Земляки про Голодомор 1932-1933 років

Сьогодні – День пам’яті жертв голодоморів.

Що пишуть наші земляки сьогодні про Голодомор 1932-1933 років .

Ігор Вдовенко, український політик, доктор педагогічних наук, голова Чернігівської обласної ради:

«Сьогодні ми разом із українцями всього світу вшановуємо пам’ять жертв голодоморів та схиляємо голови в жалобі за мільйонами людей, життя яких у мирний час обірвала жорстока голодна смерть на найродючішій у світі землі.

Голодомор 1932-1933 років став однією із найбільших національних трагедій в історії нашого народу, яка забрала життя мільйонів наших співвітчизників.

Ця холоднокровна та ретельно спланована карально-репресивна акція була спрямована на упокорення українського селянства, знищення самостійних селянських господарств – соціально-економічних підвалин нації.

Чернігівщина теж відчула на собі весь біль і лихо голодомору. Багатьох жителів нашої області торкнулася ця трагедія, адже в ті страшні часи Чернігівщина втратила більше 350 тисяч населення.

Розповіді свідків тих драматичних подій красносномовно свідчать про те, які безмежне горе й біль, тілесні і душевні муки приніс українцям Голодомор.

З кожним роком із розсекречених документів та архівних матеріалів, спогадів очевидців ми дізнаємось нові подробиці про трагічні часи минулого сторіччя, коли волелюбний український народ намагались морально зламати і унеможливити його протистояння жорстокій тоталітарній владі.

Голодомор – це особиста трагедія кожного із нас, яка не підлягає забуттю. Це злочин проти людяності, якому немає прощення».

Олександр Мисник, український державний діяч, голова Чернігівської обласної державної адміністрації (з 28 листопада 2018 року до 11 червня 2019 року):

«Сьогодні Україна вшановує пам‘ять жертв трьох голодоморів.

Найбільший з них 1932-1933 років забрав життя понад 7 мільонів людей, з них більше мільйона – дітки. Від штучного голоду вимирали цілі родини, вулиці та, навіть, села. Кожна українська родина відчула на собі біль цієї трагедії.

Пам’ятаємо…

Вічна незгасима пам’ять померлим…».

Василь Чепурний, український журналіст, просвітянин, письменник, багатолітній голова Чернігівської обласної «Просвіти» імені Тараса Шевченка (1989 – 2015 роках), член Чернігівського земляцтва (Сосницьке відділення):

«Знов нагадує дата про двох моїх прадідів – Самійла Чепурного та Євсентія Ященка: голодного 1933 року вони сиділи на печі в Авдіївці, звісивши брезклі ноги у ночви, щоб туди стікала сукровиця. І відмовлялися від подоби їжі, приготовленої їх, відповідно, невісткою та дочкою (а для мене це баба Лисаветка) – мовляв, не хочемо. Насправді відмовлялися, щоб вижили мій батько Федір, 1929 року народження, та дядьки Миколай (старший з трьох братів) і Василь (молодший за мого батька, значить, це він був у колисці, коли комуністи знайшли там вузлик квасолі, прихований бабою). Вижили і баба Лисаветка з дідом Андроном, якого, проте, з’їла війна – вже мій син Арсен найшов останню згадку про свого прадіда в оспіталі під Курськом 1943 року…

Мої прадіди померли голодною смертю. А перед тим ще комнезам найшов у хліві, під гноєм (худоби давно не було), у ґрунті, косу цибулі. Потім – казала баба – гори цибулі згнили на пристані у Макошино… І хтось хоче довести, що то українці самі себе голодом морили? і хтось ще хоче виставити українців антисемітами, так наче ми не пам’ятаємо – хто організував і керував голодом. Як там казав секретар ЦК Мендель Хатаєвич про перемогу голодом?

Баба Лисаветка говорила тільки про голодовку, не терпіла ні колгоспів, ні совєтської власті до кінця своїх днів (померла 1987 року у віці 82 років) і погрожувала Брежнєву кулаком, коли він переставляв челюстями по радіо – приймач вимикався хіба що на ніч. Але не розповідала про своїх батька і свекра… Боявся розповідати і батько – берегли мене.

Розказав тільки дядько Миколай, коли я провідував його востаннє. Це той, що був фронтовиком (встиг повоювати з японцями на Далекому Сході), зварювальником в МТСі та відмовився вступати в компартію. Сказав секретарю райкому, що не може в партію, бо не краде стільки як директор і парторг…

А дядько Василь, коли я вивчав Лєніна в противагу брежнєвам, говорив просто: «Вступиш у партію – і сам бандитом станеш». Дядько був передовим комбайнером, дуже тямущим на всякі технічні новинки, удостоювався честі обідать з секретарем райкому, але від партії тримався подалі. Дядьки знали про Голодомор.

…Авдіївська сільрада, коли готувалася Книга пам’яті жертв Голодомору, подала лише два прізвища. Це не були мої прадіди. Це була фальсифікація брехливих і лінивих…».

Завідувач кафедри історії світового українства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук Володимир Сергійчук (український історик, політик, письменник, професор, директор Центру українознавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка в 2000-2007 роках, академік АН ВШ України), сьогодні у свої й статті  «Голодні, босі і роздіті …» Українські діти в 1932-1933 роках» (для газети «Голос України»), зокрема, пише:

«Серед протестних настроїв українського селянства в період Голодомору 1932—1933 років особливо вражає дитячий чин, що виявився в учнів Шукайводської неповносередньої школи Христинівського району нинішньої Черкащини. На їхніх очах прямо за партами навічно засинали однокласники, а вони знаходили сили і рішучість ось так заявляти свій протест: «Ми — молоді весняні квіти, голодні, босі і роздіті»…

Інші їхні ровесники зазвичай лише спостерігали за жахіттям, що коїлося в кожному українському селі: наприклад, мешканець Кодими Одеської області О. Пражина згадував: «Ми, діти, голодні, ледве тримаючись на ногах, дивимося, як трьох наших сусідів-однолітків разом з батьком Софронієм Білоусом скидають на підводу і відвозять з дому назавжди».

А в деяких селах уже нікому було дивитися: у Рожнівці Ічнянського району Чернігівської області «діточки померлі лежали в пилюці попід парканами у бур’янах, обліплені мухами».

Тож конкретних наслідків Голодомору в освітній сфері УСРР необхідно було чекати вже 1 вересня 1933 року, що й справді обернулися катастрофою. Так, колишній директор однієї з неповносередніх шкіл на Полтавщині Іванюк свідчив, що з 225 учнів на 1 вересня 1932 року навесні 1933-го прийшли на заняття тільки 109 дітей.

У Петриківському районі Дніпропетровської області з 1737 першокласників 1932 року до другого класу перейшло тільки 911, з 1275 другокласників продовжили навчання в третьому лише 749, а з 1126 третьокласників у четвертому — 759. Тобто, тільки у трьох класах початкової школи тільки одного району не дорахувалися 1719 дітей …

…Проблема некомплектності перших класів набула особливої гостроти 1938 року: 434 сільські школи України не набрали учнів до них, бо не виявилося по 10 дітей 1930 року народження у відповідних населених пунктах, що могло давати підставу для відкриття прийому за тодішніх умов. У 30 районах Чернігівської області в 99 початкових школах узагалі не було перших класів у зв’язку з цим …

…Отже, картина з наповненням перших класів сільських загальноосвітніх шкіл України після 1933 року складається майже скрізь однаковою — 30—40, а то й більше відсотків дітей, народжених у 1924—1932 роках в УСРР, не сіли за парти. Якщо врахувати, що за 1924—1932 роки на світ з’явилося майже 10 мільйонів осіб (скажімо, тільки 1927-му — 1,184,4 тисячі, 1928-му — 1,139,3, 1929-му — 1,080,0, 1930-му — 1,023,0, 1931-му — 975,3, 1932-му — 782,0 — цей приріст відбувався головним чином за рахунок села), то цілком ймовірною є втрата у 1932—1933 роках щонайменше 3 мільйонів першокласників і майбутніх школярів початкових класів. А якщо додати до цих жертв Голодомору і тих, хто в 1933-му належав до середнього і старшого шкільного віку, то матимемо ще мінімум півмільйона жертв.

Тому саме це дає підстави стверджувати, що загалом мінімум 7 мільйонів населення УСРР стали жертвами Голодомору-геноциду 1932—1933 років».

Покоління, народжених після закінчення Другої світової війни, на щастя, не були свідками тих жахливих голодних років, але мали можливість почути розповіді від живих свідків … І їх розповіді не розходилися з тим, про що сьогодні дізнаємося з усього написаного про голодомори…

Президентом України Леонідом Кучмою Указом № 1310/98 від  26 листопада 1998 року запроваджений «День пам’яті жертв голодоморів», Указом № 1181/2000 від 31 жовтня 2000 року встановлювалася назва «День пам’яті жертв голодомору та політичних репресій», Указом № 797/2004 від 15 липня 2004 року встановлювалася назва «День пам’яті жертв голодоморів та політичних репресій». Згідно Указу Президента України Віктора Ющенка № 431/2007 від 21 травня 2007 року називається «День пам’яті жертв голодоморів».

28 листопада 2006 року Верховна Рада України ухвалила Закон України «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні», в якому Голодомор визнано геноцидом українського народу. За це не проголосували лише члени фракції Партії регіонів і Комуністичної партії України

Голодомор в Україні 1932-1933 років офіційно визнали геноцидом українського народу такі держави: Естонія (1993), Австралія (1993, 2003), Канада (2003, 2008), Угорщина (2003), Ватикан (2004), Литва (2005), Грузія (2005), Польща (2006), Перу (2007), Парагвай (2007), Еквадор (2007), Колумбія (2007), Мексика (2008), Латвія (2008), Португалія (2017).

4 жовтня 2018 року Сенат США одностайним рішенням ухвалив двопартійну резолюцію, в якій Голодомор 1932-1933 років визнається геноцидом українського народу.

У США визнання геноцидом Голодомору 1932-1933 років в Україні бере початок з 1985 року. Тоді, 13 грудня 1985 року була заснована Комісія Уряду США з питань Голоду в Україні. Поза тим, сталінський Голодомор щодо українців було визнано геноцидом 15 штатами США, зокрема: Каліфорнія, Орегон, Вашингтон, Пенсильванія, Вісконсин, Мічиган, Массачусетс, Міссурі, Нью-Йорк, Канзас, Іллінойс, Огайо, Юта, Міннесота, Вірджинія.

Ще низка країн в офіційних зверненнях засудили Голодомор як акт винищення людства, вчинений тоталітарним сталінським режимом або вшанували пам’ять його жертв, зокрема: Аргентина, Андорра, Бразилія, Італія, Іспанія, Чилі, Чехія, Словаччина, Мексика.

Крім того, Голодомор 1932-1933 років в Україні було визнано актом геноциду на регіональному та муніципальному рівні в таких країнах: Австралія (штат Новий Південний Уельс, штат Вікторія), Аргентина (провінції Чако та Місьйонес, міста Беріссо, Буенос-Айрес, Апостоле), Бразилія (штат Парана, міста Ріо-де-Жанейро, Пруден-тополіс), Велика Британія (міста Единбурґ, Кіхлей), Іспанія (Країна Басків, Каталонія, міста Асплугас да Любрегат і Таррагона, Балеарські острови), Італія (місто Рим, Сицилія), Канада (провінції Монітоба, Саксачеван, Онтаріо, Квебек), Португалія (міста Абрантеш, Брага, Грaндола).

На Міждержавному рівні Голодомор визнано Балтійською асамблеєю (Заява від 24 листопада 2007 року).

Геноцидом українського народу Голодомор визнають Католицька церква, Українська греко-католицька церква, Константинопольська православна церква, Українська православна церква Київського патріархату, Українська автокефальна православна церква, а також Українська православна церква Московського патріархату.

На міждержавному рівні пам’ять жертв Голодомору без зазначення терміну «геноцид» вшановували: в ООН  (Спільна заява делегацій держав-членів ООН від 07.11.2003); ЮНЕСКО (Резолюція Генеральної конференції, прийнята одноголосно від 01.11.2007); ОБСЄ  (Спільна заява від 30.11.2007); ПА ОБСЄ (Резолюція від 03.07.2008); Європарламент (Резолюція Європарламенту від 23.10.2008).

Парламентська асамблея Ради Європи (ПАРЄ) у пунктах 10-11 резолюції 1723 «Вшанування пам’яті жертв Великого Голоду (Голодомору) на території колишнього СРСР» від 28 квітня 2010 року визнала Голодомор «злочином Радянського режиму проти власного народу» та злочином проти людяності.

Світ розуміє, засуджує і солідаризується з українським народом.

Росія в 2008 році вшанувала пам’ять загиблих, але не тільки категорично відмовилась визнавати сталінську політику 1932-1933 років стосовно українських селян актом геноциду, але й чинить тиск на інші країни в прийнятті такого рішення.

І це тоді, коли відомо, що у 1931 році у СРСР українців було більше, ніж росіян.

Така цифра – 81 мільйон 195 тисяч, вказана у багатонакладній книзі «На велікой стройкє», виданій 1931 року у Ленінграді.

Такі ж дані про кількість українців у першій радянській енциклопедії 1926 року.

Вже наступний перепис населення 1937 року вказує, що українців в СРСР 26 мільйонів. Всього за шість років зникло 55 мільйонів. Не виключено, багато з них змінили національність.

Нині в РФ мешкає чимала кількість громадян, які народилися в Україні, в тому числі й тих, котрі за національністю вважають себе українцями. Однак, за роки проживання в РФ, піддаючись тамтешній пропаганді, перетворилися на зухвалих антиукраїнських пропагандистів.

У цьому особисто переконався, наприклад, при зустрічі з громадянином РФ, який народився у згадуваній Василем Чепурним Авдіївці Сосницького району. Крім іншого, в розмові торкнулися й того, що у 1931 році в СРСР, до голоду 1932-1933 років, українців було більше, ніж росіян. Присутні почули від цього громадянина РФ багато з того, що несеться з телеекранів у РФ… Але його швидко заспокоїли аргументами.

Україна пам’ятає! Світ визнає! Голодомор 1932-33 років – це одна з найбільших трагедій не тільки в нашій, але й у світовій історії! Ми повинні про це пам’ятати!

Олексій ОРЄХОВИЧ