Могила Василя Горленка: минуле, сьогодення, майбутнє

Давно виношував ідею, плани, що треба щось зробить із могилою Василя Горленка, яка знаходиться на козацькому кладовищі села Українське Талалаївського району. Адже популярність цієї людини росте, розширюється коло вивчення її творчості. 

Вчені практично з усіх галузей суспільних наук, в яких працював Василь Горленко, не лише згадують його. Зарясніли статті в різних енциклопедіях, довідниках, збірниках. Правда, дуже прикро, що з помилками в даті та місці народження, в даті смерті. Це на десятиліття внесло плутанину та фальш у біографію одного з найвидатніших у широкому розумінні українського культуролога кінця ХІХ – початку ХХ століття.

Могилу треба зробити туристично привабливою. Адже навколо села розташовані такі відомі в туристичному світі населені пункти, як Качанівка, Тростянець, де неодноразово бував Василь Горленко, дружив із їхніми господарями, листувався, допомагав їм, писав про них. А вони навзаєм поважали, шанували. Було за що.

Гетьман Павло Скоропадський, власник Тростянця, у своїх спогадах серед небагатьох осіб згадав і Василя Горленка, які робили з нього українського патріота. Хтось із Скоропадських сказав про Василя Петровича, бачачи, як гості на одному з їхніх балів скептично дивилися на Горленка, який запізнився, бо їхав двома шкапами: одна крива, інша напівсліпа: «Зате в нього розуму на півсвіту». І цим самим дав усім знати, хто такий Василь Горленко.

Дійшов переказ, що й надмогильний пам’ятник поставив саме гетьман Павло Скоропадський. Чи багатьом не державним діячам, а творчим постатям перші особи держави ставили чи ставлять пам’ятники?

Цим самим гетьман віддав належну шану не лише своєму сусідові, а й усій родині Василя Горленка, викарбувавши імена померлих батька і матері з датами народження та смерті. А ще– цим пам’ятником вказав місце, де похований Василь Горленко – для нащадків, для нас, щоб знали, пам’ятали, шанували, бо без таких, як Він, України не буде, не буде Держави, а буде територія з рабами, кріпаками, на землі яких просто наживатимуться окремі особи, сім’ї і більше нічого. Раби та кріпаки поступово повимирають, повиїжджають і на їхніх обійстях також колоситимуться золотом багатства, розкоші.

За совєтських часів Василь Горленко був у когорті українських буржуазних націоналістів. Про могилу навіть у селі знали тільки одиниці. Але й вони не всі знали точне її місце знаходження на кладовищі. Я не з першого разу відшукав її. А знайшовши, наступне відвідування було також не успішним – настільки в густих заростях вона була. Володимир Киричок, будучи директором плугатарської школи, разом з учнями вивчав творчість Василя Горленка, організував експедицію на могилу, але не зміг її знайти.

І тільки тоді, коли Україна стала незалежною країною, почали відзначати ювілеї Василя Горленка, коли в село стали приїжджати делегації з Києва, було розчищено шлях до пам’ятника і навколо нього, поставлено огорожу у вигляді чотирьох стовпів, до яких із трьох боків приварено товстелезний ланцюг. Через роки мною було виготовлено та встановлено (встановлювати допомагав Олександр Романенко) верхівку на пам’ятнику у формі хреста, з якого виростає тризуб, як символ поєднання християнства й державності, як принцип історичної тяглості. Цим самим замінив те, що було раніше на пам’ятнику, оскільки на ньому зверху лишилася тільки прямокутна виїмка …

Практичний поштовх до початку реконструкції могили дав дзвінок від голови Прилуцького відділення Чернігівського земляцтва Павла Олександровича Кривоноса. Він запросив мене взяти участь у підготовці до відзначення 165-річчя від дня народження Василя Горленка.

– Так я цим уже півроку займаюся, – відповідаю.

– Тоді давай спільно, – каже Павло Олександрович.

Зустрілися спочатку в його кабінеті. Проговорили план можливих заходів. До всього іншого тоді сказав, що хочу зробить реконструкцію могили Василя Горленка, щоб вона була туристично привабливою. Павло Олександрович одразу відреагував:

– Ми допоможемо фінансово, а ти вже там на місці знайдеш спеціалістів.

Було багато консультацій і з Павлом Олександровичем, і з Миколою Павловичем Гордієнком, заступником, і з Людмилою Михайлівною Тимофієвою, помічником, стосовно плану могили, вибору плитки, бордюр, надмогильної плити, форми доріжки. Усе поступово вимальовувалося, визначалося.

Але мене чи не найбільше хвилювало ще одне надзвичайно важливе питання. Могила лежить, зрозуміло, на кладовищі. І хоча від самої дороги і навколо пам’ятника немає жодного горбика, що б засвідчувало наявність реальних могил, все-таки переслідував внутрішній неспокій: що можу робити на кладовищі і що не можу.

Почалися консультації з представниками церкви різних рангів– від рядового батюшки до архімандрита, від Талалаївки до Харкова, Києва. Консультації велися в двох напрямках. Перший – як можуть бути розташовані могили? Адже біля самого пам’ятника також немає жодного горбика. Тобто, як розташовані могили Горленків – невідомо. Сам він стоїть не зовсім пропорційно до взагалі наявних могил на кладовищі. Надписи на пам’ятнику з трьох боків також дезорієнтують.

І другий – про планування від дороги до пам’ятника.

На моє запрошення навіть спеціально приїжджав у село батюшка Віктор з Талалаївки, були біля пам’ятника, розмірковували на місці.

Дізнавшись, що останнє поховання Горленків було здійснено більше 110 років тому (Василь Петрович помер 1907 року), представники церкви в один голос сказали, що можна робити все, що необхідно для облаштування поховань Горленків.

Але, як з’ясувалося, не все було так просто. Містика це чи ні. Перед відзначенням урочистостей на батьківщині (11 травня 2018 року) несподівано піднялася температура до 39,6 і тривала до завершення святкувань. Після них так само несподівано зникла. За першу половину літа тричі падав з драбини. Після першого разу навіть довелося робити рентген на предмет тріщин чи перелому. Другого разу були сильні забої. Падав ще, ранячи до крові ноги. Такого зі мною не було ніколи. Динаміка падінь і поранень, ймовірно й випробувань, затухала, можливо, тому, що особливої уваги на них (окрім першого разу) чисто психологічно не було настрою звертати увагу. Переконання, одержимість того, що реконструкцію могили таки треба зробити, було понад усе.

Переконаний, що знайдеться хоча б одна людина в селі, яка звинуватить мене чи осудить мої дії саме через те, що все робилося на кладовищі. Але в мене є особисті переконання того, що могила Василя Горленка – це не лише місце поховання людини, що померла, а могила, яка має національне, державне, культурне значення. Тому вона не повинна бути в бур’яні, кущах. Вона повинна бути – сто разів буду повторювати – туристично привабливою.

Для цього один чинник уже є – це творчість Василя Горленка, його особисте життя, про що можна годинами розповідати біля могили. Але туристів приваблює ще й естетика, краса, тобто насамперед, щоб було на що подивиться, чим помилуватися, а потім уже й про нього почути. В Качанівку їдемо, щоб побачить палац, так само і в Батурин, в Тростянець, щоб помилуватися парком і так далі. Могила Василя Горленка повинна відповідати вимогам туризму. До того ж моральне право на реконструкцію могили мною одержане від представників церкви. Без їхнього благословення ніколи б не взявся за цю справу.

До речі, пам’ятник загиблим воїнам у селі поставлений на колишньому прицерковному кладовищі. Там ще й досі є надмогильна плита Аркадія Горленка. І, переконаний, ніхто ні з ким не радився чи будувати його там, чи ні. І ніхто в селі не обурювався, не осуджував за це. Приміщення сільради також стоїть на кладовищі. Є й приватні помешкання в селі, які також побудовані на кладовищі. Дорога між сільрадою та помешканнями пролягає через кладовище. Та й дорога, що йде повз табір, може бути, що частина її лежить також на могилах козацького кладовища. Про це треба б знати …

Це засвідчує давню історію села. Поховання здійснювалися на підвищеннях, щоб до них не діставали ґрунтові води, не підтоплювали могили, цим самим не забруднювалися ці води. З кладовищ, могил вода стікала, не дістаючись до трун, отже, й забруднення річок, потічків, криниць не було. Отака проста боротьба з епідеміями та дотримання санітарних норм …

Спочатку було оброблено гербіцидом підхід до могили і навколо неї, щоб знищити молоді паростки осики, бур’яни.

Виготовлено стовпи та прикріплено до них вказівники. Вибрано найзручніші місця для їх встановлення і встановлено. Наступного дня один вказівник уже був понівечений, через деякий час на другому зламано тризуб, згодом і його понівечено (про це двічі друкувалося в районній газеті «Трибуна хлібороба»).

Потім розпочався процес звезення будівельних матеріалів та інших необхідних речей. Возив власним авто з Ромнів частину бордюр, плитку та інше, з Талалаївки – цемент. Двір, сад, гараж перетворилися на склад. Мішки, відра, ящики – все стояло, лежало там. Але коштів, що виділило відділення Прилуцьке земляцтва, реально не вистачало.

Спочатку пішов до сільського голови Лариси Лисенко. Потрібні були кошти на бордюри. Голова пообіцяла та незабаром гроші були перераховані в магазин. Було б, звичайно правильно та добре, якби зусиллями сільчан ці кошти були й освоєні.

Найближче, де можна було придбати матеріали – місто Ромни Сумської області. Це все-таки понад 60 кілометрів від села. Вага придбаних бордюр – понад дві тонни. Враховуючи покриття наших доріг, за бордюрами треба було їздити разів чотири власним транспортом. Голова домовилася з місцевим фермером Михайлом Логвиненком про транспорт. До речі, Михайло Михайлович у реконструкції могили Василя Горленка відіграв одну з ключових ролей: дав транспорт на привезення бордюр, виділив причіп піску, який було привезено його ж транспортом, дав кошти на придбання цементу. Воістину патріот села!

Щоб розпочати роботу, необхідно було зробити планування території. У селі відповідної техніки уже немає. Допоміг у цьому депутат Чернігівської обласної ради Геннадій Павлович Тригубченко.

Думаю, що саме після цього в селі пішли різного роду розмови. Їх можна класифікувати таким чином.

Перша. Василь Горленко помер давно. Ми його в школі не вивчали, не знаємо. Підтекст такий, що й знати не хочемо. Тому навіщо (правда, в селі замість слова навіщо біло інше слово – вульгарне, московітське) це робити з могилою?

Відповім. Якщо хтось у селі не знає чогось, когось, то це не означає, щоб і інші не знали. Освічений світ Горленка знає і хоче відвідувати його могилу. Але мені соромно привозити людей до пам’ятника, до могили в такому стані. Хоча сам пам’ятник вартий відвідування як в архітектурному, так і естетичному плані.

Друга. Немає куди дівати гроші!

Відповім. По-перше, за останні сто років в Україні на культуру виділялися кошти за залишковим принципом. А залишковий принцип, це той мінімум, який не давав можливості культурі розвиватися, а значить і розвиватися населенню в культурному плані. Усе трималося на ентузіастах або йшло самопливом. Це суттєво вплинуло на рівень культури, в цілому на село, на кожного з його мешканців. І це стосується не лише мого села.

У селі, коли спалили клуб, колишню церкву, під цей заклад переобладнали два класи шкільної майстерні, яка для цього абсолютно не була придатна: приміщення для тодішньої кількості населення тісне, душне, стеля низька, акустики ніякої. І так двадцять років. Двадцять років! Лише після цього побудували приміщення будинку культури. За ці два десятиліття населення різко зменшилося. Найпродуктивніша частина населення, молодь, виїхали. У такому вигляді він уже був майже не потрібний. Не всі кімнати приміщення використовувалися та використовуються. Тих масштабів художньої самодіяльності вже не було. Тих масових відвідувань заходів – також. Отже, рівень культури впав.

По-друге. Якщо ми не будемо вкладати кошти у свою культуру, то нам інші щедро запропонують їхню культуру. І ми будемо під неї гопцадруцать, зповідувать їхніх культурних діячів, молитися на них, чужих нам по духу та суті. А могили наших заростатимуть, розрівнюватимуться, традиції відмиратимуть, душі спустошуватимуться. Хіба цього не було протягом останніх ста років? Було! Ще й як! Ще й скільки!

Нам потрібно розвивати, культивувати свої традиції, своїх діячів. Нам є що розвивати! Нам є в що вкладати кошти: і в тих, кого вже немає, і в тих, хто ще живий, хто ще ходить у садок, сидить за столом у школі. Таланти треба підтримувати. Безтолоч, як відомо, і сама проб’ється.

Третя (узагальнюю, бо від різних людей). Краще б дорогу зробив, сад посадив…

Відповім. Мені подобається такий хід думок. Це засвідчує, що є частина людей у селі, які думають, знають, що треба. Але!!! Хочуть, щоб це зробив хтось. Я ж не ходив по селу й не казав: ти – зроби дорогу, а ти – посади сад і тому подібне. Вважаю, що треба зробити реконструкцію могили, і взявся за це. Ти вважаєш, що треба зробити дорогу – бери і роби, шукай кошти, наймай людей і так далі. Кожен сам визначає необхідну ділянку роботи і робить. Дивись, і помічники з’являться. А коли один все робитиме, то буде багато лише спостерігачів.

Виступаючи на дні села, говорив, що коли все буде зроблено, то мрію, щоб село відвідало французьке посольство, оскільки Василь Горленко був одним із активних діячів українсько-французьких культурних зв’язків. На що хтось у залі відреагував: так хай французи й дорогу зроблять.

Хай зроблять! Я не проти! Я за! Але давайте не будемо кивати лише на когось!

Пам’ятаю, як кілька років тому був день села Займища. Коли визначилися з датою, ніхто нікого не напружував, люди самі прийшли в центр села: хто з лопатою, хто з попоною, хто із сокирою, ножівкою, граблями – все вирізали, вирубали, вигребли, зробили з центру ляльку. Оце село дружне! Оце місцева громада, справжня громада! Недаремно ж кажуть: громада – великий чоловік.

У цих діях нічого дивного немає. Займище не ділилося на кутки, бо в 20-х роках було традиційним українським хутором і ці традиції збереглися завдяки переважно корінному населенню Займища. Все одно це варте наслідування!

У моєму селі ця дружність була своя. Село велике, територіально розкидане, розділене на кутки. Фактично кожен куток – це колишні хутори, яких було чимало навколо Ярошівки. Московська влада централізувала їх у зручний для себе спосіб: позганяла до купи, щоб легше було керувати. Протягом десятиліть з’явилося чимало нових мешканців з інших регіонів України.

Тому й дружили переважно кутками: варили каші, ділилися свіжиною, толокувалися… Коли треба було відстоювати себе перед драчунами-дмитрівчанами, гуртувалося село все. Зараз ситуація інша. Село поріділо. Деякі кутки позникали взагалі, рідко де стоять хата повз хату. Тому, можливо, треба звернути увагу на те, щоб у селі таки народився отой великий чоловік. І такі можливості є. Бачив, як з усього села збиралася молодь, що з’їхалася на своїх «байках», поспілкуватися на шкільному стадіоні. З усього села! Отже, можна народити отого великого чоловіка, адже маленький уже є! Він формується в школі. Поки що школа виступає великим об’єднуючим чинником. Думаю, що й на день села, окрім смачнющої каші непогано було б посмакувати різними медопродуктами від кожного з пасічників, побачити вироби місцевих майстрів і майстринь: вишивка, рукоділля, випічка і так далі. Адже й цим проявляється любов і патріотизм села.

Буваючи в різних куточках України, бачив, як все-таки після розпаду союзу, колгоспів частина сіл відроджується, перетворюється в красиве українське село. Питаю в людей, як і чому це відбувається. Відповідають, це все робить наш фермер, а ми йому допомагаємо. Тобто спільно. Хіба це не приклад для наслідування?! Ви спробуйте подивиться на наше село згори. Не село, а казка! Тут би бази відпочинку будувати. Влітку є де купатися, ловить рибу, взимку є де на лижах ганять, кататися. У Довжику та вздовж вовчанського ставка кращої траси для лижних чи мотогонок немає. Не треба й штучну робити. Звичайно, тільки це все вимагає зусиль. Великих зусиль! Але ж рибу не впіймаєш, не закинувши вудку, а ще раніше не запустивши цю рибу у воду.

Четверта. Хоче чоловік робити, хай робить.

Без коментарів. Вони розкидані по всьому матеріалу.

П’яте. Правда, знайшлася частина мешканців села, яка позитивно поставилася до цього, кажучи, що правильно роблю, давно пора, було б побільше таких ентузіастів.

Тут відповім. Це надзвичайно приємно й відрадно. Як кажуть, ще не все втрачено. Закликаю до своєї команди. Давайте сформуємо цю більшість. Реконструкція могили ще не завершена.

Після сякого-такого розрівняння есманом території навколо могили (апарат такий, що зробить ним, як кажуть, ювелірно, дуже складно), треба було рухатися далі. Насамперед навколо могили залити бетоном, щоб потім на неї покласти тротуарну плитку, надмогильну плиту. Плитці уже набридло лежати в садку в ящиках, на піддонах, а плиті – стояти під гаражем. Вони вже скучила за призначеним місцем.

У цій операції допомагав брат Василь Тимченко, який живе в Ромнах і який спеціально для цього приїхав у село. Допомагав і місцевий парубок, який задекларував, що добродійні справи повинні робитися не демонстративно, непомітно. Тому його ми й не називаємо. Ще він допомагав у привезенні піску, щебеню, розвантаженні бордюр, надмогильної плити, привезеної з Прилук (вона виявилася таки досить важкою, самому б не впоратися).

Після двох замісів зіпсувався бетонозмішувач. Довелося робити розчин вручну. До того ж іще й дощ пішов. Слава Богу, що недовго та невеликий.

Кажуть, щоб бетон гарно взявся, його треба поливати. Поливалка, велосипед і кілька кілометрів туди й назад. І так два рази на день майже тиждень. І хоча не зовсім правильно вгадали з плануванням заливки, але вона вийшла міцною. Це вже майстри згодом сказали.

Після цього, незважаючи на спеку, подальша робота заморозилася: потрібні були майстри, які знають, які вміють виставить бордюри, покласти тротуарну плитку. І саме такі є в селі, навіть кілька чоловік.

Мені дуже хотілося, щоб це зробили саме місцеві майстри. Це було б престижно, патріотично насамперед для них і для села в цілому. Всі знали б, хто це зробив, говорили б про них. Це б додалося до їхніх благородних справ. Для цього треба було викроїти всього-на-всього день-півтора. Об’їздив усіх, до декого й не один раз. Знайшлися господарські справи, особисті причини – відмовили. А в кого цих справ немає?! Я й третини дома не зробив того, що планував на літо. А чи всі встигають зробить те, що хочуть, що планують? Однак, і це абсолютна правда, жодних нарікань на цих людей у мене немає. Це їхній вибір, їхнє право, яке б воно не було. Зате мені вдалося дізнатися, що в селі є такі майстри, що їхній майстерності дано високу оцінку іншими людьми. І це приємно, це плюс.

Довелося шукати майстрів за межами села – Талалаївка, Ромни, Прилуки, Тростянець. Усі на об’єктах, просять зателефонувати на наступному тижні, потім ще на наступному. А час катастрофічно збігає. Хвилююся – нервуюся. В Києві (земляцтві) заспокоюють, кажуть, щоб хоч пам’ятник обклав плиткою, а доріжку хай уже наступного року. Важко з цим змириться. Але ж тут і плитку нікому покласти! Щохвилини прошу Бога допомогти. Вже більше ні до кого звертатися.

Але Він тому й всемогутній, що все знає. Через Сергія Копилова, колишнього завідувача відділку культури району, виходжу на Володимира Киричка, депутата районної ради, генерального директора ТОВ «Агрофірма «Лан» Липоводолинського району Сумської області. Ми з ним особисто не знайомі, але на протилежному боці трубки почув не лише згоду допомогти, а й активність у процесі реконструкції могили.

Через день ми вже були на могилі, визначилися з обсягом робіт: треба допланувати територію, спиляти зайві дерева, підчистити бокові столітні осики і, зрозуміло, покласти плитку та плиту, залити доріжку. Для цього потрібно було іншу техніку – Маніту – універсальний механізм і чоловік десять з різним інструментом.

З Володимиром Андрійовичем під час поїздок говорили на різні теми. Як колишні освітяни, знаходили багато спільного. І в цьому чоловікові побачив європейську людину з українською душею. Майже так Ілько Борщак, великий прихильник творчості Горленка, свого часу називав Василя Петровича. І, переконаний, не погрішу, коли адресую ці слова й Володимиру Киричку. У цьому переконувався кожного разу, коли виконували той чи інший етап реконструкції могили.

За кілька днів він привіз двох майстрів із Плугатаря: Василя Думніча та Михайла Потеряйка, які поставили бордюри, поклали плитку навколо пам’ятника і надмогильну плиту. Могила набрала зовсім іншого вигляду. Після роботи Володимир Киричок відвіз майстрів додому.

Днів за десять приїхало Маніту (водій Віктор Керосинський з Плугатаря), надане фермерським господарством «Фесака Василя Петровича» (власниця дочка Леся Фесак), директором якого є Роман Вітер. Володимир Андрійович двома машинами привіз дев’ять чоловік. Всі вони є мешканцями села Великі Бубни Роменського району Сумської області: Валерій Ананченко, Олександр Башта, Олексій Литвин, Сергій Пивоварченко (працювали першого дня, коли прибирали територію), Олег Башта, Сергій Дябло, Анатолій Зінченко, Олександр Зрідний, Сергій Коробейник (працювали першого дня на прибиранні території й другого на заливці доріжки). Сам поїхав у справах. В обід привіз по десять порцій борщу, пюре з котлетою, хліб, компот. Все було смачно. Готували обід теж жителі села Великі Бубни: Тетяна Потопальська, Олена Прончак. Всі вони є працівниками ТОВ «Агрофірма «Лан», власником якого є громадянин Данії Девід Еміль Кааструп-Ольсен. І знову поїхав. А в кінці дня приїхав, щоб забрати частину людей. Інші продовжували працювати до можливого завершення роботи. Отже, протягом дня він змушений був приїжджати три рази. І це не лише кілометри, а насамперед дорогоцінний час. І про це жодного слова, жодного натяку!

На наступний день запланували поставить бордюри, залити бетоном доріжку. І тут просто не можу не описати іще одну, сказав би, надзвичайно важливу деталь, яка так само надзвичайно характеризує Володимира Андрійовича Киричка.

Мені не вдалося навозити стільки піску, скільки треба: дощі в кар’єрі поналивали багато води, що легковим авто туди дістатися не було ніякої можливості, носити відрами самому також, м’яко кажучи, не зовсім під силу: далеко й дуже слизько. Тому попросив Михайла Логвиненка, щоб привіз на свою будову зайвий причіп піску з розрахунку й на реконструкцію могили. Він погодився. Цей пісок треба було підвезти на кладовище. Сам же пообіцяв, що вечором навожу своїм авто. Володимир Андрійович кудись подзвонив, поцікавився чи не зайнята вантажівка. Зайнята. Тут же повертається до мене й говорить: зараз буду їхати повз Михайла Логвиненка, домовлюся з ним, щоб пісок підвезти його трактором. Маніту буде їхати, навантажить.

Стою і в мене навертаються сльози.

Коли Маніту поїхало, через якийсь час дзвінок від Володимира Андрійовича: питає, скільки треба навантажити.

Пісок використали не увесь. Михайло Логвиненко не захотів забирати його. Ним, якщо збережеться, можна обсипати навколо могили, вздовж доріжки.

Наступного дня приїхали п’ять чоловік з бетономішалкою. Працювали, поки не виставили бордюри, не залили бетоном доріжку. Цього разу обід приготувала дружина. Був він дуже смачний чи від того, що добре попрацювали, чи від того, що зварений від душі. А ще на завершення закапали виконання роботи.

До мого від’їзду лишалося три дні. Вранці та ввечері як за графіком – велосипед, поливалка, кельма, наждак, щітка, щоб познімати, зачистить зайвий розчин, змести натертий пісок, полити бетон і – велике полегшення аж до відчуття блаженства. А перед цим був, здавалося, у повній безвиході. І в цій безвиході зробив вихід Володимир Киричок. Без зайвих слів, без емоцій, мін – спокійно, послідовно, чітко, як годинниковий механізм.

Як віддячить цій людині? Розумію, що в даному випадку звичайного Спасибі-Дякую надто мало. Хочу, щоб все написане про нього прочитали насамперед у районі ті, хто читає газету «Трибуна хлібороба». Думаю, що ця інформація піде й поза газетою. Розумію, що всі ми люди, всі маємо свої вади й переваги, не всі до нас ставляться однаково. Але не сказати того, що зроблено, і сказати так, як воно було, а тим паче, якщо це правда, позитивна правда, буде абсолютно нечесно й несправедливо. Колись Максим Рильський казав: якщо ти хочеш сказати хороше, кажи не задумуючись, а якщо погане – подумай і – не кажи.

У районі кілька десятків фермерів-орендаторів, підприємців. Упевнений, що кожен з них у тій чи іншій мірі бере участь у соціально-культурних програмах сіл, шкіл, району, громади в цілому, і не будуть байдужими до створення могили-музею Василя Горленка під відкритим небом. Тим більше, що це вже планується робити під покровом громадського благодійного фонду «Бібліотеки альманаху «Вітряк»» імені Василя Горленка, робота над створенням якого вже розпочалася. Мета фонду – видання творчої спадщини самого Василя Горленка, епістолярної спадщини Петра Ротача, Григорія Вишневого, Григорія Сидоренка та їх адресатів, матеріалів і документів з історії населених пунктів району (громади), творів авторів нашого краю і так далі. А це, повірте, кілька десятків солідних томів, книжок. Духовно-історична спадщина нашого краю колосальна!

Цьогорічна реконструкція могили продемонструвала яскравий приклад небайдужості до відродження духовно-культурних цінностей завдяки депутата обласної ради Геннадія Тригубченка, двох депутатів районної ради: Володимира Киричка і Михайла Логвиненка та депутата Талалаївської громади Романа Вітер. Вони відгукнулися одразу й після першого звернення. Це засвідчує про їхню особисту високу культуру. Хочеться вірити, що й інші «хворі» своїм краєм, а не лише його землею.

От би, щоб без нагадування формувався фонд відродження й розвитку духовної та матеріальної культури регіону, усі були б здивовані його успіхам. Не вірите? А давайте спробуємо! Всього-на-всього внесіть у нього один відсоток (не десятину!) від ваших чистих прибутків. Все буде не prozoro, а просто ПРОЗОРО, ПУБЛІЧНО, як з надходженнями коштів, так і з їх реалізацією. Ми ще повернемося до цієї теми.

Не можу не згадати ще й тих, хто зробив для реконструкції могили Василя Горленка те, що міг. Олександр Романенко (місто Ромни). За свої кошти виготовив петлі та тризуби для стовпів у вказівниках. Є постійним щирим і відвертим консультантом-порадником у всіх питаннях реконструкції могили. Зараз спільно розробляємо проект подальшої реконструкції. Загорівся чоловік. Небайдужий до сільських проблем. Побільше б таких! Василь Суворов (смт Талалаївка). Допомагав у придбанні щебеню. Олександр Сулименко (місто Київ). Надав розчин для зміцнення бетону. Володимир Величко (село Українське). Повитягував навколо могили стовпи з ланцюгами. Василь Коломієць (село Займище). Організовував доступ до електроживлення, привозку води. Сергій Ященко (село Українське). Привозив бочку з водою. Павло Малишко (село Українське). Приносив з дому розпилювач для поливки. Олександр Шагунов (смт Талалаївка). Допомагав у пошуках майстрів-плиточників, консультував (їздили по Талалаївці, по району). Син Андрій Забіяка (місто Київ). Допомагав у перевозці будівельних матеріалі, очищенні бордюр від зайвого розчину. Ще раз хочу згадати свою дружину Віру Забіяку (місто Київ), яка готувала обіди працівникам і так само або ще й дужче переживала за мене, коли не вдавалося знайти плиточників, коли були надто тривалі паузи між процесами, коли тричі руйнували вказівники, коли їздив до могили, щоб подивиться, щоб полити, щоб зробить якусь дрібну, але необхідну роботу…

У цілому помічників могло б бути й більше. Багато хто в селі знав про роботи на могилі Василя Горленка, багато хто проходив, проїжджав повз неї, коли там щось робилося, але практично ніхто не підійшов, навіть не поцікавився, що й для чого робиться, не кажучи вже, щоб допомогти у розвантаженні, прибиранні території або й просто запитати чи потрібна якась допомога і тому подібне. Адже все це робилося в публічному місці, а не на власному обійсті. А робилося це людьми з іншого населеного пункту, до того ж й з іншого району, іншої області. Чув як дехто з них повторював по кілька разів ім’я Василя Горленка, щоб запам’ятати його, бо перед початком роботи коротко розповідав про нього.

Одного дня із сином були подивовані, коли зупинилося авто і з нього вийшло два чоловіки. З’ясувалося, що з Ромнів. Поцікавилися, що й для чого ми робимо. Коли дізналися й самі почали розказувати, як ентузіасти відроджують у Ромнах церкву.

Запитав у Василя Коломійця:

– Якби все це робилося в Займищі, чи прийшов би хто-небудь на допомогу?

– Відсотків сімдесят, – відповів він.

– А як би відреагували на руйнування вказівників?

– Такого б не могло бути.

– А все-таки?

– Знайшли б і хтозна, що зробили.

Громада – таки великий чоловік.

По факту руйнації вказівників було викликано поліцію. Враховуючи ситуацію в районі, громаді, надії на виявлення кривдників – жодної. Спробував провести власне розслідування. У селі одного знають, але мені сказали: відчепіться зі своїми стовпами, ви побули й поїхали, а нам тут жити.

Ніхто, звичайно, не збирався видавати кривднику, так би мовити, інформатора. Але сказані слова таки підтвердили, що точно знають.

Інша відповідь також вразила: у селі такі люди, щоб що не зробив – зруйнують.

Це було сказано дитиною.

Розказуючи уже в Києві про вказівники своїм знайомим, колишнім колегам, вони дивуються, важко у це вірять. Кажуть, хай би це було в місті, де населення строкате, цинічніше, а в селі – досить дивно. Адже там одне одного знають, там значно вищі принципи моралі, там совісніші люди.

Так, соромно запитати, де можна придбати такий тризуб, щоб прикріпити, скажімо, його до велика чи моотика, але відламати – ніскільки не совісно.

А погнуть вказівники не може нормальна людина. Нормальна– не може! Мені нічого не хотілося б запитувати у неї на кшталт «навіщо?», «для чого?», але хотілося б просто подивиться в очі, можливо, їй потрібна конкретна допомога психоневролога чи нарколога і допомогти в лікуванні.

Прикро, що якихось дві-три особи створюють загальне негативне обличчя всього села. Адже більшість односельців – це чудові люди, які люблять красиве, цікаве і творять його в хаті, на городі, у дворі і під двором. І я переконаний, що таких людей щороку ставатиме більше ще й завдяки реконструкції могили Василя Горленка. Ці люди є і їх багато, просто з ними треба працювати, їх треба об’єднувати. Приємно, що в селі вже з’явився стовп, пофарбований у національну символіку. Це початок. Буде більше! Будьмо оптимістами!

З будівельниками намагалися підрахувати, скільки могла б коштувати реконструкція могили. Будівельні та інші матеріали придбавалися на благодійні кошти, а роботи виконувалися переважно на волонтерських засадах. Якби все це оплачувати, то коштувало б не менше 50 тисяч гривень, яких і половини не було. Не дешево. Але ця справа варта будь-яких грошей, тому що йдеться про відродження і нарощування культурних надбань. А саме культура робить істоту Людиною. Нашому суспільству потрібні Люди, а не істоти. Держава складається не з істот, а Людей, які й є водночас суспільством, бо слово суспільство означає «спільність», «єдність» людей. Переконаний, що кожен, хто причетний до реконструкції могили, буде пам’ятати все своє життя, а в душі постійно жеврітиме вогник причетності до цієї благородної, святої справи. Таке забути неможливо!

Здавалося б, справу завершено. Це так планувалося раніше.

Під час першої поїздки до могили Володимир Андрійович Киричок запропонував поставити стенд з детальнішою, ніж на плиті, інформацією про Василя Горленка. Я погодився з цим. Але вона наштовхнула на нову ідею: поставити не один стенд, а в вздовж доріжки кілька, щоби, йдучи до могили, відвідувачі могли прочитати не лише про Василя Горленка, а й про рід, про українське село часів Горленка. Адже в цьому роду було три козацьких полковники, два церковні діячі, один з яких святий православної церкви, виявлено нетлінні мощі двох представників цього роду. Тобто вже йдеться про могилу-музей під відкритим небом. От тоді й не соромно буде привезти навіть французьке посольство, не кажучи вже про звичайних екскурсантів чи просто відвідувачів.

Але це перспектива. Далека чи близька – залежить від нової хвилі благодійності та волонтерства, стану здоров’я.

А що можна реально зробити вже зараз?

Пропоную запровадити такі традиції. Оскільки Василь Горленко був високоосвіченою людиною, то щоб першокласники на початку нового навчального року приносили букетики квітів до могили – своєрідна посвята в школярі. Це ж саме робили випускники школи на останньому дзвонику чи на випускному – своєрідне благословення в подальшу життєву дорогу. Хочу ще скласти тексти присяги для першокласників окремо, а для випускників окремо, які б читалися в цей момент.

Необхідно навколо могили, починаючи від дороги з обох боків і за могилою, тобто ніби підковою, посадить самшит. Адже кладовище то козацьке! А який козак без коня?! Який кінь без підкови?! Посередині посадити клумбу з низькорослих квітів. Усю іншу територію засіяти газонною травою. Зрозуміло, що велика частина цієї роботи ляже на сільраду і школу.

Було б взагалі прекрасно, щоб кілька учнів взяли шефство над могилою на чолі когось із учителів і передавали його наступним поколінням. І щоб прізвища цих відповідальних були зафіксовані на змінній табличці. Яка була б чудова традиція! Який би був чудовий патріотично-виховний процес!

Могила Василя Горленка повинна стати не лише туристично привабливим об’єктом, а й об’єктом просвітництва, патріотичного виховання не тільки однієї школи, а й усієї округи, стати поштовхом для подальшого розвитку місцевого краєзнавства, проведення уроків з літератури рідного краю, літературно-мистецько-фольклорних конкурсів, фестивалів як шкіл, так і художніх колективів району, громади. Проводити їх на базі як місцевої школи, так і будинку культури. Зусиллями когось із учителів, одного-двох учнів проводилися екскурсії біля могили. З нашого боку будуть усілякі інформаційні сприяння й підтримка.

Звичайно, все це мають взяти під своє крило не лише сільська влада, а насамперед Талалаївські районні органи влади, об’єднаної громади – їхні відділи (сектори) культури, освіти.

Величнішої постаті від Василя Горленка наш район, об’єднана громада не має. І ця постать варта таких заходів. Вона готова «працювати». Треба лише, щоб і ми їй допомогли – спільно.

Іван ЗАБІЯКА