«Найвища нагорода для людини – це визнання суспільством її заслуг, а це дає моральне самозадоволення – духовний спокій. Що важливіше всього в житті…»
Матвій Полонський
8 серпня виповнилось 160 років з дня народження священика отця Матвія Тимофійовича Полонського (1860-1946). З 1892 року він служив настоятелем Козьмо-Даміанівської церкви містечка Нова Басань (нині село Нова Басань Бобровицького району Чернігівської області), в якому і прожив до кінця життя. Минали роки, на зміну одному поколінню приходило інше і нині вже дуже мало залишилось старожилів, які можуть розповісти про славні справи священика. А всім своїм довгим і благородним життям він заслужив на пошану і пам’ять народну.
Матвій Полонський
Спогади про життя
Впродовж останніх шести років свого життя о. Матвій писав спогади (оригінали їх збереглись), адресовані старшому сину Сергію, в яких розповідає про своїх предків і пастирську та господарську діяльність. Нащадки священика: двоюрідні правнуки Віра Володимирівна Гонтар (Марховська) та її брат Павло Володимирович Марховський і праправнука Євгенія Павлівна Марховська з чоловіком Василем Буровим стали ініціаторами оприлюднення спогадів, які були опубліковані. Таким чином і з’явилась у 2010 році на світ книга Матвія Полонського «Спогади священика».
Народився Матвій Полонський у селі Тополівка Сосницького повіту Чернігівської губернії (нині Семенівський район Чернігівської області), де служив парафіяльним священиком його батько – Тимофій Олексійович Полонський. З дев’яти дітей подружжя вижило лише двоє – Матвій і Даниїл. Батьки рано померли і головну роль в житті Матвія зіграв брат, який був старший на 15 років, а на момент смерті батька вже був настоятелем Вознесенської церкви в Новій Басані.
Матвій у 1871 році вступив до Чернігівського повітового духовного училища, а далі навчався в місцевій духовній семінарії, вихованцями якої були відомі державні, культурні діячі, науковці. Після закінчення останньої відбув військову повинність (шість місяців) у Тираспольському полку, розташованому в Києві. Два роки вчителював в селі Мостищі Козелецького повіту. Саме в цей час і прийшла думка йти в священики.
Посвячення в сан священика та переїзд до Нової Басані
8 липня 1884 року Матвій Полонський був посвячений в сан священика та призначений настоятелем Миколаївської церкви села Надинівки Остерського повіту, а у 1887 році став настоятелем Андріївської церкви села Сального Ніжинського повіту, де провів майже шість років.
У листопаді 1892 року помер настоятель Козьмо-Даміанівської церкви містечка Нової Басані о. Димитрій, батько дружини Віри Дмитрівни. Теща і її сім’я просили, щоб о. Матвій перевівся на вакантне місце настоятеля церкви. Що і було зроблено. Отже, решту 54 років життя священик прожив у Новій Басані.
З своєю дружиною Вірою Дмитрівною Григоровською він познайомився, коли вчителював в Мостищинській школі. Їх шлюб був щасливий, але на превеликий жаль, не тривалий. Через п’ятнадцять років після одруження о. Матвій овдовів. Так як згідно канону, священикам забороняється одружуватись вдруге, то дітей ростити йому прийшлось одному, а їх у нього було троє. Сини Сергій і Андрій та донька Валентина. Всі вони отримали гарне виховання і освіту.
В своїх спогадах священик написав: «Порешив раз и навсегда остаться в Басани, я отдался ей, стараясь по своим силам и способностям быть чем-либо полезным ей».
Ремонт Козьмо-Даміанівської церкви
Першою справою, за яку взявся о. Матвій, був ремонт церкви та будівництво добудови. Необхідність в останній виникла у зв’язку з тим, що збільшився приход. Запрошений з Чернігова архітектор зробив кошторис, згідно якого потрібно було 50 тисяч рублів, а у церкви навіть 150 не було, щоб оплатити його послуги. Що робити? О. Матвій вирішує збудувати цегляний завод. Маючи свою цеглу, можна було зробити заплановані роботи дешевшими. Звертається до поміщика Володимира Бутовича, щоб той виділив місце та безкоштовно дав лісний матеріал. О. Матвій у свою чергу взяв на себе організацію будівництва. Коли ж запрацює завод, то спочатку цегла мала йти на потреби ремонту церкви, а після його закінчення виробництво передавалось у власність поміщика. Та була ще одна умова. Якщо виникне потреба в цеглі для громадських будівель у Новій Басані, то о. Матвію повинна надаватись можливість користуватись їм, як своїм. Закипіла робота. В усьому священика підтримували новобасанці. На його прохання виїхати з підводами в ліс в Мочалище за деревом відгукнулось 150 чоловік. Допомагали прихожани і будувати. Ось як пройшов один із робочих днів: «На 4-й день праздника снова явились рабочие-любители – с соломою, кто принес вязку, кто привез, и к вечеру сарай (громадина – 40 саженей) был укрыт». Ось така вона – сила громади! До 1899 року всі роботи по приведенню церкви в належний стан були закінчені, а завод переданий, як і домовлялись, Бутовичу.
Вирішував проблеми новобасанців
На той час у Новій Басані було до 10-ти тисяч жителів і більше 3-х тисяч будинків, а покрівля в основному із соломи. Відсутність пожежних пристроїв і повна розгубленість жителів під час пожежі приводили до великих збитків. Все це навело о. Матвія на думку про необхідність вільно-пожежної дружини. Весною 1897 року був зібраний сход молоді міщан, на якому і була вона створена. Згодом діяльність її стала відома не тільки в найближчих селах, а навіть в Чернігові. В 1904 році приїздив голова Чернігівського пожежного товариства, щоб познайомитись з роботою Новобасанської пожежної дружини і побаченим залишився дуже задоволений.
Як згадує о. Матвій, багато жителів Нової Басані мали достаток більше середнього, але були і бідняки. Коли траплялись в житті різні непередбачувані випадки та терміново потрібні були гроші, приходилось заставляти землю. Доволі часто борги не мали змогу повернути і землю втрачали. Бажаючи в таких випадках допомогти новобасанцям, о. Матвій в 1898 році організовує позико-ощадне товариство. До кінця року з двадцяти засновників було вже більше ста членів. Згідно статуту члени товариства отримували по 6% від чистого прибутку, а залишок його йшов на благодійні цілі за рішенням загальних зборів. Це було єдине товариство в губернії і в усій Російській імперії, яке так розпоряджалось своїми прибутками. Воно проіснувало до 1917 року і під кінець своєї роботи мало валовий оборот більше мільйона рублів.
У 1897 році в Новій Басані також була відкрита поштова контора. До цього газети і листи доставлялись з Бобровиці два рази в тиждень, але не акуратно, багато губилось і «зачитувалось». Для відкриття потрібно було зібрати 500 підписів під проханням в міністерство. Жителі села боялись ставити свої підписи, думаючи, що прийдеться кожний рік виділяти гроші на її утримання. Тож з великими складнощами о. Матвій 300 підписів зібрав у Новій Басані, а решту по навколишніх селах. Справи поштові йшли успішно і вже через два роки прибуток в два рази перевищував витрати. Пошта ходила 2 рази в неділю, а потім – 4.
О. Матвій був організатором Новобасанського сільськогосподарського товариства, заснованого в 1901 році. Його завданням було розвивати і удосконалювати сільське господарство та сільську промисловість. У роки, про які йде мова, проводились сільськогосподарські виставки. Переможцями на них, зазвичай, ставали поміщики. Безумовно, селянам було складно з ними конкурувати. Задумав о. Матвій організувати в Новій Басані виставку селянську, а роботи поміщиків, щоб були поза конкурсом. Для цього потрібні були кошти. Звертався священик до губернського голови земства і отримав відмову. Тоді написав він листа в міністерство землеробства, яке його ініціативу підтримало та виділило необхідні кошти. Це була перша в Російській імперії така сільськогосподарська виставка.
Дякуючи зусиллям о. Матвія в Новій Басані була відкрита ткацька майстерня, збудований сільськогосподарський склад, з’явився перший у Козелецькому повіті бруклінський трубчатий колодязь. В подальшому над колодязем в центрі містечка була збудована башта, по боках якої були приміщення для зберігання пожежних інструментів і бочок.
На протязі 1910 року о. Матвій займався будівництвом ремісничої майстерні, а земство зобов’язалось забезпечити устаткуванням на ту суму, яка буде витрачена на будівництво. Через рік після відкриття, дякуючи її роботам, про неї знали не тільки в Козелецькому повіті та всій Чернігівській губернії, а навіть і в сусідніх губерніях.
Вироби майстерні були на виставках у Києві й інших містах, отримували вищі нагороди, наприклад, срібну медаль. І, як з великим жалем згадує о. Матвій, майстерня разом з устаткуванням через недбале та необережне поводження з вогнем згоріла дотла в 1933 році.
У добрих справах підтримували однодумці
При населенні в 10 тисяч в містечку була лише одна школа. Необхідність будівництва нової визнало і земство. Новобасанське товариство зібрало 12 тисяч рублів. На зборах у волості з питання цього будівництва о. Матвій зумів переконати чиновників, що стару школу необхідно залишити для обслуговування центру містечка. А на зібрані кошти збудувати дві школи – на Грузькій і Лисковці. В 1895 році були закладені фундаменти і в 1896 відкрилась нова школа на Грузькій, а в 1897 – на Лисковці.
Саму активну участь приймав о. Матвій і в будівництві нового приміщення лікарні, яке розпочалось у 1909 році. До цього лікарня розташовувалась у житловому будинку, який був куплений у поміщика. На прохання о. Матвія його друг Мінін, котрий працював губернським агрономом Московського земства, вислав йому проект зразкових будівель лікарень. Позико-ощадне товариство виділило із свого прибутку 1500 рублів на купівлю садиби для лікарні. Було зроблено все для того, щоб земство позитивно вирішило питання про термінове виділення коштів на будівництво, а це було 16 тисяч рублів. Спостерігати за роботою зі сторони попечителя лікарні Андрія Раковича був призначений о. Матвій. Будівництво розпочалось весною 1909 року, а 29 жовтня 1910 року лікарня почала працювати.
Велику допомогу у всіх справах о. Матвій отримував від поміщика Андрія Раковича. Коли останній придбав новий маєток, то священик запитав, а чи не подарував би він будинок, де проживав раніше, новобасанцям, щоб в подальшому зробити з нього Народний будинок. Поміщик погодився при одній умові, що будівля буде перевезена з Лук’янівки за один день. Священик особисто обійшов всі двори в Новій Басані та Бригинцях з проханням допомогти. В призначений час до помешкання о. Матвія під’їхало 200 підвод і все майно було перевезено за один день. Вражений такою дружністю жителів, Андрій Ракович дав ще 2 тисячі рублів і за свій рахунок послав підлогу в залі, що коштувало йому 600 рублів.
У 1905 році Народний будинок був освячений і з цього дня в ньому розмістилися всі новобасанські установи.
Про Нову Басань стали розповідати на земських зборах не тільки повітових, а і губернських. Вона стала першим в губернії зразковим містечком і деякі земства присилали своїх представників для знайомства з порядком та веденням справ в установах.
Своїми добрими справами на благо громади о. Матвій завоював величезний авторитет, як серед жителів Нової Басані, так і поміщиків, членів земства. І свої спогади про господарську діяльність у Новій Басані священик починає саме з розповіді про людей, яким «больше чем обязан за их поддержку во всех отношениях».
Першим називає поміщика Андрія Раковича, якого характеризує, як розумного, енергійного, чесного, доброго, люблячого простий народ. В усіх новобасанських установах він був головою, а о. Матвій його заступником і працював від його імені.
Про Володимира Бутовича, який був молодшим на 15 років, теж згадує, як про людину освічену, енергійну, передову. Він допомагав священику в шкільній справі, в розвитку ткацтва, бібліотечної справи (жертвував книги і гроші).
Серед його друзів був Михайло Красовський, як він пише «…козырный туз уездного Козелецкого и губернського Черниговского земств, умница, оратор большой. Занимал место председателя Сената, рьяный земец, проводник и защитник интересов народа – плательщика земства».
В числі тих, хто його завжди підтримував, називав Андрія Шостку, подружжя Миколу та Софію Маслотників. В цьому списку і Петро Жовтенко – козак із Нової Басані, закінчив сільську школу, займався самоосвітою, багато читав, а тому своєю освіченістю дуже виділявся серед селян.
Пише в своїх спогадах о. Матвій, що було багато інших людей (випадкових), які допомагали йому тим чи іншим способом. Були і противники: «но они были немногочисленны и слабы…».
Заслужив авторитет і високі нагороди
Про рівень авторитету о. Матвія свідчать і спогади Миколи Ковалевського, відомого громадсько-політичного діяча, члена Української Центральної Ради і українського уряду. «Буваючи у Малютіних, – згадував він, – пізнав я багато цікавих людей з різних частин Чернігівщини. Між цими людьми найбільше враження залишив один сільський священик о. Матвій Полонський. З величезною енергією він взявся за організацію кооперативних товариств у Новій Басані. Новобасанці поволі перетворювалися на свідомих громадян і дуже шанували о. Матвія, цього священика-кооператора. Ця пошана була до нього тим більша, що він був не тільки енергійний і часом може різкий, але і справедливий при вирішуванні громадських справ. Він був безкорисний і хоча належав до правління всіх новобасанських кооперативів, не брав від них жодної платні. Він був непримиренним ворогом всякої реакції і народної темноти».
Цікаво читати розповідь священика про його взаємовідносини з єпископами. Серед багатьох тільки три, на його думку, виділялися своїми здібностями в управлінні єпархією. Один із них – єпископ Василій, якого о. Матвій дуже поважав, відносився до священика недружелюбно. А причина була ось яка. З єпископом священик познайомився на єпархіальному з’їзді духовенства Чернігівської єпархії, членом якого був від Козелецького повіту. Після з’їзду був запрошений на квартиру до єпископа і отримав пропозицію перейти в Чернігів настоятелем Воскресенського приходу. О. Матвій свою відмову мотивував тим, що йшло будівництво ремісничої майстерні і він має борг по будівництву 15 тисяч рублів. Не допомогли змінити рішення обіцянки про нагороди та гарне утримання. Саме після цього випадку єпископ завжди давав відчувати священику, що ним не задоволений.
Отримував о. Матвій і нагороди. В 1923 році архієпископом Пахомієм був нагороджений наперсним хрестом з прикрасами, який потрібно було викупити, чого робити священик не збирався. Та за ініціативою місцевого благочинного о. Сергія Стороженка прихожани зібрали гроші та купили хрест, який 1 листопада 1925 року в храмовий день Стороженко вручив о. Матвію.
Був священик представлений і до найвищої нагороди – мітри, на яку благочинний Леонід Котляров зібрав між духовенством біля 35 тисяч рублів. та купив у Києві. Єпископ Борис під час архієрейської служби в Бобровиці, куди з’їхались священики з усього округу, надів її на о. Матвія.
Ось що розповідає в спогадах про урочистості священик: «Со стороны епископа и благочинного сказано было при этом речи, в которых преувеличенно восхвалялись мои дела. Хуже всего, что я не мог им ответить, так как совершенно был без голоса – стоял, как болван, и только в нужных моментах их речей кланялся».
Найкращий пам’ятник – людська пам’ять
Похований був настоятель храму на честь безсребреників і чудотворців Козьми та Даміана біля своєї церкви. Коли влада надумала збудувати приміщення школи, то розібрали церкву, а прах батюшки перенесли на загальне сільське кладовище.
Знаменитий священик із Нової Басані. Таких людей приходить в світ небагато. Вони завжди були і будуть надією та гордістю нації. Не кожному дарує доля можливість так прожити життя та залишити такий яскравий слід.
Усе життя Матвія Полонського було служінням богу та людям. Відвела йому доля немало років – 86, мабуть, з тим, щоб зміг зробити якнайбільше. І не витрачав він жодного дня даремно. Тож заслужив на те, що вважав найважливішим – духовний спокій. А після того, як пішов у життя вічне, вже обов’язок нащадків нести через покоління і роки пам’ять про таку людину. Не думаю, що буде пишномовно, якщо скажу – святу людину.
Людмила ХВОЯ
Читайте також:
ЧЕРНІГІВСЬКА ДУХОВНА СЕМІНАРІЯ В СПОГАДАХ О. МАТВІЯ ПОЛОНСЬКОГО (1860 – 1946)