У світ вийшов №12 (192) газети «Отчий поріг».
FaceBook
Останні коментарі
- Наталія Тимошенко до Від Мізина до Балкан: зв’язок із рідною землею підтримую через Чернігівське земляцтво
- Володимир Лузан до Росіяни вміло маніпулюють професійними стандартами журналістики, щоб зловживати свободою слова
- Володимир Лузан до Від Мізина до Балкан: зв’язок із рідною землею підтримую через Чернігівське земляцтво
- Іван Забіяка до Зустріч з почесним консулом
- Володимир Лузан до Герой повернувся на щиті…
-
Недавні записи
Шановні військовослужбовці,
працівники Збройних Сил України!
Дорогі ветерани!
Сердечно вітаю вас із Днем Збройних Сил України.
Україна пишається своїм військом і довіряє йому. Адже фактично наново відродившись в умовах війни, українська армія пройшла горнило випробувань, зміцніла, набула безцінного бойового досвіду і впевненості у своїх силах та зламала загарбницькі плани озброєного до зубів ворога.
Боєздатні Збройні Сили України – це здобуток і заслуга мільйонів українців, істинних патріотів своєї держави, які щоденно роблять свій внесок у розбудову армії вміло воюючи на передовій, тренуючись на військових полігонах та працюючи на оборонних підприємствах.
Щиро дякую усьому особовому складу Збройних Сил України за сумлінне виконання конституційного обов’язку, відвагу, героїзм та самопожертву, продемонстровані у ході антитерористичної операції на території Донецької та Луганської областей.
У цей день ми схиляємо голови перед пам’яттю воїнів, які віддали своє життя за нашу благословенну українську землю. Вічна їм слава!
Висловлюю вдячність ветеранам війни та військової служби, за їх активну громадянську позицію у справі виховання майбутніх воїнів та вагомий внесок у відновлення боєздатності Українського війська.
Переконаний, що Збройні Сили України й надалі надійно стоятимуть на варті незалежності та територіальної цілісності України.
Бажаю вам і вашим родинам міцного здоров’я, щастя, благополуччя та нових звершень у благородній справі служіння Вітчизні.
Слава Україні!
Слава Збройним Силам України!
Петро ПОРОШЕНКО
Читаючи, останній у 2017 році, 12 випуск “Отчого порогу”, пережила шквал емоцій і відразу різних. Матеріал, який є в цьому випуску настільки різний, настільки об’ємно-інформаційно-різносторонній і головне цікавий. Кожен автор природжений журналіст, подає свій матеріал так вдало, що читаю з захопленням з цікавістю. Але не буду коментувати все перечитане, зупинюся на тому, що найбільше порадувало. Спочатку про більш близьке – це Миколаївську церкву з села Городище на Менщині. Я не по слухах знаю як проходило вирішення питання, щодо її переносу до музею під відкритим небом у Києві. Це був довгий і не зовсім мирний процес, але… її перенесли. Справа зроблена, родина Довгих, надалі, поєднала свою родинну історію з історією самої церкви. З точки зору на те, що церква в селі розсипалася, нікому до неї не було діла то зробили вони добре. Добре бо до Києва тягнеться більше людей зацікавлених історичними пам’ятками на які хочеться їм поглянути, доторкнутися до історії. І так як родина Довгих все своє свідоме життя проживає в Києві то і церкву поближче перевезли. Хоч на мою думку, не вболівають вони за малу Батьківщину, бо маючи можливість фінансувати перевезення церкви з далекого села Чернігівщини аж до Києва, могли б ці кошти направити на реставрування церкви Козацької доби і залишити її там де вона була побудована та продовжити до села своїх дідів-прадідів туристичні маршрути – і собі добре, і рідний край допомогли б оживити. В столиці, звичайно, ставка на більше… Все сталося то сталося. Дай Бог церква в межах Києва отримає своє нове історичне життя ще не на одне століття. А ще одна стаття за авторством Людмили Ігнатченко мене і порадувала і розчулила. Такі чисті, ясні спогади про своє дитинство, ранню юність. Така вдячність всім своїм учителям викладена у статті “Нам шістдесят”. Якщо ті наставники могли б чути як їх шанують і пам’ятають учні, що самі уже мають онуків, які через все життя несуть тепло до тих, хто їм, своїм прикладом, навчив бути людяними, щирими, чесними, мудрими. Людмило Ульянівно, дякую Вам за ці спогади, що Ви ними поділилися з земляками. І всім причетним до випуску, дякую. Здоров’я вам, не вичерпної енергії, миру та земляцької шани одне до одного. Завжди ваша Валентина Терещенко
Шановна пані Валентино, стосовно першої частини вашого коментаря. Ви пишете, що:
«…З точки зору на те, що церква в селі розсипалася, нікому до неї не було діла то зробили вони добре.»
А далі про родину Довгих:
«…Хоч на мою думку, не вболівають вони за малу Батьківщину, бо маючи можливість фінансувати перевезення церкви з далекого села Чернігівщини аж до Києва, могли б ці кошти направити на реставрування церкви Козацької доби і залишити її там де вона була побудована та продовжити до села своїх дідів-прадідів туристичні маршрути і собі добре і рідний край, допомогли б оживити.»
А може все значно простіше? Рішення про перевезення недіючої Миколаївської церкви з села Городище Менського району в Пирогове приймалось ще за радянських часів. Але з різних причин воно не виконалось… І лише в 2015 році завдяки наполегливості родини Довгих перевезення було погоджено. В 2016 році церкву розібрали, перевезли, а в цьому році відреставрували та зібрали заново! Здавалось би, все добре. Але обряд освячення провів Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет, а цього деякі вірні московського патріархату стерпіти вже не змогли! Як для них, то краще б уже на дрова… Чи не так?
Ось один з «молодих» віршів Олексія Прокоповича Довгого (який не так давно покинув нас), написаний після смерті Сталіна:
«Помер тиран, принишкли слуги,
Що службу віддано несли,
І молять Господа катюги:
Іще такого нам пошли»
Олексій Довгий, 1953 рік.
Пане Андрію, Ви чомусь знову спонукаєте мене до дискусії. Я висловила свою думку, щодо церкви. Залишити на місці побудови – означало б, або втратити, або, якщо уже знайшлися меценати (назву їх так, а історія свої крапки над “і” розставить) то реставрувати і це підняло б рейтинг Менщини в списках пам’яток культури. Столиця – це не глухий край – це перспектива і цю перспективу прорахували ще до розголосу, все це зрозуміло. Тут так і хочеться добавити – музику замовляє той хто сплачує кошти. Щодо релігії, правильніше сказати поклоніння московщині чи Київському патріархату це не до мене, я така “віруюча”, що церкви, храми розглядає з позиції “по-дорозі” мені чи ні, далеко чи близько і приємно мені в тих стінах чи ні. Тому і тут я Вас розачарую, мені більше до душі Греко-католицькі храми і церкви, не знаю чому, але мені там комфортніше. Так що бачите я не придала значення який піп її освячував. Я до храму іду не тоді коли треба, чи як там ще, а якщо мені цього захотілося. Це може бути три рази на рік, або раз на три роки. З повагою Валентина Терещенко