Поворот Олафа Шольца щодо політики військової допомоги буде змінним – і показує, як змінюється ставлення Німеччини до війни
На відміну від британських чи французьких політиків, Олаф Шольц не вдається до помпезності. Як і до замилування. Канцлер Німеччини вітав Президента України у Берліні у неділю з характерною для нього стриманістю.
Проте з-поміж усіх зустрічей Володимира Зеленського з європейськими лідерами за останні кілька днів – від Риму до Парижа й Лондона, де він нещодавно розмовляв з Ріші Сунаком, день у Німеччині може запам’ятатися як найважливіший. Напередодні візиту Зеленського було оголошено про подвоєння військової допомоги Україні до загальної суми у понад 5 млрд євро. Наслідки можуть бути помітні на полі бою через кілька місяців, але у геостратегічному плані вони відчутні вже зараз.
Зеленський знає: у нього є лише шість-вісім місяців для контрнаступу, завдяки якому можна досягти достатніх успіхів та витіснити Росію з територій, які вона захопила у 2022 році, а ще краще – із земель, які вона анексувала у 2014-му. Це також продемонструвало би Заходу ефективність підтримки, яку він досі надає. А ще Зеленський знає: якщо він не зможе завершити роботу цього року, доведеться продовжити її наступного, однак у ще складніших умовах.
Він бачить, як китайці, французи та інші демонструють дипломатію, не обов’язково на умовах України. Водночас Зеленський усвідомлює, що громадська думка у деяких країнах коливається. А ще він бачить незграбну фігуру Дональда Трампа, що з’являється у полі зору. Навіть перспектива повернення до Білого дому людини, яка не може сказати, на чиєму вона боці, надає підтримку Путіну та крайнім правим і крайнім лівим силам у Європі, які розпливчасте поняття «мир» ставлять вище за міжнародне право, самовизначення та права людини.
От чому дебати у Європі та у Німеччині зокрема, такі важливі. Німці пишаються тим, що зуміли покінчити зі своїм минулим. Проте упродовж останніх років деякі верстви німецького суспільства, зокрема соціал-демократи Шольца, засвоїли хибний урок. «Салонні пацифісти» переосмислили фразу «ніколи більше» не як таку, що означає «ніколи більше не воювати», а як таку, що означає «ніколи не протистояти тиранії». І жахливе вторгнення в Ірак лише зміцнило цю думку.
Україна зруйнувала це, запровадивши чужу для кількох поколінь концепцію «доброї війни». Але для цього знадобилося два поштовхи. Першим стала промова Шольца, яку він виголосив через три дні після вторгнення Путіна, оголосивши про новий підхід до жорсткої сили й виділення додаткових 100 млрд євро для посилення ослаблених збройних сил Німеччини.
Різко зламавши шаблон, німецький канцлер повернувся до старого, зважуючи кожен крок, побоюючись зворотної реакції з боку своєї партії. Відносини стали настільки токсичними, що президенту Німеччини Франку-Вальтеру Штайнмаєру українці в останній момент не дозволили відвідати Київ. Зеленський приймав усіх охочих, проте не німців, які скаржилися, що не отримують належної оцінки за те, що вони є одним із найбільших донорів військової допомоги на суму понад 2 млрд євро. Проблема полягала у тому, що допомогу пропонували не дуже охоче і надавали повільно.
Напруженість досягла максимуму минулої осені через затримку поставок танків Leopard 2. Шольц не лише відмовлявся їх відправляти, але й гальмував видачу ліцензій на реекспорт в Україну іншими країнами, що виробляють ці танки. Врешті-решт він поступився, стверджуючи, що його позиція змусила й американців надати свої танки.
То чому ж сталась ця зміна позиції Шольца і чи є вона безповоротною? Упродовж останніх місяців на стосунки між Німеччиною та Україною вплинули кілька факторів.
Одним із них є призначення Бориса Пісторіуса, першого за багато років міністра оборони, який взявся за трансформацію, необхідну для того, щоби зробити Німеччину головним військовим гравцем НАТО. Виступаючи минулого тижня на конференції, один із провідних німецьких дипломатів Томас Баґґер, який незабаром очолить Міністерство закордонних справ, сказав: «Наша країна перебуває на шляху до того, щоби стати головною військовою силою, якої потребує НАТО. Моя країна зараз перебуває на шляху виправлення того, що у ретроспективі було її найбільшою помилкою». Оголошуючи про новий пакет допомоги Україні на суму 3 млрд євро, Пісторіус заявив: «Німеччина надаватиме всю допомогу, яку зможе і так довго, як це буде потрібно».
Міністерство закордонних справ, а тепер і міністерство оборони Німеччини демонструють ще більшу рішучість не лише щодо Росії, але й у вирішенні дедалі складнішої дилеми щодо Китаю як бізнес-можливості та як загрози безпеці.
У неділю ввечері Зеленський перебував у прекрасному середньовічному місті Аахен, де отримав премію Карла Великого за заслуги перед Європою (престижна європейська премія за внесок в об’єднання Європи, заснована 1950 року, – «Главком»). Перед аудиторією він говорив не лише про війну, але й про місце України у Європейському Союзі.
Саме тому, якщо – і це залишається величезним «якщо» – Україна переможе і виграє війну, її найбільшою метою буде вступ до ЄС. І роль Німеччини, (а також Франції та Польщі) буде такою ж ключовою. Великої Британії, на жаль, не буде за столом переговорів. Щодо Шольца, то щоразу, коли Зеленський тепло звертався до нього у своїй промові («мій друг Олаф»), канцлер, здавалося, вовтузився з навушниками або краваткою. Можливо, не вміє поводитися належним чином, але він – найважливіша людина, з якою українцям доведеться мати справу.
——————-
Olaf Scholz’s about-turn on military aid policy will be transformative – and shows how German attitudes to the war are shifting
Unlike British or French politicians, Olaf Scholz doesn’t do pomp. Nor does he do charm. A man who screws up his eyes when he tries to smile, the German chancellor welcomed Ukraine’s president to Berlin on Sunday with characteristic stiffness.
Yet of all Volodymyr Zelenskiy’s meetings with fellow European leaders over the past few days – from Rome to Paris to Chequers today for more hardware and more embraces with Rishi Sunak – his day in Germany may be remembered as the most important. The announcement on the eve of his visit of a doubling of military aid to Ukraine to a total of more than €5bn finally brings Germany in from the cold. The consequences may take months to be seen on the battlefield, but in geo-strategic terms they are immediate.
Zelenskiy knows that he has perhaps only six to eight months for his counteroffensive to make sufficient inroads to force Russia out of the areas it seized in 2022 and, better still, out of lands it annexed in 2014. Doing this would also demonstrate to the west the effectiveness of the support given so far. He knows that if he cannot finish the job this year, he will have to continue into next year in even more difficult circumstances.
He sees the Chinese, the French and others showboating diplomacy not necessarily on Ukraine’s terms. At the same time he is aware that public opinion in several countries is wavering. Most of all, he sees the lumbering figure of Donald Trump coming into view. Even the prospect of a return to the White House of a man who cannot say which side he supports provides succour to Vladimir Putin and the forces on the far right and far left in Europe who put the vague notion of “peace” ahead of international law, self-determination and human rights.
That is why the debate in Europe, and Germany in particular, is so important. Germans are told to pull their weight but not to throw their weight about. They pride themselves on Vergangenheitsbewältigung, their coming to terms with their past. Yet in recent years among some sections of society, particularly Scholz’s Social Democrats, one wrong lesson was learned. These “salon pacifists” reinterpreted the phrase “never again” to mean never again going to war, rather than never confronting tyranny. The terrible invasion of Iraq reinforced that view.
Ukraine has now shattered that, inserting a concept alien to several generations of “the good war”. But it has required two heaves to get there. The first was the Zeitenwende, the speech Scholz gave three days after Putin’s invasion in which he declared a new approach to hard power and an extra €100bn to be spent on reinforcing Germany’s ailing armed forces.
Having broken the mould so dramatically, the German chancellor returned to type, second-guessing each step, fearful of a backlash from his party. Relations became so toxic that the German president, Frank-Walter Steinmeier, was prevented by the Ukrainians at the last moment from visiting Kyiv. Zelenskiy feted all-comers but froze out the Germans, who complained they were not getting the credit for being one of the largest donors of military aid, amounting to more than €2bn. The problem was that it was offered grudgingly and delivered slowly.
Tensions reached a high in the autumn over the stalled delivery of German-made Leopard 2 tanks. Not only did Scholz refuse to send them, but he also held back re-export licences to Ukraine by other countries of the tanks. He eventually relented, arguing that his position had forced the Americans to release tanks too.
So why this change of heart and is it irrevocable? Several factors in recent months have transformed the relationship between Germany and Ukraine. One is the appointment of Boris Pistorius, the first defence minister in years to get to grips with the transformation required to make Germany the major military player Nato needs it to be. Speaking at a conference last week, one of Germany’s leading diplomats, Thomas Bagger, who will shortly take over as the top official at the foreign ministry, said: “My country is now on a path to correct what in hindsight was its biggest mistake.” Announcing the new €3bn package of measures for Ukraine, Pistorius declared: “Germany will provide all the help it can, for as long as it takes.”
People around Scholz argue that if he had been more gung-ho, he would not have brought the German people with him. Meanwhile, his foreign ministry and now his defence ministry are showing greater mettle, not just towards Russia, but also in navigating the increasingly difficult dilemma about China as a business opportunity and a security threat.
On Sunday evening, Zelenskiy was in the beautiful medieval city of Aachen to receive the Charlemagne prize for services to Europe. Before an audience of luminaries, he spoke not just about the war but about Ukraine’s place in the European Union.
That is why, if – and it remains a huge if – Ukraine prevails and wins the war, its biggest goal will be accession to the EU, and the role of Germany (and France and Poland) will be so pivotal. The UK, sadly, will not be at the table. As for Scholz, every time he was referred to warmly by Zelenskiy in his speech (“my friend Olaf”), the chancellor appeared to fidget with his headphones or tie. He may not be able to do human, but he is the most important human being the Ukrainians will have to do business with.
Джон КАМФНЕР / John KAMPFNER
Джерело / Source: The Guardian