знатних бояр майно і коштовності та роздавали біднякам. На чолі повстанців був Ходот.

На утихомирення в’ятичів тричі ходив Володимир Мономах. Перші його два походи закінчилися нічим. Лише під час третього походу було розгромлене військо в’ятичів. Ходот зумів сховатися.

Однак, другої зими в одній із зимівель його наздогнали дружинники та вирубали всіх, хто попався під руку. Але довго ще бунтували в’ятичі, поки не перев’язали всіх призвідників і не стратили на очах у поселян лютою карою. Тільки тоді земля в’ятичів остаточно увійшла до складу Давньоруської держави. У ХІV столітті в’ятичі остаточно сходять з історичної сцени і в літописах більше вже не згадуються.

Рід Ходотів у 1832 році був виключений із дворянського стану, але в 1851 вдруге  затверджений у дворянстві.

У сучасній Україні громадян, які мають прізвище Ходот близько 130 осіб. Найбільше Ходотів народилося на Чернігівщині, зокрема, селах Покошичі Коропського та Авдіївка Сосницького району.

Збереглося фото з п’ятьма доньками Івана Андрійовича Ходота (1864-дата смерті невідома) та Ксенії Сидорівни Ходот (1866-дата смерті невідома). Всього у них було шестеро доньок (Анастасія, Василина, Єфросинія, Олександра, Орина, Харитина) та син Іван.

Фото зробив Кузьма Іванович Грищенко – син Анастасії Іванівни Грищенко (Ходот), що мешкала в Херсоні. На фото немає Єфросинії, оскільки вона передчасно померла.

У Авдіївці родину Ходотів прозивали Писаравими, а дівчат, крім цього, ще й лагідно- Писарівнами. Є припущення, що прозвисько цих авдіївських Ходотів пішло від назви чинів, які мали їх чисельні представники – колезький реєстратор і губернський канцелярист.

Одна із сестер, що є на фото – Олександра Іванівна Гапон (Ходот) (15.05.1894-14.11.1981), про трагічну долю сім’ї якої згадувалося в публікації «Авдіївські трагедії часів Другої світової війни» від 5 квітня цього року.

Чоловік Уляни Андріївни Савицької (Ходот) Микола Петрович Савицький (1.06.1867-1941, помер у Празі) – гласний Кролевецьких повітових і Чернігівських губернських земських зборів (1892-1901), земський начальник Кролевецького повіту (1992-1996), представник дворянства Кролевецького (1896-1899), Речицького (1899-1903), Гомельського (1903-1906) повітів, голова Чернігівської губернської земської управи (11.12.1906-1.09.1915), член Державної ради від Чернігівського земства (1.09.1915-1.05.1917), за доби гетьманату Павла Скоропадського (29.04.1918-26.12.1918) – губернський староста Чернігівщини (13.05.1918-28.06.1918), товариш (заступник) міністра внутрішніх справ, в Константинополі член Російської ради при генералі Врангелі, яка, по задуму, повинна була виконувати роль російського уряду у вигнанні.

Уляна Андріївна та Микола Петрович Савицькі мали двох синів (Петро, 1895 р. н., Георгій, 1898 р. н.) та доньку Ганну, 1900 р. н.

Їх син – Петро Миколайович Савицький (15.05.1895, Чернігів-19.04.1968, Прага)– відомий поет і літератор, географ, економіст, правник, геополітик, культуролог, філософ, соціолог, історик, мистецтвознавець, громадський діяч. Із дитинства він серйозно ставився до навчання. І Чернігівську чоловічу гімназію 1913 року, й економічний факультет Петроградського політехнічного інституту 1917 року він закінчив з відзнакою.

Шлях Петра Савицького як науковця почався у Чернігові. 16-річним юнаком він подружився із українським істориком, архівістом, генеалогом, джерелознавцем, мистецтвознавцем Вадимом Львовичем Модзалевським (28.03.1882, Тифліс-3.08.1920, Київ) і під його впливом захопився минувшиною рідного краю. Протягом 1911-1914 років об’їздив майже всю Лівобережну і частково Правобережну Україну, вивчав історію рідного краю, народне мистецтво.

1914 року на виставці української старовини у Харкові Петро Савицький представив велику колекцію фотографій пам’яток архітектури Чернігівщини. А 1916 року він разом із Вадимом Модзалевським підготував до друку книгу «Очерки искусства Старой Украины. Чернигов», яка була набрана у Петербурзі, але після відомих подій 1917 року побачити світ вже не змогла. Лише 1992 року ця робота була опублікована, завдячуючи зусиллям Олександра Борисовича Коваленка – декана історичного факультету Чернігівського державного педагогічного інституту (зараз Інститут історії, етнології та правознавства імені Олександра Лазаревського Чернігівського національного педагогічного університету) імені Тараса Шевченка.

Відомі події 1917 року зруйнували плани молодого вченого Петра Савицького. Тричі життя завдавало йому нищівних ударів.

Перший – еміграція.

З самого зародження євразійського руху – Петро Савицький один з головних його теоретиків і політичних лідерів.

Створив базові для євразійства теорії місце розвитку, циклів економічної історії, циклів євразійської історії. Був творцем нової науки – кочівникознавства, творцем євразійської версії російської геополітики, зробив внесок у географію, економіку, політологію, літературознавство, мистецтвознавство, історію і т. д.

Серед праць Петра Савицького є роботи про старовинну архітектуру України, розвиток сільського господарства в Росії та з багатьох інших питань. Однак центральне місце в його творчій спадщині займає вивчення культурної та геополітичної специфіки Росії, її минулого та сьогодення. Особливий інтерес викликала у Петра Миколайовича взаємодія російського етносу з монгольським, від якого росіяни, на його думку, успадкували «почуття континенту».

Саме він створив своєрідне географічне підґрунтя євразійства, надав йому особливого орієнтального забарвлення, монголофільського головним чином.

За розпорядженням гестапо був відсторонений від викладацької роботи.

Другий удар, який отримав Петро Миколайович, – арешт після довгоочікуваного звільнення Праги від нацистів радянськими військами.

В травні 1945 року Петра Савицького заарештував СМЕРШ, його відправили на Луб’янку. В судовому процесі брав участь сам Лаврентій Берія: вирок 10 років. І це тяжке десятиліття, яке Петро Миколайович провів у концтаборах і на засланні у Мордовії, не зламали його, сили дала віра у Бога та поетична творчість. Добре, що міжнародні організації допомогли обійняти посаду бібліотекаря, це врятувало йому життя.

Петро Савицький з дружиною ніколи не клопотали про чехословацьке громадянство, щоб не зв’язувати себе коли відкриється можливість повернутися на батьківщину. Коли він вернувся на батьківщину в якості зека, його дружина намагалася просити радянське підданство та повернення до СРСР. Однак їй дохідливо пояснили, що «в Радянському Союзі підданих немає, є тільки громадяни, а громадянства ви не гідні».

У 1955 році, коли закінчився термін ув’язнення, Петро Савицький звернувся з проханням про надання йому радянського громадянства. Проте було вирішено, що країні не потрібен ні такий громадянин, ні такий спеціаліст. 1956 року Петро Миколайович повернувся до Праги, але не був реабілітованим, то ж про повернення на батьківщину годі було думати.

Третій удар, який нанесла доля, був подвійним: 1960 року померла дружина Петра Савицького, сили якої були підірвані більш ніж десятилітнім чеканням чоловіка.

А тут інша біда. Не забувають органи своїх підопічних. Тепер і чехословацькі вже пильнували його. У Франції вийшла збірка поезій Петра Савицького під псевдонімом Петро Востоков. Як євразієць він завжди дивився на «восток». Здогадалися, хто стоїть за цим псевдонімом, і засудили на три роки за антирадянську пропаганду (за те, що розповів у віршах про життя радянських політв’язнів).

Однак, потім доля ледь усміхнулась. За рік Петра Миколайовича звільнили і можна було працювати. У 60-ті роки минулого століття він активно листувався, обмінювався науковими працями з відомим українським вченим, літературознавцем, академіком АН УРСР Миколою Калениковичем Гудзієм (3.05.1887-29.10.1965), істориком, мистецтвознавцем, доктором історичних наук, професором Матвієм Олександровичем Гуковським (20.05.1898-6.02.1971), істориком-етнологом, археологом, східознавцем, письменником, перекладачем Левом Миколайовичем Гумильовим (1.10.1912-15.06.1992).

Петру Савицькому доля увірвала життя 13 квітня 1968 року. Але й зглянулася вона – не довелося йому почути гуркіт танків на празьких вулицях і площах, а також прокльони чехів, які дали притулок українському вигнанцю. Поховали Петра Миколайовича на Ольшанському кладовищі у Празі, де з 1941 року спочивав його батько Микола Петрович Савицький.

З огляду на все вищезгадане, мені, випускнику Авдіївської середньої школи 1973 року, учню чудового вчителя історії та засновника відомого сільського краєзнавчого музею, макошинця Володимира Потаповича Балабатька, приємним є те, що в рідному, в минулому іменному, навчальному закладі відновлюється інтерес до своїх колишніх вихованців, зокрема, до Анатолія Степановича Шульжинського. Переконаний – цей інтерес сприятиме вивченню в школі правдивої історії рідного краю, дбайливому ставленню вихованців і всіх мешканців сіл, де вони народилися, до збереження пам’яті про своїх земляків.

Олексій ОРЄХОВИЧ

Фото з фотоархіву автора