Про те як відзначали запорожці Різдвяні свята розповідають рукописні й опубліковані джерела першої половини ХVІІІ – початку ХІХ століття, а також усні оповідання самих козаків та їх нащадків.
Особливо радісним та урочистим був на Січі день Хрещення Господнього, що ще зветься днем Богоявлення.
Ось як описав його колишній запорожець віком близько ста років (помер він у 1835 році у віці 103 роки), мешканець села Михайлівка Катеринославського повіту Микита Леонтійович Корж, розповідь якого записав у 20-х роках ХІХ століття архієпископ Катеринославський і Херсонський Гавриїл (в миру Василь Федорович Розанов) (спогад Микити Коржа увійшов до виданої в 1842 році в Одесі російськомовної книжки «Устное повествование бывшего запорожца… Никиты Леонтьевича Коржа»):
«У день Богоявлення всі січові козаки з усіх куренів без винятку, так само і з зимівників, і з заводів, де б хто не був, збиралися в парад і йшли до церкви при всіх своїх амуніціях і зброї і з усією військовою артилерією на Йордан, – піхота і кавалерія. А особливо прикрашені знамена кожного куреня везли на верхових, гарно і незвичайно прибраних конях. А також і все військо вбиралося у найкращу і найбагатшу одежу. І коли поз’їжджаються до церкви, то така велика кількість народу займала не лише весь простір навколо храму, але й всю січову, надзвичайно велику, площу. І стояло все військо, як кіннота, так і піхота, чинними і стрійними рядами та без шапок до того часу, поки не скінчиться Літургія. А після її закінчення виходить духовенство із церкви: попереду настоятель з хрестом, а за ним інші священнослужителі ієромонахи попарно, і несуть Євангелію та ікони. Усі вони вбрані в дорогоцінні сяючі священицькі облачення, які звичайно одягають на водосвяття. А за ними і все запорозьке військо зі знаменами і артилерією йде рядами чинно і, прийшовши до річки, так само стає своїм порядком, як і раніше. Згодом, коли скінчиться освячення води і настоятель почне, за звичаєм, погружати хрест у воду, тоді з усієї артилерії і з усієї вогнепальної зброї вдарять козаки в один постріл залпом, так голосно і сильно, що, здається, вся земля затремтить і накриє всіх глядачів димом, як темрявою, що один одного не бачать. Після цього на кілька хвилин замовкнуть, і дим проносить вітром. А канонери дожидають трикратного занурення хреста. Коли ж це скінчиться, починають уже смалити «во вся тяжкая», скільки кому завгодно, а тоді вся юрба глядачів розходиться, і кожен іде, куди хоче,– і цим закінчується церемонія».
Як бачимо з розповіді козака-запорожця, не було жодного роздягання та пірнання в ополонку на морозі при тому, що у них здоров’я та міці було достатньо. А тому проситься висновок: твердження останніх років «пірнаючий в ополонку – це справжній козак» не відповідає традиціям запорожців.
Олексій ОРЄХОВИЧ
Останніми роками слово «козак» так заялозили та спаплюжили, що вже ніхто і вимовляти його не хоче. Не в останню чергу в цьому винні «сучасні козаки» та «гетьмани», що розплодились під «окормлєнієм» московського патріархату. А були ж колись КОЗАКИ!