Серед густих, порослих вербами та лозами берегів тихо несе свої води до сивочолого Дніпра наша красуня Десна. Уже давно не чутно гудків пароплавів, все рідше лунає на берегах Десни дитячий сміх, та й піщаних пляжів становиться все менше, не зринає раз у раз риба, а, забрівши у воду, не відчуваєш, як мальки ніжно лоскочуть тобі ноги. Складається враження, що ріка знаходиться в глибокій задумі. А, можливо, вона повертається до свого первісного стану?
Запустілі береги, густо порослі верболозом, нагадують первозданну природу. Лише старезні поодинокі верби, тихо поскрипуючи, купають свої кучеряві віти у теплих водах ріки і, милуючись своїм віддзеркаленням, з ностальгією згадують молодість. В той час Десна жила повноцінним життям. Вона вміла працювати і відпочивати, веселитись і гніватись, дарувати людям радість і наносити шкоду. Бачили старі верби, як теплими весняними ночами відбивалися в тихому плесі різнобарвні вогні земснаряда, який безупинно насипав для нашої дітвори піщані пляжі, роблячи фарватер для пароплавів. Чули верби замріяні гудки буксирів, що по декілька разів на день пропливали вгору та вниз по Десні, транспортуючи на баржах різні вантажі. Слухали верби зачаровано останні естрадні хіти, що лунали з динаміків пароплавів і губилися тихою мелодією десь у плавнях.
Була наша красуня Десна героїнею кінофільму, який знімався на її розлогих берегах.
«Далека красо моя! Щасливий я, що народився на твоєму березі, що пив у незабутні роки твою м’яку, веселу, сиву воду, ходив босий по твоїх казкових висипах, слухав рибальських розмов на твоїх човнах і казання старих про давнину, що лічив у тобі зорі на перекинутому небі…» – писав Олександр Довженко.
Ніхто в світі, мабуть, не оспівав краще аруючу силу Десни, не возвеличив її у віках, як наш земляк Олександр Петрович Довженко.
1963 року в селі Змітнів його дружиною Юлією Іполитівною Солнцевою знімалися кадри кінофільму «Зачарована Десна». Багато жителів села брало участь у створенні мистецьких шедеврів. Дуже цікавими виявилися дослідження учнів і вчителів нашої школи, які збирали спогади своїх односельців про те, як знімалася «Зачарована Десна».
В рамках заходів по відзначенню ювілею Олександра Довженка у школі відбувся День музею, на який були запрошені директор Сосницького літературно-меморіального музею О.П. Довженка Любов Миколаївна Наконечна, науковий співробітник музею Оксана Миколаївна Плитник, оператор-кіномеханік Ігор Миколайович Кравченко, а також учасники та очевидці зйомок фільму: Микола Пантелійович Петренко, Марія Прокопівна Пшенична, Іван Опанасович Суржик, Галина Іванівна Панченко, Лідія Іванівна Панченко, Тамара Юхимівна Дубина.
Свято проходило в теплій дружній атмосфері. Працівники розповіли про роботу літературно-меморіального музею О.П.Довженка, про самого митця, про видатних людей, які відвідували садибу.
Всі присутні переглянули кінофільм Олександра Довженка «Зачарована Десна». Приємно було спостерігати, як представники старшого покоління під час перегляду впізнавали в кадрах кіно себе і своїх земляків, називаючи їх прізвища та імена.
«Працював я у той час у будівельній бригаді, яка створювала декорації для зйомок фільму, – згадує Микола Петренко. – На кручі ми побудували вітряк, але він був не справжній . Щоб крутилися крила млина, всередині сиділа людина і за допомогою колеса з ручкою приводила в рух весь механізм.
Цікавою була робота біля села Масалаївки. Восени треба було відзняти весняну повінь. На Десні цього зробити було неможливо. Тому режисер прийняв рішення на Убеді перекрити шлюзи. Побудували ми бутафорську церкву, розібрали в декількох хатах покрівлі, відтворюючи картину повені, яку описав Олександр Довженко у своїй кіноповісті. Розлив видався прекрасний. Священик плавав на човні від хати до хати і освячував паски. Заробітну плату, як на той час, ми отримували велику – по 7-9 карбованців за день».
Згадуючи зйомки кіно, Тамара Дубина розповідає: «Щоб зняти фільм Олександра Довженка «Зачарована Десна», збудували над Десною, на кручі, хату. Ця хата була невелика, вікна майже в землі, обгороджена тином, а на ньому глечики. Соняшників «насадили» навколо (несправжніх) і знімали всі сцени біля хати.
Побудували й базар. Торгуючими й покупцями на базарі були в основному місцеві жителі. Режисери загадували, щоб люди розмовляли, торгувалися, як на справжньому базарі.
А ще знімали за Десною косовицю в урочищі Форинівка. Під час зйомок діди-косарі (а це були жителі села – брати Марко та Кресан Сердюки) билися за копиці сіна. Кресан «відрубав» голову Марку, і обидва лежали в крові (буряковий сік).
Загадували жінкам носити дітей на руках. Коли люди йшли з роботи, то їх просили співати українських народних пісень. З нашого села у зйомках фільму брало участь багато людей. За це їм платили 2 карбованці 50 копійок. На той час це були чималі гроші. Ходила і я з маленьким синочком Олегом. Платили і мені, і дитині, тільки менше.
На пагорбі сиділи «сліпці». Їх очі вимазували смолою, перев’язували. А режисер кричав «Кондрат, гоні слєпцов на гору». А малому Сашку потрібно було забігти на гору та заплакати. В нього це не виходило. Тому він бігав туди-сюди декілька разів. Довго знімали, поки не вийшло».
«Кінофільм «Зачарована Десна» знімався влітку 1963 року. Мені було 9 років, – ділиться спогадами Лідія Панченко. – На знімальний майданчик мене запрошували кожний день. Це тому, що в мене був чудовий український одяг пошитий якраз на мене. Мої батьки пошили його для старшої сестри, але в той час він був якраз по мені. Сорочка вишита не просто червоними та чорними нитками, а яскравими шовковими нитками, красиво розшита корсетка і дуте намисто. Костюмери з першого дня запримітили мій одяг, і я на ньому заробила багато грошей. Це для мене тоді було головне.
Ми, діти, дуже любили ходити по базару. Там був такий епізод, коли хлопець залицявся до дівчини, пригощав її цукерками, а нам треба було підглядати за ними. Само по собі це було дуже смішно, та ще й після кожного дублю нам роздавали ці цукерки. Це було справжнє щастя.
А ще мені дуже подобався епізод на поромі. На поромі переправлялися через Десну вози із сіном і панська коляска. Коляска, у якій сиділа панночка, першою з’їжджала з порома на берег, і там до неї підбігав старець із палицею, він хотів ударити панночку. Всі, хто був на поромі, бігли її рятувати, а я сиділа на сіні і ніяк не могла побачити, що ж сталося з панночкою, тільки чула, як вона верещала.
Одного разу, коли не було зйомок, ми, діти, гуляли біля Десни. Ця панночка (вона була дуже красивою) у звичайному одязі сиділа і розмовляла з нашими хлопцями. Там був і мій брат Петро, тому я підійшла. Вона дала мені цукерки та посадила коло себе. Я була на сьомому небі від щастя.
Іноді мій костюм брали іншій дівчинці, міській, яка вела вервечку старців на гору. Тоді мені вдягали її плаття, дуже красиве, такого ні в кого не було, і я дуже в ньому пишалася.»
Лідія Панченко передала в дарунок музею український костюм, у якому знімалася у фільмі.
Ми дуже вдячні нашим землякам, сільському бібліотекарю Любові Миколаївні Сясько, учителям та учням, що з їх допомогою вдалося відкрити ще одну сторінку історії нашого села.
Після їх розповідей раптом нестримно захотілося на берег, на річку. Захотілось послухати з вуст самої Десни ще раз розповідь про Сашка, про його дитинство і про наше гарне село. Шепочуть хвилі, плине час і буде так довічно…
Валентина СИЧЕВСЬКА, вчитель Змітнівської ЗОШ І-ІІ ступенів Сосницького району
Фото Дмитра ІВАЩИКА